Блог з Луганська: черги до останнього подиху

Черги за хлібом в Луганську у вересні 2014 Копирайт изображения AFP/Getty Images
Image caption Черги за хлібом в Луганську у вересні 2014

Мені здається, до війни таке соціальне явище, як черги, взагалі ‎стало раритетом. ‎

Та з приходом 2014-го черги тісно й звично увійшли у наше життя. ‎

Черги не на життя, а до останнього подиху - за гуманітаркою у серпні 2014.‎

Спека, пилюка і гуманітарка

Напевне, я пам'ятатиму ту спеку і натовпи старих до власної ‎глибокої старості. Людям ставало зле, всі сиділи на траві і в пилюці, ‎чекали годинами цих продуктових пакетів, ніби разом із ними конкретно ‎для цієї людини прийде порятунок від війни.‎

Люди слухали вибухи і дивилися в небо - там же був увесь наш ‎район, всі, навіть ті, хто вже роками не виходив із дому, але вийшов за цим ‎"рятувальним пакетом" у перший і в останній раз.‎

Я сиділа на траві на пакеті. Раніше в цій сукні я ходила на роботу, і ‎мені було його дуже шкода. Ми обливалися потом. І повз мене постійно ‎миготіли ноги "ополченця" у резинових банних капцях на босу ногу.‎

Я сиділа біля дороги, і мені було добре видно, як він бігає від ‎машини у приміщення старого садочка, де видавали допомогу. Я думала, ‎як же він буде воювати, якщо взутий так дивно - захисна військова форма і ‎резинові капці для душу. А поруч із ним бігав хлопець років 14 із ‎автоматом на плечі. У нього навіть вуса ще не росли.‎

І все разом - спека, моя улюблена сукня, у якій я ще місяць тому ‎ходила на роботу, пилюка, старі, дитина з автоматом, запилені босі ноги ‎перед моїми очима - давало дуже химерний візерунок цього дивного дня.‎

Як ви стали мільйонером?‎

Потім були черги в кінці жовтня 2014 на місцеві "вибори", і стало ‎ясно, що черги стали синонімом нової "влади" і нового життя.‎

Обіцяли соціальні картки, без яких, як казали, ніяк і нікуди. Не ‎отримаєш - буде тобі край життя: ані пенсій, ані допомоги. Щоб отримати ці містичні картки, люди пішли на волевиявлення, щільненько ‎завуальоване під наше бажання голосувати.‎

Увесь світ побачив потім ці черги - люди стояли до темряви, ‎годинами, спресувавшись у цьому зразково-показовому бажанні ‎голосувати.‎

Я стояла 4 години. Наше місце для голосування було в сільській ‎школі. Черга рухалася черепаховими кроками, ‎почав падати сніг, і мені було холодно, незатишно, огидно.‎

Копирайт изображения AFP/Getty Images
Image caption Жовтень 2014, невизнані українською владою і міжнародною спільнотою "вибори" у самопроголошених "республіках"

Старих вели під руки, мами тягли ледь чи не новонароджених ‎дітей, щоб пройти без черги. Далі ця історія схожа на той анекдот про те, ‎як ви стали мільйонером: і довго і багато працював, збирав по копійці і ‎складав їх… А потім помер мій дядько і залишив мені мільйон.‎

У моєму очікуванні все було так само. Спостерігаючи за черговим ‎на вході "ополченцем", я зрозуміла, що через цей форпост не пройти ніяк. ‎Ну хіба взяти немовля. І то є ймовірність, що люди не пропустять.‎

Я обійшла школу і знайшла інші, запасні двері, на яких теж стояла ‎вахта, але трохи прибрехавши про свою нагальну потребу до вбиральні і ‎посміхнувшись чоловікам, я пройшла. Після 4 годин на вулиці мій вигляд ‎був дуже червононосим і промовистим.‎

Але я пройшла, знайшла вхід до зали для голосування і майже ‎миттєво проголосувала - за себе і за маму за її паспортом. Поруч зі мною ‎так само голосували за всіх рідних.‎

Картка була моїм трофеєм.‎

Я вийшла, і вже йдучи повз свою нерухому чергу, міркувала, що ‎стояти б мені довелося ще дві години, не менше. Застуда була ‎закономірним наслідком того дня…‎

Черги за їжею і черги за грішми

А потім давали всім пенсіонерам по 1800 грн. Моя знайома зі злістю ‎говорила про ці гроші: "Не повиздихали влітку 2014? Отримайте ‎премію".‎

Чомусь давали ці гроші тільки пенсіонерам. Але в цьому театрі ‎абсурду логіки не було в принципі, тому дивуватися доводилося у ‎останню чергу.‎

Я помітила вчора у своєї знайомої талони на харчування на стіні її ‎кабінету, пришпилені кнопкою. "Хай висять і нагадують, як нам півроку не ‎платили і годували нас незрозумілою бурдою", - пояснила вона.‎

Так, нам і справді не платили і годували нас кашею і тушкованкою. ‎Всі йшли з мисками до буфету і так само гордо назад уже з мисочками ‎каші в руках. У деяких відділах працівникам негласно дозволяли виходити ‎через день, а їхні пайки з'їдали ті, хто працював у той день. Пайки - це ‎каша з видимістю тушкованки. Іноді на двох вдавалося отримати чотири ‎порції, і їх забирали додому. ‎

Дивно, щось такі речі дуже швидко стираються із пам'яті. Тоді це ‎було так реально, а зараз уже якось і не віриться, що ми це пройшли. ‎Якби не ці талони із вписаною ручкою датою, пам'ять поховала б і цей ‎епізод життя.‎

Потім нам давали перші гроші. І ми стояли в черзі, схожій більше ‎на живий прес із людських тіл - витягнути когось із наших лав було ‎неможливо.‎

Ми із подругою трималися за руки, щоб нас не віднесло одна від ‎одної, і коли ми вже вибралися звідти, на її чоботах залишилися чіткі ‎відбитки чоловічого взуття, які продовжили свій "шлях" подолом моєї ‎спідниці. Але в той момент ми взагалі не помічали нічого.‎

А коли вийшли із грішми в руках, було навіть якось сумно - чи ‎вартували ці гроші таких сил, часу, хвиль ненависті…‎

А найперший раз ми стояли під поштою в центрі Луганська, і перед ‎нами закінчилися гроші. Ми сміялися, бо чекали в черзі три години, і саме ‎перед нами у них закінчилися гроші… ‎

Ми пішли додому пішки тоді. Йшли і реготали від всього цього.‎

Потім поруч із моєю подругою, що поспішала додому в темряві, ‎зупинилася машина, і чоловік за кермом сказав: "Я бачу ви втомилися, ‎давайте я підкину". І вона давала йому 5 гривень хоча б на хліб, бо "такі ‎часи". І навіть це вже із розряду спогадів, у які важко повірити.

Копирайт изображения AFP
Image caption Міст у Станиці Луганській, березень 2017

‎"Хай думають, що я їду"‎

Я побачила вчора нові черги - люди стояли на зупинці автобусів на ‎Станицю. Людей триста. Всім прийшли повідомлення від "Ощадбанку" ‎про необхідність ідентифікації.‎

Не було ще восьми ранку, а люди все підходили, щоб сісти у ‎автобус і доїхати до нової черги вже перед мостом, а потім стояти знову ‎вже перед українським блокпостом.‎

Якщо вийти в таку подорож до восьми ранку, то потрапити в ‎Станицю можна до моменту закриття переходу. А можна не потрапити й ‎зовсім - як кому пощастить.‎

Вже увечері в магазині одна дівчина говорила іншій: "Я візьму ‎дитину і навіть візьму пусту валізу - хай думають, що я їду, а не просто, ‎щоб пройти без черги".‎

Новини на цю ж тему