Блог історика. Як західні українці боролися проти Голодомору

Листівка
Image caption Листівка Рівненського повітового комітету УНДО про проведення панахиди за померлими від голоду у Радянській Україні

Політики писали листи президенту Франкліну Рузвельту та зверталися до урядів різних країн, оунівці вбили службовця радянського консульства, а комітет рятунку планував масову акцію протесту.

Українці, що жили на непідконтрольних радянській владі землях, робили все можливе, аби привернути увагу громадськості до подій 1932-1933 років на решті України і допомогти постраждалим.

"Дайте нам хліба"

Про голодомор в радянській Україні жителям східних кресів Другої Речі Посполитої (до їхнього складу, зокрема, входила територія сучасних Волинської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської та Львівської областей) було добре відомо - найперше від перебіжчиків, яким пощастило перетнути кордон.

Інформація також поширювалася буквально через колючий дріт.

Приміром, уселі Татарівка на Славуччині, що була частиною Польщі, зафіксували випадок, як колгоспниця Ярина Корсун під час польових робіт підійшла до пограниччя і почала кричати: "Дайте нам хліба, ми гинемо з голоду".

Свої жахіття голодуючі описували у листах до рідних. Їх публікували західноукраїнські газети.

Ось фрагмент, що з'явився на шпальтах часопису "Громадський голос" від 2 грудня 1933 року: "…На запит чи ми живі, живі, але не всі, вперше немає матінки…мати зібрала послідні сили і пішла до колективу і просила дати хліба. Відповідь така: "Кто работает, тот и ест". - То дайте роботу. - "Ти уже старая. И опухшая, куда тебе работать". Повернувшись без нічого, мати полізла на піч, але голод не давав спокою. Хотіла злазити і впала на долівку і в голодних муках покінчилася".

Подекуди, листи та статті про голодомор передруковували іноземні видання. Крім того, кореспонденцію збирали, як доказ про злочин радянської влади. Цим зайнялися представники спеціального комітету, який об'єднав українців не лише Польщі, а й всього світу.

Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ)

У липні 1933 року члени національно-демократичного об'єднання заснували Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ).

Найперше лідери УГКРУ ставили за мету привернути увагу авторитетних міжнародних організацій, зокрема Ліги Націй. Це було зробити непросто. Однак, після звернення та передачі матеріалів особисто голові організації Йогану Мовінкелю українське питання розглянули на закритій нараді керівного складу за участю чотирнадцяти держав.

Більшість учасників не заперечили продовольчої катастрофи, проте принципових рішень не ухвалили, обмежившись зверненням до міжнародного товариства Червоного Хреста.

Image caption Листівка про тяжке становище селян, виготовлена Соловйовим З. А.

УГКРУ ініціював створення спеціальних структур за межами СРСР. Так виникли бюро УГКРУ в Лондоні, Женеві, Берліні, Відні. Львів'яни налагодили співпрацю з українцями Бельгії, Канади та інших країн. Таким чином комітет планував не лише зібрати допомогу, а й змусити Москву прийняти її та передати нужденним.

Українці також закликали не купувати радянських продуктів. Проте європейці, що напередодні налагодили стосунки з СРСР, відмовчувалися.

Відмовилася допомагати і влада США. Консул у Бельгії повідомив, що американці не можуть поліпшити становища потерпілих. Такою була відповідь на численні листи та звернення різних організацій та європейських структур УГКРУ до президента Франкліна Рузвельта. Українці сподівалися, що напередодні встановлення дипломатичних зв'язків між США та СРСР політик вплине на позицію Кремля.

Крім міжнародної діяльності, УГКРУ створили цілу мережу повітових відділів на території східних воєводств Польщі. У містечках та селах на спеціальних зібраннях повідомляли про голодуючих, читали реферати, закликали робити пожертви та збирали допомогу.

Проте, переговори з радянським консулом щодо її передачі закінчилися безрезультатно. У Кремлі категорично заперечували будь-які проблеми з продовольством. Через дев'ять місяців зібрані продукти передали до польських в'язниць.

Атентат ОУН проти радянського посла.

У свою чергу, оунівці закликали до конкретних дій. Крайова екзекутива (виконавчий орган ОУН) вирішила використати будь-які можливі засоби для привернення уваги до ситуації в УСРР, зокрема, керівники запланували вбивство радянського консула у Львові.

Декілька місяців члени ОУН збирали інформацію про працівників, час прийому відвідувачів, розміщення кімнат всередині консульства. Коли постало питання про виконавця, більшість з опитаних кандидатур були готові до арешту і навіть загинути, що залишило задоволеним крайового провідника ОУН, Степана Бандеру. Вибір зупинили на вісімнадцятирічному Миколі Лемику, який навчався на першому курсі Львівського університету.

Image caption Стаття у газеті Новий час про голод у Радянській Україні

21 жовтня, приблизно об 11:30 він зайшов до приміщення консультва. У приймальні, де чекали кілька відвідувачів, Лемик роздягнувся і повідомив про мету визіту - з'ясувати питання про виїзд до СРСР. Невдовзі зайшов до кабінету Олексія Майлова, де дістав револьвер і двічі вистрілив, завдавши смертельних поранень.

Через п'ятнадцять хвилин Миколу арештувала поліція. Юнак не чинив опору, адже кінцевою метою замаху був суд, на якому звинувачений мав пояснити, що вчинив вбивство у відповідь радянській владі на Голодомор.

Під час процесу виступили лише два адвокати - поляки не хотіли перетворити засідання на антирадянський захід. Крім того, Олексій Майлов був одним зі службовців, а не керівником консульства.

Разом з тим, акція виявилася вдалою - на розгляді справи були присутні румунський консул і чимало журналістів провідних видань, що привернуло велику увагу міжнародної громадськості.

Суд врахував молодий вік Миколи Лемика і виніс йому вирок - довічне ув'язнення.

"День жалоби і протесту"

Після замаху та звернень радянських дипломатів поляки заборонили масові віча та збори попередньо заплановані на 29 жовтня 1933 року.

На цей день УГКРУ готувало акцію "день жалоби і протесту". Таким чином її довелося поспіхом корегувати. Зокрема, комітет повідомив, що замість віч пройдуть зібрання лише членів його структурних підрозділів, і водночас закликав усіх громадян до участі в масових Богослужіннях.

Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption На Заході України знали про ситуацію на землях, які контролювала радянська влада

У день акції в усіх церквах Західної України молилися за страждальників та відправили панахиди за померлих. До тих заходів долучилися багато людей.

Священники виголошували проповіді про голодомор та його наслідки. Багато з них зазна.ть репресій, спочатку з боку польської, а після 1939 року - з боку радянської влади.

"Марія" Уласа Самчука

Унікальним відображенням Голодомору стала повість письменника родом із Рівненської області, який, хоч і не бачив трагедію особисто, проте, першим відтворив всі її жахіття.

Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption Улас Самчук першим відтворив події Голодомору у літературі

Улас Самчук багато знав про тоталітарний режим з листів рідних дружини, що жили в УСРР. Повість про українську сім'ю він писав по гарячих слідах у Празі, і вже у грудні 1934 року її видали у дванадцятому числі "Української бібліотеки".

У цілому жахливі події 1932-1933 продемонстрували, що, незважаючи на часті протиріччя між поглядами різних партій та організацій, західні українці чи не вперше твердо об'єдналися, щоб допомогти голодуючим Східної України.

У матеріалі використані ілюстрації з книги Руслани Давидюк та Андрія Жив'юка "Відлуння голодомору на Рівненщині".

Новини на цю ж тему