Кімната № 13, в якій "народилися" шістдесятники

Жовтневий палац на Інститутській у Києві Копирайт изображения UNIAN
Image caption Жовтневий палац на Інститутській у Києві

Йдеться про кімнату в колишньому Жовтневому палаці на Інститутській, де містився київський Клуб Творчої Молоді, ставши на початку шістдесятих одним із центрів культурного спротиву владі. Тоді розгорнулася справжня битва за пам'ять і повернення історії.

Ціле ґроно блискучих молодих письменників, режисерів, художників об'єдналося 1960-го в Клубі Творчої Молоді.

Їм дали доволі простору кімнату №13 - і партійне та комсомольське керівництво чи не саме собі наврочило, бо там почали відбуватися неймовірні, як на ті часи, речі.

КТМ ініціював чимало гучних і результативних акцій. Ставили напівзаборонені п'єси, відкривали крамольні виставки, формували списки репресованих для публікації.

Молоде покоління почувалося безґрунтовним, окраденим, позбавленим традиції.

Їм конче треба було хоч щось дізнатися про своїх розстріляних і затаврованих батьків та матерів.

Після розвінчання культу Сталіна процеси реабілітації, - попри декларовану з найвищих трибун потребу відновлення справедливості! - йшли складно, адже стукачі й наклепники, які вижили (утім, навіть стукацтво в 1937 рятувало далеко не завжди), чинили повсюдний спротив.

Тож деякі постаті, і то першорядні, як-от Микола Хвильовий чи Володимир Винниченко, так і не вдалося повернути в канон, декого реабілітували, проте не дозволили публікацію творів.

Скажімо, збірку члена гучного київського угруповання "Ланка" Євгена Плужника таки видали. На Плужника написав блискучу так звану "закриту" рецензію Микола Бажан, котрий іще в двадцяті дружив із загиблим на Соловках поетом.

А от романи Плужникового найближчого друга Валер'яна Підмогильного залишилися під замком у "спецхрані" аж до кінця радянської епохи.

Творча молодь зорганізувала дуже небезпечну підривну антирадянську акцію - щедрування.

Це тягло на тяжке звинувачення у релігійній пропаганді. Утім, співали ж не на Різдво, а на Новий рік.

Копирайт изображения Укрінформ
Image caption Павло Тичина співав разом із дорогими гостями

Пошили костюми, вивчили знамениту версію "Щедрика", написану Миколою Леонтовичем, - і завітали до переважно письменницьких осель.

Зустрічали привітно. Павло Тичина спершу злякано перевірив, чи добре закриті штори (зіркі очі наглядачів могли й не дрімати!), а тоді зі сльозами розчулення співав разом із дорогими гостями.

Микола Бажан попросив виконати ще щось класичне - репертуар підготували багатий.

Копирайт изображения Укрінформ
Image caption Максим Рильський щедро обдарував щедрувальників

До Максима Рильського добиралися далеко, аж у Голосіїв. Господар щедро насипав у міх - і випити, й закусити якоюсь особливо смачною ковбасою. Воно одразу й придалося, бо по дорозі барвистий гурт таки перепинила пильна міліція.

На понурих київських вулицях вони викликали підозру. Все закінчилося тим, що у відділку охоронці порядку разом із затриманими порушниками випили, закусили, заспівали, ще й згадали добрим словом Максима Тадейовича.

Дві події 1962 року мали аж такий резонанс, що влада поспішила прикрити підривну "націоналістичну" організацію.

Йдеться всього лиш про ювілейні вечори пам'яті Леся Курбаса та Миколи Куліша, але про них заговорив, що називається, весь Київ.

Дозволів на ці безневинні культурницькі акції мусили добиватися на рівні центральних органів влади, а плівки із записом виступів пильно вивчали кадебісти.

Творці модерного українського театру, Лесь Курбас та Микола Куліш загинули 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох у Карелії - масштабну каральну акцію приурочили до свята, двадцятих роковин більшовицької жовтневої революції.

Тоді ж розстріляли ще кілька десятків українських в'язнів, зокрема письменників Валер'яна Підмогильного, Павла Филиповича, Олексу Слісаренка.

Кращі Кулішеві п'єси, як "Народний Малахій", "Патетична соната", "Мина Мазайло", "Маклена Ґраса", зосереджені на колізіях соціального й національного в революції, на трагічній незбіжності ідеалів свободи та гегемонії однієї ідеології.

"Оркестр гуманізму", за Кулішем, у ті роки фальшивив і "відлунював диким дисонансом". Тож для радянських ревнителів марксизму й ленінізму усе це виглядало непрощенним українським буржуазним націоналізмом.

А спроби популяризації творів драматурга, та й усього репертуару театру "Березіль" - бачилися мало не злочинними.

На вечір Леся Курбаса 14 травня 1962 - він тривав більше восьми годин, людям хотілося згадати те, про що так довго боялися говорити! - прийшли колишні березільці, приїхала дружина Курбаса - знаменита актриса Валентина Чистякова.

Спогадами ділились Анатоль Петрицький, Мар'ян Крушельницький, Наталя Ужвій… Остерігаючися провокаторів, домовились, що "свої" прийдуть із червоною гвоздикою, яка стане розпізнавальним знаком.

І біля портрета славетного режисера в залі Жовтневого палацу вже перед початком вечора виросла ціла гора квітів.

Хоча партійні очільники наступного дня з піною на губах доводили, що це була спланована антирадянська провокація, але крити їм виявилося нічим, бо червона гвоздика офіційно вважалася квіткою революції.

Провалився і контрзахід, до якого вдалася влада. Поруч, у сусідньому Великому залі палацу, якраз того самого вечора влаштували концерт неймовірно популярної московської примадонни Ірини Архипової.

Але переманити глядачів не змогли: київська творча інтелігенція прагнула виказати свою підтримку оновлювальним, демократичним процесам.

Після неймовірного резонансу курбасівського свята відзначення ювілею Миколи Куліша у грудні то забороняли, то дозволяли, врешті, гарантом ідеологічної цноти виступив сам Микола Бажан - натоді член Центрального комітету компартії України і депутат Верховної Ради.

Микола Платонович із ювіляром товаришував, а під знаком Курбаса й "Березоля" формувався як поет.

Урешті чиновникам таки увірвався терпець, і Клуб Творчої Молоді невдовзі закрили.

Хрущовська відлига змінювался новими заморозками. 1965 почалися переслідування, 1963 загинув один із найяскравіших поетів тої ґенерації Василь Симоненко.

Однак протестний дух шістидесятництва влада викорінити вже не змогла. Незгодні міняли тактику спротиву, хвиля то стишувалася, то наростала, аби врешті піднятися могутнім валом із початком демократичних реформ у середині вісімдесятих.

Тоді вже не треба було узгоджувати в найвищих владних кабінетах публікацію Винниченка чи Підмогильного. А на першому київському вечорі Миколи Хвильового зал заповнився вщерть.

Треба віддати належне кадебістам - вони пильно берегли свої архіви. І відібрані при арештах "вєщєствєнниє доказатєльства" стали класичними текстами українського письменства.

Новини на цю ж тему