Блог психолога: чому ми говоримо неправду?

детектор брехні Копирайт изображения Getty Images
Image caption Щоб розпізнати брехню у щоденному житті найчастіше "поліграф" не потрібен

- Привіт, рада тебе чути, - звично брешу я, почувши у слухавці голос колишнього коханого. Востаннє він дзвонив десь місяць тому.

- Вибач, був зайнятий, хворів, - говорить напівправду у відповідь він. Адже добре знає, що не дзвонив просто тому, що не хотів.

- От скучив за тобою, - продовжує лукавити відставний чоловік, гадаючи, що таким чином робить приємне мені, покинутій.

- Та й я так само - чую і дивуюся сама собі. Правдою тут є лише "так само", та й то у сенсі, що так само обманюю. Адже вже місяць як насолождуюся свободою, і менше за все хотіла б повернення колишнього.

- Треба якось найближчим часом зустрітися - вкотре обіцяємо ми один одному. Бо, мабуть, так прийнято. Але майже впевнені, що навряд чи це зробимо. І полегшено закінчуємо непотрібний діалог.

Брехня в обгортці ввічливості

Таких безсенсових розмов щодня відбуваются десятки. Тож, виходить, на кожному кроці лицеміримо рідним, друзям, колегам. І робимо це, щоби вберегти від зайвих хвилювань, зробити приємне, справити враження.

Ми вже так звикли говорити не те, що думаємо, що правда як така вважається непристойно голою. А мову, котрою зазвичай спілкуємося один із одним, психологи охрестили фатичною, тобто, якщо перекладати буквально - беззмістовною. Ну, це коли на запитання "як справи" не відповідають по суті, а якщо не трапилось чогось фатального, кажуть "нормально".

Раптом хтось справді надумає повідати, що в нього на душі й на думці, такий потік свідомості швидко обірвуть. Під приводом, що начебто треба бігти. Якщо ж такі напади щирості траплятимуться й надалі, людину вважатимуть мало не психічно нездоровою.

Отже, виходить, неправда й нещирість є більш соціально адекватними, співзвучними чинному стану суспільства? Але чому ми все ж вимагаємо чесності від близьких, а збрехавши, відчуваємо докори сумління? Може, ці поняття вже безнадійно застарілі?

Чорно-біле царство істини

Копирайт изображения AFP
Image caption Те, що вважали давноримським детектором брехні, насправді було лише люком Клоаки Максима

Для початку варто усвідомити, що правда і неправда в чистому вигляді існують лише як абсолютні поняття, як чорне і біле. Те ж, що ми називаємо чесністю, відвертістю або навпаки запереченням, замовчуванням, є інтерпретацією нами якихось фактів, реакцією на події. Це залежить від системи цінностей, установок, особливостей комунікування.

Так, злякавшись побаченого чи почутого і переповідаючи це, людина зазвичай перебільшує. Отже, не навмисне бреше, а намагається перекласти частку власного страху на іншого. Тож з кожним переказом новина стає більш вражаючою. Така природа чуток, пліток.

Кажуть, у кожного - своя правда. Або - що людина не бреше, а говорить те, у що сама вірить. Це означає, що усі ми по-своєму реагуємо на навколишній світ, формуємо власну думку з того чи іншого приводу. І вирішуємо, висловлювати її чи ні, і в якій формі. Ми можемо прикрашати, фантазувати, вигадувати, видавати бажане за дійсне, говорити компліменти. А позбавлені почуття гумору святенники називають це брехнею.

Але ж вимагати від когось невластивої відвертості означає грубо порушувати особистісні кордони. Батьки соромлять дитину за те, що щось від них приховала - бо намагаються контролювати її. Дружина ображається на чоловіка, бо не повідомив, куди ходив після роботи, - а насправді маніпулює ним.

Маніпуляція ж, як відомо, це спосіб впливу на іншого проти його волі з корисливою метою. В основі прагнення маніпулювати лежить страх втратити контроль над об'єктом, відпустити його на свободу і стати непотрібними. Тому батьки чи хтось із подружжя так гніваються, коли їхні діти або партнер у відповідь боронять власну психологічну територію.

Якщо дорослі надміру вимагатимуть слухняності, вони ризикують зламати психіку дитини. Із ніби-то добрих намірів - навчити гарно поводитися. Насправді ж - зробити дитину зручною у поводженні.

Відчуваючи залежність і нерівність сил, маленька особистість, як це ми добре пам'ятаємо із власного дитинства, підкоряється тиску дорослих. Під страхом осуду і покарання починає говорити ту "правду", яку від неї хочуть почути. А згодом і зовсім забуває, що їй дійсно подобалося чи чого вона насправді хотіла. Кому потрібні такі жертви примусу до чесності?

Мовчання - ознака приховування?

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Геджети: перевірка на відвертість чи "особиста територія"?

Часто люди не кажуть чогось про себе зовсім не тому, що їм є, що приховувати - всупереч поширеній думці. Таким чином вони оберігають свій внутрішній світ. Бо всі мають різний ступінь відвертості.

Кожен із нас, певно, може пригадати, як під впливом певних обставин розповів про себе комусь більше, ніж був готовий. Потім ми здебільшого намагаємося уникати тієї компанії. Саме тому й найбільш відвертими люди бувають з випадковими подорожніми, котрих в майбутньому навряд чи зустрінуть.

Тож великою помилкою є бажання, наприклад, новоспеченого подружжя не мати одне від одного ніяких таємниць. Слідуючи вульгарній приказці, мовляв, маленька брехня породжує велику.

Із великим подивом дізналася я про цілі ритуали спільного щовечірнього перегляду вхідних і вихідних повідомлень, дзвінків, перевірку кодів і паролів особистих гаджетів. Хоча навряд чи щось особисте залишалося ще в такій родині.

Розлучення через рік було закономірним наслідком такого брутального поводження з психологічними кордонами одне одного. Лицемірно прикриваючись наміром бути максимально відвертими, чоловік і дружина маскували взаємну недовіру, страх бути покинутими, комплекс меншовартості. Тобто замість любові вони прагнули контролювати. Але ж поняття психогігієни стосунків - коли у кожної, навіть найближчої людини є своя територія, ще ніхто не скасовував.

На противагу голій правді надмірна замкненість і втаємниченість так само шкодить відносинам. Бо небажання відкриватися перетворює людину на річ у собі. А стосунки із нею будуть хоч і рівними й спокійними, проте неглибокими. Адже і дружба і любов передбачають обмін відвертостями.

Ввічливість, ритуальні фрази саме й вигадали для елегантного маскування байдужості. Тож коли стосунки між коханими стають занадто коректними, варто замислитися.

Новини на цю ж тему