Блог психолога: де взяти мотивацію?

Верблюди Копирайт изображения Getty Images
Image caption Людина перекладає відповідальність за хронічне невезіння на когось іншого і весь час дратується через власне безсилля

Йдеться не лише про те, як примусити себе встати з дивану і почати щось робити. Часто ми тікаємо у щоденні справи, аби лише не відчувати базового незадоволення життям. Імітуємо нібито потрібну діяльність, щоб не думати про головні речі у житті, які - ми це добре знаємо - варто було би дійсно змінити.

Депресія чи душевне середньовіччя

Намагаючись втамувати пов'язані з цим станом нудьгу і тривогу, "втішаємо" себе фразами на кшталт "А кому зараз легко?". Або "Багатьом набагато важче, ніж нам".

Насправді порівняння себе з гнаними й гнобленими невдахами навряд чи розраджує. І ми розмірковуємо, чи це в нас - душевне середньовіччя, що затягнулося, чи вже справжня клінічна депресія.

Про депресію як таку, із небажанням рухатися, говорити і навіть розплющувати очі, не говоритимемо. Вона, на щастя, трапляється рідко.

Розпізнати ж стан "сірої" життєвої смуги, котра, на відміну від короткого щастя чи порівняно скороминучих негараздів, може тривати безкінечно, досить просто.

Відсутність радості від щоденних простих речей - ось головна ознака життевого глухого кута.

Дехто, компенсуючи внутрішній безлад, стає маніакальним прибічником прибирання. Хтось намагається одержати насолоду від їжі.

Постійний поганий настрій ми списуємо на погоду, нецікаву роботу, велике місто, в якому стало просто неможливо жити.

Заручники "сірої зони" часто в розмовах вживають сполучник "якби".

Якби я не жила разом з батьками, якби син скоріше закінчив школу, якби я міг би стільки ж заробляти десь в іншому місці.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption За невдоволенням життям майже завжди криється необхідність вибору і зволікання з ним через страх змін, втрати, невизначеності

Людина ніби не бере активну участь у власному житті, а погоджується на повну залежність від обставин і дій інших.

Вона перекладає відповідальність за хронічне невезіння на когось іншого. І перебуває у вічному роздратуванні від власного безсилля. Бо весь час тільки очікує, і часто марно.

Вихід є

Недаремно кажу про зміни. Адже за невдоволенням життям майже завжди криється необхідність вибору і зволікання з ним через страх змін, втрати, невизначеності.

Наприклад, клієнт запитує, як вплинути на самодура начальника або хоча би навчитися не зважати на його образи. Коли цікавлюся, чому не піде з роботи, каже, що там платять вдвічі-втричі більше, ніж скрізь. Мовляв, не хоче втратити дохід.

На запитання, чи не боїться він втратити здоров'я, а потім ще більше грошей на його відновлення, відповіді не знаходить. Він і надалі продовжує вважати свою ситуацію безвихідною.

На мої запевняння про те, що завжди виходів щонайменше три - власне сам вихід, повернення до "входу", і той, що вважали неможливим - лише сумно віджартовується. Мовляв, можна ще - вперед ногами.

Люди, які вперто захищають власний невроз, підсвідомо хочуть привернути увагу до своєї "проблеми". Щоб хтось вирішив за них, що їм робити.

Наприклад, шеф розлютиться й вижене, дружина, боячись, щоб чоловік не "згорів" на роботі, примусить піти, фірма розпадеться. Хай там як, але ми будемо терпіти, доки нам самим не набридне бути нещасними. І доки тим, хто поруч, набридне втішати, переконувати, вмовляти.

Гейміфікація

Коли ви вже усвідомили, що маєте змінити в житті, але перебуваєте в перехідному періоді - шукаєте нову роботу, житло - скористуйтеся кількома технічними порадами.

Переформатовуйте нудні обов'язки або набридлу роботу у гру. Тобто, ви не просто виконуєте хатню роботу, а проходите певні рівні у грі. Або вислуховуєте чергову тираду шефа не в якості безправного підлеглого, а як резидент сил добра, покликаний допомогти подолати зло.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Привнесення елементів гри у реальне життя має зняти напруження і психологічно розвантажити

Є вже навіть термін такий - гейміфікація. Тобто, привнесення у реальне життя елементу гри.

Це має зняти напруження, психологічно розвантажити.

Чи не так ми ставилися до життя, коли були дітьми?

Якщо ми знали, що батьки нас люблять, були ситі і здорові, то переймалися хіба власним статусом чи кількістю грошей у родині? Але ж яким барвистим був світ навкруги.

Не закликаю штучно інфантилізуватися. Та пригадати власну дитячу цікавість до життя варто.

Це допоможе відновити механізм, за допомогою якого діти безпомилково відрізняють справді важливе від надуманого і тому не вартого зайвого клопоту.

Ви зможете без докорів сумління полишити кухню з немитим посудом і подивитися з чоловіком чи дитиною новий фільм.

Або ще краще - зайнятися чимось у вашому розумінні творчим. Малюванням, писанням текстів, вишиванням. Навіть спортом - як ліпленням власного тіла.

Адже справжнє задоволення людина отримує не від сприймання - кіно, картин, їжі, - а від створення чогось.

Під час такого "акту творення" відповіді на складні питання приходять самі. Вже перевірено.

Новини на цю ж тему