Ірина Вільде: голос бунтівливої модерної жінки

ірина вільде Копирайт изображения Wikimedia
Image caption Ірина Вільде у 1920-х роках

5 травня виповнилося 110 років від дня народження Ірини Вільде.

Цій дивовижній жінці, авторці одного з найкращих українських романів ХХ століття, випало жити в трагічні й не надто сприятливі для творчості часи.

Але попри всі неминучі втрати вона змогла зреалізувати свій талант і зостатися вірною своїм найдорожчим ідеям і цінностям.

У тридцяті роки Львів фактично став українською мистецькою столицею, оскільки в радянському Києві національну культуру послідовно марґіналізували. Тож після яскравого дебюту Ірина Вільде одразу входить у коло блискучих письменників, художників, музикантів, долучається до численних дискусій про те, якою ж має бути модерністська література і чим визначається новаторське письмо.

Якраз тоді сходить зірка Богдана-Ігоря Антонича. Його лемківську вимову патріотично налаштована студентка Дарина Макогон - її знаменитий псевдонім з'явиться трохи пізніше - спершу сприйняла за польський акцент і зверхньо сторонилася кількома роками молодшого за неї хлопця.

Здобувають популярність Юрій Косач, Богдан Нижанківський, Святослав Гординський… Авторку модерністських новел та повістей привітав, відзначивши насамперед її зорієнтованість на європейські зразки, Михайло Рудницький, критик, котрий умів мало що не однією рецензією створити чи знищити літературну репутацію.

Дарина Макогон переймається феміністичною ідеологією, співпрацює з журналом "Жіноча доля".

Успіх виданих у другій половині тридцятих повістей "Метелики на шпильках" і "Б'є восьма" визначила непорівнянна, як на тодішній контекст, авторська одвертість, готовність торкатися строго табуйованих речей.

Вільде пише про труднощі становлення емансипованої жінки у патріархальній спільноті, про подвійні моральні стандарти, про те, що дівоча цнота ставала мало не товаром, а заказаність знання про власне тіло прирікала на тяжкі психологічні травми.

Насправді репресованою виявляється не так сексуальність, як розмови про секс, у згоді з властивою вікторіанській епосі певністю, ніби досить лише сором'язливо відвернутися від проблеми, удавати, що нічого не стається, і пуританська мораль візьме гору.

Письменницький голос Ірини Вільде був голосом бунтівливої модерної жінки. І сам псевдонім (оте - з німецької - "одержима", "дика") підтверджував настанову на протистояння неприйнятній традиції, відмову од небажаного спадку.

Вона отримує найвищу тоді галицьку літературну премію імені Франка, усталену Товариством письменників і журналістів. Розгортаються манливі обрії, шлях стелеться висхідний і певний, письменницьких задумів не бракує.

Щасливе одруження з інженером-лісівником Євгеном Полотнюком. Сина назвали Яремою на честь головного героя Шевченкових "Гайдамаків" - протестні цінності були для молодих батьків таки важливими. І ось тут хочеться зупинитися, затримати мить, надовше зафіксувати кадр. Бо далі доля виявиться неймовірно скупою, а життя обернеться трагедіями й великим терпінням.

Копирайт изображения mreadz.com
Image caption Ірина Вільде з чоловіком Євгеном Полотнюком

Із початком війни родина живе у лісництві, в митрополичих маєтках Андрея Шептицького.

Євген Полотнюк виконує ризиковані доручення Української Повстанської Армії. 1943 його арештувало гестапо, а попереджена солдатами вермахту дружина втікає з немовлям на руках, захопивши тільки дитячий одяг, друкарську машинку - чоловіків весільний дарунок - і рукопис роману "Сестри Річинські".

Коли повернулася радянська влада, доводиться приховувати і причину розстрілу чоловіка, і власну приналежність до молодіжних українських (у новій термінології - "буржуазно-націоналістичних"!) організацій, і долю двох рідних братів, змушених емігрувати після поразки повстанського руху.

Виходить її блискучий автобіографічний роман "Повнолітні діти". Ірина Вільде очолює львівську письменницьку організацію, і з неймовірною часами спритністю та грацією балансує на смертельно небезпечній межі. Пише нариси про розквіт Галичини, ощасливленої союзом зі сталінською "країною рад", про передових колгоспниць.

Щойно виданий роман жорстко критикують, про публікацію її шедевру, "Сестер Річинських", не може тим часом бути й мови. Це сюжет, у якому вигадливо переплетено долі п'ятьох дівчат, що по смерті батька-священика ураз опиняються - геть непристосовані, підготовлені своїм вихованням хіба до ролі патріархальної господині у тіні всевладного чоловіка - перед усіма небезпеками й викликами широкого світу.

І дають собі в ньому раду, обираючи різні професії, здобуваючи різні суспільні статуси, виявляючи "нежіночу" ініціативність, розум і силу волі. Письменниця домоглася неймовірної стильової досконалості, наділивши кожну з героїнь власним неповторним голосом і здатністю до пильного самоаналізу.

І хтозна, ким варто більше захоплюватися. Може, амбітною Зонею Річинською, котра наймається секретаркою в адвокатське бюро, веде всі справи, звільнивши від клопоту недолугого патрона, а врешті блискуче організовує власний бізнес.

Чи наймолодшою Славою, котрій пощастило в тому сенсі, що її виховували як хлопця, тож замість гаптування вона займалася спортом. Урешті знайшла в собі силу порвати з коханим, нездатним зробити вибір у складній ситуації і взяти на себе відповідальність, покинула дім і зробила успішну кар'єру.

Неперевершені в "Сестрах Річинських" навіть зовсім другорядні епізодичні персонажі. Ось, до прикладу, чудова віньєтка: приїздять у гості до міста кузини з провінції, аби взяти участь у політичних зібраннях. Їм байдуже, яку партію чи якого кандидата підтримувати: просто у селі поширилися чутки, що найкращий спосіб знайти чоловіка - присутність на агітаційних передвиборних зібраннях. Зрештою, у дівчини не так і багато можливостей хоча би показати себе у публічному просторі. Утім, чутки виявилися перебільшеними, панни своїх матримоніальних планів так і не здійснили.

Копирайт изображения Ukrinform
Image caption Ірина Вільде у 1963 році

Київські цензори зіткнулися з ситуацією, коли, як кажуть, і гірко з'їсти, й шкода кинуть. Художня довершеність твору вражала. Але ж пропонувати радянському читачеві історію старосвітських "попівен на дивані" - це мало не ідеологічна диверсія!

Авторка мусила переробляти, нівечити текст, білими нитками приторочувати історію кохання Олі Річинської та комуніста Бронка Завадки.

Урешті каторжна праця задовольнила замовників. Твір відзначили Шевченківською премією. Він і подосі зостається одним із найкращих романів радянської доби.

Світ усе ж змінився, і безсловесні ангели біля домашнього вогнища вже не зачаровують, як колись. Авторка "Сестер Річинських" ствердила перевагу самодостатньої нової жінки якнайочевидніше.

Її героїні часом згадують про своє захоплення Ольгою Кобилянською: якраз вона закликала жінку ставати самій собі ціллю. Зрештою, чоловіки дозволяли це собі завжди, бо інакше й не постають ніякі звершення та перемоги.

Ірині Вільде вистачило сили й витривалості, аби не змарнувати свій великий талант, хоча важко знайти менш сприятливі для мистецької самореалізації обставини, ніж атмосфера радянського Львова середини минулого століття. Може, опірність усьому тому, що заважає творити, - теж питома ознака художницького дару.

Копирайт изображения Wikimedia
Image caption Пам'ятна дошка Ірині Вільде у Львові

Новини на цю ж тему