Софія Яблонська: кругосвітня подорож української репортерки

Софія Яблонська

Софія Яблонська - 15 травня якраз відзначаємо 110-ту річницю від дня її народження - тріумфально повертається в українську літературу після багатолітнього забуття.

Вона була знаною репортеркою, журналісткою, впродовж тридцятих років друкувала в галицьких часописах разючі розповіді про свої подорожі в найекзотичніші куточки планети.

Софію Яблонську, як і багатьох із її покоління, зачарувало нове мистецтво - кіно.

Вона народилася при початку минулого століття в галицькому селі, у священицькій родині. Її вчили, як кожну порядну панночку, шити і вишивати. Натомість молода жінка з кінокамерою в руках подалася в кругосвітню подорож, відвідала Марокко, Китай, Цейлон, Лаос, Камбоджу, казкові, як здавалося, острови Яву, Балі, Таїті, побувала в Австралії, Сполучених Штатах, Канаді…

Здобувши освіту в Парижі (гроші на навчання заробила, успішно налагодивши 1925 року в Тернополі роботу двох кінотеатрів), почала кар'єру кіножурналістки й репортерки.

Надсилала нариси з найекзотичніших куточків планети, проникала зі своїм знімальним апаратом у східні приватні мешкання, в храми, в імператорські палаци. Хоча працювала на французьку компанію, незмінно друкувалася в галицьких часописах.

Її захоплено оцінювали провідні письменники й інтелектуали, як-от Ірина Вільде чи Михайло Рудницький, а коли приїздила по довгих подорожах додому, попросту зачаровувала слухачів, збираючи переповнені зали на свої виступи.

Вродлива яскрава брюнетка, - її чорне волосся набуло незвичайного мідного відтінку під впливом південного сонця, - мала дивовижне вміння викликати до себе довіру.

Не знаючи східних мов і послуговуючись лише французькою й англійською, незмінно покладалася на зрозумілість жестів та щирість усмішки й потрапляла туди, куди жінці-європейці вхід був якнайсуворіше заказаний.

У Китаї пристрастилася до опіуму і зуміла описати дивовижні наркотичні візії. Але коли перед від'їздом їй подарували скриньку з дорогим зіллям, від коштовного гостинця відмовилася: те, що дозволила собі на Сході, не хотіла продовжувати в Європі.

1932 року львівське Наукове товариство імені Шевченка видало її першу книжку "Чар Марока", 1936 в серії газети "Діло" з'явилася збірка китайських вражень "З країни рижу та опію", а ще через три роки - "Далекі обрії".

У них вражали і сюжети, й численні майстерні фотографії.

Яблонська знімала жертовні процесії танцівниць з острова Балі із корзинами квітів на головах. "Зачаровані такими виявами земної краси, - коментувала вона почуте на острові, - боги на хвилину покидають свої недосяжні вершини та злітають щораз то нижче до людей, так низько, що самі можуть почути з їх уст вирази похвали на їх честь, вирази вдячності, - за якими іноді тихенько впаде кілька несміливих прохань".

Розповідь про свою участь у полюванні на тигра (зізналася, що не влучила, хоча їй, єдиній жінці, по-лицарськи віддали право першого пострілу) проілюструвала фотографією вбитого звіра. Була гостею на весіллі в'єтнамського імператора Бао-Дая - до репортажу додано портрети молодого подружжя.

Її чутливість до становища місцевого населення, колонізованих, упосліджених арабів, китайців, лаосців, не може не захоплювати. Софія Яблонська повсюди помічає руйнівний вплив європейців на древні автентичні культури.

На Балі - цей острів видавався мандрівниці омріяним земним раєм - "від першого враження вся аж скорчилася, мов листок мімози від неприємного дотику". На березі - "кілька поганеньких домиків "модерного стилю", кількадесять китайців та череда європейських туристів".

Принципово уникаючи туристичних маршрутів, порушуючи встановлені адміністрацією заборони, вона старалася побачити не екзотику, не крикливі постановочні шоу, а реальне людське життя. Намагалася по змозі оглядати й оцінювати довкілля з точки зору співрозмовників.

Добре знала, що неприйняття "чужого" трибу існування приводить часом до небезпечних курйозів. Ось її іронічний коментар до побаченого на Яві: стужені за батьківщиною голландці порили ціле місто … каналами.

Поблизу екватора "це мені видається великою помилкою, бо вони, напевно, спричинюються до ще більшого розмноження москітів - носіїв малярії. Це моє спостереження потвердив один голландець: "Тепер уже півбіди! Зате колись голландці тих каналів набудували ще більше, щоб хоч вони нагадували їм їх покинутий край та його своєрідний чар, - якого голландцям навіть краса Яви не в силі була заступити. Щойно багато десятків років пізніше один із їх менше сентиментальних губернаторів наказав засипати половину каналів та навіть змінив попередній план цілого міста, яке було змінилося у шпиталь малярії, від якої голландці вмирали, як мухи". Технічна перевага ще не означала переваги цивілізаційної.

Копирайт изображения Hulton Archive
Image caption Танцівниці у традиційних костюмах на острові Балі. Фото 30-х років із Архіву Хултона

Небезпека чигала таки на кожному кроці. Ця незвичайна жінка змогла перебороти і хвороби, і страх перед збройними нападами або викраденнями. Одного разу після укусу страшної "бананової гадюки" врятував місцевий чародій, якому не побоялася довіритися.

У Банґкоку її долає напад малярії: "Гарячка летить угору, відбирає мені ясність думок, плутає їх, перемішує. В уяві переживаю найнеймовірніші пригоди подорожей: небезпеки людоїдських країн, яких інакше я, певно, не зазнала б".

У "людоїдських країнах" вона якраз уміла дати собі раду. А спілкування з європейцями інколи давалося складніше.

Яблонська не раз змушена була пояснювати співрозмовникам (неуникний обов'язок, знаний нам подосі), що українці - це великий європейський народ, що вони обстоюють власну державність.

Англійці та французи переважно асоціювали її батьківщину з "козацькими жупанами, синіми штаньми", "українським меланхолійним степом, про який колись писав Бальзак".

А зустріч із росіянкою, яка відбулася в дивовижних декораціях арабського гарему, мусила викликати давні прикрі спогади. Коли полонянці представили землячку-українку - "її невдоволення збільшилося по цих словах, а губи зневажливо задрижали".

Схожу неприязнь до українців Софія не раз відчувала ще дівчинкою, коли в роки Першої світової війни родина на якийсь час виїхала до Росії. Велося їм там дуже тяжко.

З усіх цих вражень, із багатющого досвіду виростає певність, що існують краєвиди, простори, які дарують відчуття щастя, певність у приступності найдосконалішої краси.

Однак прийшов час, коли мандри виявилися неможливими. Другу світову Софія Яблонська пережила в окупованому японцями Китаї. Шлях в Україну був закритий назавжди.

По війні Європа знову стала затишним і безпечним домом. Оселившись у Франції, найбільше поверталася спогадами до дитинства. Останнім її твором стала мемуарна "Книга про батька".

Image caption Церква в селі Германів (нині Тарасівка Львівської області), де народилася Софія Яблонська

Новини на цю ж тему