Як нобелівського лауреата з Полісся переслідувала "згубна коханка"

Жорж Шарпак Копирайт изображения Getty Images

1 серпня 1924 року народився Жорж Шарпак. Він отримав Нобелівську премію з фізики. Вчений винайшов пропорційну камеру і так здійснив революцію у дослідженнях елементарних частинок.

Майбутній французький вчений народився у Дубровиці, що на Рівненщині. Семирічний Гриша купався в озері, - пригадує місцевий старожил Федір Мосійчук - наступив на зрізане стебло осоки та проколов ногу. Почалося зараження. Рана не загоювалася, тому лікар порадив їхати до Варшави.

Після того, жителі Дубровиці не побачать ані хлопчика, ані його родину.

Жорж Шарпак не розповідав про цей випадок. Натомість описав розлуку з білим кучерявим песиком.

Вибір був надскладним: залишитися з Фрігою і втратити маму, чи покинути вірного друга та переїхати до Франції.

Із Сарн до Франції

Жорж Шарпак виріс у небагатій єврейській сім'ї, що проживала у Сарнах. Три чверті населення складали євреї. Молода пара тимчасово переїхала у сусідню Дубровицю - національно строкатіше містечко.

Копирайт изображения фонд Сарненського історико-етнографічного музею
Image caption Сарни. 1933р. Гімназія ім. Генріха Сенкевича у якій навчався Григорій Харпак

Гриша народився там, але поліське дитинство провів у Сарнах.

Євреї, особливо молодь, часто веселилися з українцями, пригадував пан Шарпак.

Юнаки та дівчата ставали разом у коло, танцювали, співали. Яскраві жіночі костюми, червоні чобітки та головні убори з довгими стрічками додавали емоцій.

Родина

Родини батьків хлопчика віддавна проживали у Сарнах.

Сім'я тата - Мотеле Харпака - утримувала мануфактурну лавку, що торгувала тканинами. Вона розташувалася на вулиці, яку містяни прозвали "веселою" - мабуть, через смішні єврейські історії, які розповідав дядько Жоржа.

Вчений успадкував цю рису, адже вмів розвеселити будь-яку компанію.

Великі сині очі Гриші нагадували батькові. Крім того, він був високого зросту. Загалом зовнішність пана Шарпака різнилася від карикатур антисемітів.

Гриша захоплювався вродою мами - Хане Шапіро. Висока, струнка, смугла, з довгим волоссям та чорними очима - пам'ять відтворювала її до найменших дрібниць.

Жінка вірила у талант сина, що спонукало його вчитися, досліджувати і… відкривати.

Молода сім'я переїхала у Палестину, де батьки піклувалися передусім про майбутнє дитини.

Копирайт изображения фонд Сарненського історико-етнографічного музею
Image caption Сарни. вулиця Весела, де розташовувалася мануфактурна лавка родини батька

Під палючим сонцем вони подрібнювали камінь на будівництві доріг - цю ж роботу Григорій виконуватиме через двадцять років під наглядом есесівців.

Від спекотного клімату у хлопчика періодично хворіли очі, з'явилася загроза втрати зору. Харпаки вимушено повернулися назад. Тоді - розмірковував пан Шарпак - мама і запланувала переїзд до Франції.

Незвичайні кораблі

Щоб вступити до гімназії, у Сарнах Гриша терміново вчив польську. Це була його четверта мова після ідишу, російської та арабської.

Католицизм, який насаджували поляки, виховав стійку неприязнь до релігії.

Через декілька років - у паризькій школі - хлопчик зробить висновок: потрібно жити "тут і зараз". Синагогальні обряди, молитви палестинських арабів та колінопреклоніння католиків зайві.

У польській гімназії Гришу одразу помітила вчителька. Вона дивувалася уяві п'ятирічного учня, який вигадував і майстрував хитромудрі кораблі.

Педагог запевняла маму: хлопчику потрібно вчитися.

"Як Бог у Франції"

"Щасливий, як Бог у Франції" - ці слова давнього прислів'я на ідиш позначили переїзд Харпаків у "країну культури та свободи". Такою уявляли Францію переселенці.

Батьки Гриші не боялися нелегального становища чи матеріальної скрути. Як і в Палестині, вони були готові до проблем заради дітей.

Гриша це розумів. Хлопчик пристрасно вчив французьку - п'яту за сім років мову. Він захопився читанням і годинами просиджував у бібліотеці у той час, коли ровесники каталися на велосипедах або гралися кульками.

Майбутній фізик "ковтав" всі книги, що потрапляли на очі. Твори Жуль Верна, Олександра Дюма, Фенімора Купера пришвидшили успіхи у вивченні французької.

Під час війни дев'ятнадцятирічний учень ліцею був учасником руху Опору. Він шукав житло для партизанів, допомагав з фальшивими документами. Юнака арештували.

Майже рік Григорій провів у концтаборі Дахау. Примусова праця назавжди відбила інтерес до садівництва, а вид лопати наводив паніку.

Вимоглива коханка

Після війни пан Шарпак отримав французьке громадянство і став Жоржем Шарпаком. Перша мрія збулася.

Далі француз Жорж хотів будь-що виправдати довіру мами.

Випускник паризької гірничої академії влаштувався у лабораторію ядерної фізики престижного Колеж де Франс.

З-поміж грошовитих пропозицій він обрав науку. Цю лабораторію очолював Фредерік Жоліо-Кюрі, чиї лекції особливо цікавили молодого спеціаліста. Невдовзі він захистив дисертацію.

Тоді ж пан Шарпак познайомився з Домінік, яка полонила його скромністю та увагою до інших.

Йому подобалася чарівна посмішка, темні очі, але найбільше - її благородна натура. Домінік стане коханою на все життя жінкою, але не єдиною.

"Фізика нагадує вимогливу, а іноді згубну коханку. Вночі та вдень, літом і зимою, вранці та вечері вона переслідує вас, полонить, переповнює та занурює у розпач. І ви божевільно любите її та невільні розлучитися з нею бодай на день", - писав Жорж Шарпак у спогадах.

Нобелівська премія

Фізика привела Жоржа Шарпака до Женеви, у Європейський центр ядерних досліджень. Відомі на той час технології спостереження елементарних частинок обмежували вчених. Зокрема, тривалість життя мюону складала дві мільйонні долі секунди, а іскрова камера "видавала" лише сто зображень на секунду.

Копирайт изображения Getty Images

Пан Шарпак хотів замінити фотографії екраном комп'ютера та знайти спосіб як пов'язати частинки. Йому це вдасться.

У 1968 році під керівництвом вченого створили багатопровідникову пропорційну камеру, яку назвали "камерою Шарпака".

Її почали застосовувати не лише у дослідженнях матерії, але й в біології, медицині, зокрема при обробці зображень людини.

"Фізика мене більше не залишала…. І, на моє велике здивування, наприкінці 1992 року вона привела мене у Стокгольм - за Нобелівською премією. Нобелівська премія - це Ейнштейн, Нільс Бор чи Кюрі. Порівнювати себе з ними - не могло бути й мови!", - пригадував він.

Скромний Нобелівський лауреат не отямиться від шоку і не зрозуміє, що означає бути "фізиком", - відзначала співавторка книги його спогадів "Життя як нитка, що зв'язує", Домінік Содинос.

Також вчений не відвідає рідні Сарни, про що дуже мріяв в останні роки свого життя.

Новини на цю ж тему