Блог феміністки: жінки і мистецтво

Копирайт изображения Getty

Просто зараз одна з моїх улюблених жінок висить у московській Третьяковській галереї: Мері Волстонкрафт власною персоною, щоправда двохвимірною.

Портрет передвісниці фемінізму, разом з 48 іншими портретами, виставляється у тимчасовій експозиції, що приїхала з лондонської Національної портретної галереї. Оскільки я – гаряча прихильниця пані Волстонкрафт і нещодавно написала про неї книжку, мене запросили у Третьяковку прочитати лекцію про неї.

"Можливо, ви зможете дещо розповісти і про інші портрети?" – спитали організатори. Супер, подумала я. Але потім прочитала доданий перелік 49 історичних постатей, увічнених на полотні. Чекайте – а де ж жінки?

З 49 портретів лише дев’ять зображають жінок. Дві з них – королеви, а п’ять заслужили на портрет вродою та шармом – акторки, куртизанки й одна співачка.

В колекції більше людей на ім’я Карл, ніж жінок-інтелектуалок. Лише дві жінки удостоїлись місця на стіні Третьяковської галереї завдяки своїм мізкам: Мері Волстонкрафт і бунтівна поетка Елізабет Баррет Браунінг. Отже, про них я найбільше і говорила.

Витівок Волстонкрафт і Браунінг виявилось більш ніж достатньо, щоб заворожити аудиторію, але я не змогла змовчати про їхню самотність у ролі першопрохідниць. Тому я підняла своєю лекцією ширшу тему – представленість жінок у публічному мистецтві. Адже мистецтво завжди було і лишається важливою формою літопису. У ньому закарбовано історію.

Копирайт изображения Bee Rowlatt
Image caption Я розповідаю про Франкенштейна - "бабцею" якого була моя улюблениця Мері Волстонкрафт

Безперечно, історія не завжди твориться чоловіками – не треба зазирати далеко в історію України, щоб побачити цьому підтвердження. Але записували та малювали її переважно чоловіки. І фільтрували її також чоловіки. Певно, цим пояснюється той факт, що багато жіночих зображень у мистецтві – це красиві тіла, що бездіяльно сидять у кріслах.

Копирайт изображения Getty
Image caption Картина "Викрадення Європи" пензля Рубенса на виставці у музеї Прадо в Мадриді

Останнім часом мене дуже захопила ця тема.

Візьмімо Лондон, наприклад: понад 90 відсотків його вуличних статуй – чоловіки. Ситуація в інших містах не набагато краща.

Так, Париж має свою статую Свободи, Москва – гордовиту колгоспницю (у супроводі товариша в робочому комбінезоні). У Києві є своя жінка з мечем. Втім, ці жіночі постаті ідеалізовані та політизовані; це не реальні історичні жінки.

Погляньмо на Нью-Йорк. З 29 статуй у Центральному парку єдині особи жіночої статі – це Аліса з Країни див, Джульєтта (поруч з Ромео) і, нарешті, відома інтелектуалка Матінка Гуска. Я серйозно.

Копирайт изображения Getty
Image caption Київська жінка з мечем

Отже, навіть ті поодинокі жінки, які потрапляють на п’єдестал, часто вигадані. Так, це художня данина жінкам – як міфічним істотам. Якщо складати враження про історію з того, що ми бачимо на полотні, у камені та в бронзі, можна подумати, що жіноцтво ніколи не встає з шезлонгів.

Чому це має значення? Чому важливо відзначати у публічному мистецтві реальних жінок? Тому що образи, що прикрашають наші вулиці й наше повсякдення, впливають на нас і вкладають у нас певні ідеї. Великі чи малі, ці ідеї поступово нагромаджуються.

Ось, наприклад, красномовна картинка з дверей туалету у моєму московському готелі. Вона кидалась мені в очі щоранку, коли я йшла снідати млинцями з лососем та сметаною. Схоже, вона говорить про те, що елегантність синонімічна з жорстоким недоїданням.

Копирайт изображения Bee Rowlatt
Image caption А може, це окремий туалет для пацієнтів з дизентерією?

Від дверей туалетів до найповажніших картинних галерей, зображення жінок піддаються численним фільтрам; їх дивним чином ідеалізують, а часом роблять максимально невидимими. Ретушують або стирають гумкою.

Як це виправити? Для початку, додавати позитивних зображень реальних жінок. Коли діти, піднімаючи погляд, бачать на п’єдесталах тільки чоловіків, як сьогодні у Лондоні та інших містах світу, вони уловлюють ідею невидимості. Вони доходять висновку, що жінки не дали суспільству нічого.

Нам треба не що інше, як "демонтаж історії", словами історикині докторки Аманди Форман. Треба змінити багатовіковий наратив, в якому помітності сягають лише військові чоловіки, завойовники і тріумфатори. Якщо ж жінки, що творили величне, нарешті отримають визнання, нинішні школярки по всьому світі скажуть: я теж так можу!

Англійська версія блогу - тут.

Новини на цю ж тему