Книжковий блог: магія, реалізм та жахи "Терору"

Якби я складала рейтинг "Топ-10 книг з найнеймовірнішою кінцівкою", то "Терор" Дена Сіммонса опинився би в ньому на першому місці. Так само він став би лідером серед найреалістичніших та водночас найфантастичніших творів останнього десятиріччя. І помиляється той, хто думає, що таке поєднання апріорі неможливе.

1845 року два британських кораблі – "Терор" та "Еребус" - вирушають на пошуки морського шляху з Атлантики у Тихий океан крізь північне узбережжя Північноамериканського континенту.

Копирайт изображения Little Brown and Company
Image caption Фрагмент із обкладинки книжки "Терор", видавництво Little, Brown and Company

Королівська експедиція має найкраще спорядження та екіпіровку, сучасне обладнання та механізми, здатні на ходу розбивати паковий лід, розраховані на багато років запаси їжі. Здавалося б, що може статися з настільки оснащеними кораблями та екіпажем? Мимохідь виникає асоціація зі славнозвісним "Титаніком". Та якщо останній затонув відносно швидко і залишив по собі кілька сотень врятованих пасажирів, то трагедія "Терору" й "Еребусу" розтягнулася на декілька років. І вцілілих рахувати не довелося.

Зазвичай фантастичні романи базуються або на потойбічних силах, або катастрофах (епідеміях тощо), або ж на злому началі, що таїться в самих людях. У романі Дена Сіммонса присутнє усе вищеназване, і невідомо, яке з трьох зол – менше. Затерті арктичними льодами зламані кораблі тріщать по швах від морозу мінус шістдесят та велетенських пацюків. Люди змушені звикати до піврічної темряви північної ночі, урізаної пайки зіпсованих консервів, знову ж таки – дикого холоду, за якого секундний доторк до голого металу обертається на шматки облізлої плоті.

Уже від самого початку автор вводить до тексту надприродну силу – чудовисько зростом понад чотири метри, схоже на білого ведмедя, що переслідує експедицію та нищить її членів.

Мине більше ніж 800 сторінок роману, перш ніж читач отримає пояснення щодо цього злого духу. А поки що люди, крім інших своїх нещасть, мусять рятуватися від Туунбака (саме таке ім’я має звір згідно з ескімоською міфологією) та ховати частини тіл тих, хто цього зробити не встиг.

Попри поєднання готичного жаху та стародавньої міфології, як писала колись газета Washington Post, роман є також гарним прикладом історичного реалізму.

Ден Сіммонс вивчив безліч книг, ілюстрацій, географічних карт, приміток та інший спадок, що залишився нам після антарктичної експедиції, та відтворив його у власній історії. І вона у найменших деталях відповідає фактам, які вдалося зібрати вченим під час дослідження катастрофи.

Копирайт изображения eksmo.ru
Image caption Фрагмент із обкладинки книжки "Терор", видавництво "Ексмо" (українського перекладу цієї книжки немає)

Сорок (!) рятувальних загонів шукали сліди екіпажу "Терору" та "Еребусу" протягом десяти років. Із того, що їм вдалося знайти – деталі годинників та компасів, срібні столові прибори, що стали розмінною монетою за тюленя в ескімосів. А також – кількадесят трупів у свіжих могилах, сліди на яких свідчили про канібалізм. Пізніше була знайдена записка лейтенанта Гора та деякі інші свідчення трагедії, які були ретельно та в хронологічній послідовності занурено в роман.

Та все ж обличчя будь-якого роману та майстерність автора – це персонажі. У "Терорі" вони не просто випуклі, виписані до найменшої дрібнички зовнішності та риси характеру, - так, що повсякчас ловиш на собі ефект 3D. Характери Дена Сіммонса – що найважливіше – змінюються протягом твору, вони ростуть і виростають над собою, під впливом життєвих умов перетворюються у зовсім інших людей, ніж були донині.

Найяскравішим прикладом слугує навіть не капітан Френсіс Крозьє, який неймовірними зусиллями волі долає в собі меланхоліка та пристрасть до алкоголю, виводить цинготних людей у піший похід в бік материка і взагалі є уособленням сили волі та мужності. Надто позитивний персонаж, враховуючи кінцівку твору і те, що там із ним сталося (збережу інтригу).

Мою особисто повагу викликає корабельний фельдшер Гаррі Гудсер, який з безвольної, безпідставно захопленої людини перетворюється на цілісного чоловіка із залізними нервами та високими моральними принципами. Йому б зламатися й померти, натомість автор через нього демонструє тріумф людяності й стійкості у, здавалося б, неможливих для виживання умовах.

Окремої уваги вимагає помічник конопатника Корнеліус Хіккі – на противагу капітану та лікарю уособлення всього злого, темного та мерзенного, що тільки може бути в людині. Розвиток цього характеру від дрібного злобного корабельного служки до збоченого вбивці й розкольника і вражає, і пригнічує. Повторюся, в жодному творі за останні декілька років мені не доводилося стикатися з настільки філігранно виписаними персонажами – позитивними і негативними.

Ну, і найкрутіше, як я вже зазначала, у книзі – це розв’язка. Клубок, в який сплетено білих людей із кораблів, Туунбака, молоду німу ескімоску, що жила кілька років на "Терорі", нарешті розплітається. І наскільки реалістичним здавалося життя, побут, спогади, переживання, пригоди, описані протягом роману, настільки ж неочікуваною є кінцівка.

Новини на цю ж тему