Кіноблог: "Джульєтта" і новий Альмодовар

Джульєтта Копирайт изображения El Deseo Manolo Pavon

Нового фільму Педро Альмодовара шанувальники чекали протягом трьох років - і дочекались на цьогорічному Каннському кінофестивалі, на якому іспанський метр презентував свою нову стрічку "Джульєтта".

Через три місяці після світової прем'єри змогу долучитися до прекрасного нарешті отримали й українські глядачі - 11 серпня фільм стартував у вітчизняному прокаті.

Повернення Альмодовара на великі екрани виявилось доволі контрастним, адже після грайливої комедії "Я дуже збуджений" режисер презентував стрічку, у якій вийшов на новий для себе рівень драматизму.

Від "альмодрами" до драми

Альмодовар належить до режисерів, чиї фільми важко сплутати з чиїмось іншими. Його характерний почерк видно в усьому - від візуального оформлення кадру до манери зображення героїв.

Іспанський письменник Вісенте Моліна Фош колись навіть вигадав окремий термін на позначення мелодрам Альмодовара - "альмодрама". За словами самого режисера, цим словом можна об'єднати прикметні риси його фільмів - велику кількість пісень, яскраві кольори, сильні особистості персонажів, які ніколи не приховують своїх почуттів.

З одного боку, "Джульєтту" не можна назвати виключенням - навіть якби стрічка не мала фірмового титру "Un film de Almodóvar"(ісп. - "Фільм Альмодовара"), з перших її кадрів розумієш, що дивишся саме альмодоварівський фільм.

Копирайт изображения El Deseo Manolo Pavon

Втім, попри те, що режисер вкотре звертається до однієї зі своїх улюблених тем, а також незважаючи на візуальну подібність стрічки до його попередніх робіт, протягом всього перегляду не покидає відчуття, що і у самому фільмі, і у його головній героїні є щось інакше, відмінне від звичного Альмодовара.

За словами самого режисера, цього разу він хотів відійти від "альмодрам", і натомість створити власне драму, враховуючи всі обмеження, які накладає цей жанр.

На перший погляд, Джульєтта - цілком типовий для Альмодовара персонаж. Тема жінок загалом і материнства зокрема є наскрізною для режисера і, за його власними словами, це те, що в нього виходить зображувати чи не найкраще.

У зображенні жінки-матері у складних життєвих обставинах "Джульєтта" перегукується з попередніми фільмами режисера, зокрема такими як "Повернення" та "Все про мою матір".

Головні героїні обидвох цих фільмів, яких зіграли Пенелопа Крус та Сесілія Рот, мають одну спільну рису - після важких випробувань, що випадають на долю кожної з них, вони не ламаються, а зберігають внутрішню силу і продовжують жити і рухатись уперед.

Копирайт изображения El Deseo Manolo Pavon

І ця ж риса відрізняє їх, як і інших альмодоварівських жінок, від Джульєтти - саме цієї внутрішньої сили, притаманної персонажам попередніх фільмів режисера, бракує героїні останньої стрічки.

З одного боку, за драматизмом подій і закрученістю сюжету "Джульєтта" поступається багатьом попереднім фільмам Альмодовара.

На відміну, скажімо, від того ж "Повернення", тут немає інцесту, в результаті якого дочка героїні виявляється водночас її сестрою. Немає хитромудрих переплетень сюжету "Шкіри, якій я живу", внаслідок яких жінка Віра, на якій ставить досліди герой Антоніо Бандераса, виявляється чоловіком Вісенте. Або ж, на відміну від "Все про мою матір", немає черниці, яка вагітніє від трансгендера, отримує ВІЛ-інфекцію та гине під час пологів тощо.

Але водночас "Джульєтта" має зовсім інший, внутрішній драматизм, який, чи не вперше в Альмодовара, стає лейтмотивом всього фільму загалом і визначальною рисою його головної героїні зокрема. Особливо яскраво він проявляється в переламному моменті, коли одну актрису в ролі Джульєтти змінює інша - яскрава візуалізація своєрідної межі, після якої вороття до колишнього життя для героїні уже немає.

Дві Джульєтти

Від початку Альмодовар хотів знімати фільм, в основу якого лягли оповідання канадійської письменниці Еліс Манро, англійською мовою та з американськими акторами. Тоді планувалось, що Джульєтту в різні періоди її життя гратиме одна й та сама актриса.

Копирайт изображения El Deseo Manolo Pavon

Втім, згодом режисер передумав, і вирішив перенести дію стрічки до своєї рідної Іспанії. На цьому ж етапі змінились його плани щодо головної героїні - тепер молоду і зрілу Джульєтту мали зіграти дві різні акторки.

Альмодовар вирішив оновити не лише жанр, але й акторський склад свого нового фільму: на роль обох Джульєтт режисер запросив актрис, з якими досі ніколи не працював - Адріану Угарте та Емму Суарес. У інших ролях теж зіграли переважно нові для метра актори - зі "старої гвардії" у стрічці з'являється хіба лише Россі де Пальма, та й вона у доволі нехарактерному для себе образі.

Свій вибір на користь двох різних актрис режисер пояснював тим, що жоден грим не здатен передати ті кардинальні зміни, що відбулись із Джульєттою - натомість їх зможе виразити лише погляд зрілої жінки, який він знайшов у Емми Суарес.

Те, що у випадку Джульєтти йдеться не стільки про вікові, скільки про засадничі внутрішні зміни, яскраво проявляється на тлі іншої героїні фільму, Ави. Її образ не зазнав кардинальних змін, тож Інму Куесту, яка її зіграла, Альмодовар цілком зміг "зістарити" самим лише гримом.

Копирайт изображения El Deseo Manolo Pavon

По ходу стрічки режисер поволі зміщує акценти - історія Джульєтти "до" відбувається на рівні взаємодії зі світом, її життя переважно зумовлюється зовнішніми чинниками, в той час як історія Джульєтти "після" замикається на ній самій, і глядач разом з нею ніби "перемикається" з подієвого плану на її внутрішні переживання.

Зріла Джульєтта, серед усіх інших героїнь Альмодовара, має, мабуть, найбільшу внутрішню глибину та схильність до рефлексії - не дарма сам режисер у Каннах заявив, що серед усіх своїх персонажів на разі він асоціює себе саме з нею.

Двадцятий фільм Педро Альмодовара має відкритий фінал, який мені б хотілось сприймати зокрема і як обіцянку того, що далі на нас чекатиме ще багато приємних сюрпризів від цього талановитого й харизматичного іспанця.

Новини на цю ж тему