Блог мандрівниці: збиті ноги та сльози на фініші

Фото 1 Копирайт изображения Sophia Vovk
Image caption Океан кликав мене

Дорога французьких королів, або ж Каміно Франсез, - це старовинна паломницька дорога, яку щороку долають тисячі пілігримів. Софія Вовк розповідає, як пройшла цим шляхом.

На Каміно Франсез я провела 26 днів. 23 дні мені вистачило, щоби пройти пішки всю Іспанію і дійти до Сантьяго–де–Компостела.

Коли заходила в місто – з мого обличчя не сходила посмішка, по якій кілька разів котилися рясні сльози.

Мене переповнювало щастя, відчуття свободи і маленької перемоги над собою. Те що колись здавалося нереальним – стало моєю історією.

На площі перед Собором Святого Якова – фінальна точка Шляху – я побачила сотні таких же, як я.

Люди смакували миті свого тріумфу – хтось гучно щось викрикував, хтось просто лежав на бруківці і розглядав собор, хтось уже розпивав вино чи пиво.

У Сантьяго я отримала документ, який засвідчує, що я пройшла Дорогу Святого Якова, відвідала святкову месу для паломників.

Утім, неповних 800 км до Сантьяго мені виявилось замало, і після ночі святкувань із друзями, яких мені подарувала Дорога, я вирішила продовжити Шлях до океану.

Всередині жило відчуття – це ще не кінець.

Океан кликав мене, а до нього ще три дні пішки. Так довго у своєму житті до нього я ще не добиралася.

Мис Фіністерре, який впирається в Атлантику, має символічну назву Fin de la Terra або Fin del Mundo (Кінець Землі або Кінець Світу).

Саме тут стоїть вказівник із красномовним надписом – далі 0,0 км.

Саме тут, проводжаючи сонце, я дякувала собі, рідним, друзям за натхнення, за підтримку і за віру в реальність своїх мрій.

Аби відчути фінал Шляху, мені треба було побачити цей нульовий відлік, щоб далі був чистий лист і нова історія.

До наступної подорожі (перельоту на інший континент) у мене залишалося ще кілька днів, тож післясмаком Шляху я вирішила сповна насолодитись у Сантьяго–де–Компостела.

Поверталася до міста я автобусом, і було так дивно знову використовувати громадський транспорт. Навіть якось ніяково. Адже все, що я робила попередні три з лишком тижні, – це ходила.

Копирайт изображения Sophia Vovk
Image caption Собор Святого Якова - фінальна точка Шляху
Копирайт изображения Sophia Vovk
Image caption Пілігримів впізнаєш одразу - по очах

У Сантьяго я знову і знову приходила на головну площу. Не знаю, скільки у підсумку годин я провела перед Собором Святого Якова, але це місце мене манило.

У дощ чи сонячні дні, від самого ранку чи пізньої ночі. Хотілося знову і знову бачити емоції, розділяти хвилювання паломників, які щойно дійшли до фіналу, зустрічати людей, з якими знайомилася дорогою.

За натовпом можна спостерігати безкінечно. І хоч у Сантьяго багато туристів, пілігримів ти вирізняєш одразу. Не по одягу, не по рюкзаку чи мушлі (емблема пілігримів. - Ред.), а по очах. Таке враження, що у них віддзеркалюється вся Дорога. І ці очі поки не надто звикли до хаосу великих міст, бо так довго споглядали красу маленьких сіл і тихих доріг.

Пройти у підсумку 900 км за 26 днів було непросто. Я не зупинялась ні на день.

Мої ноги були збиті, хоча взуття я чергувала. За багато днів ходьби мозолі не переставали множитись, втратила навіть кілька нігтів – мої улюблені мізинці постраждали найбільш.

А одного дня помітила, що мій гомілковостопний суглоб на правій нозі збільшився вдвічі і почав сильно боліти.

Це, напевно, була найбільша неприємність на моєму Каміно. Добре, що серед друзів маю чудо–травматолога, який узявся допомагати мені онлайн через Facebook. Подіяло. Та це були дрібниці, наше тіло має чудову здатність відновлюватися. Втім, до таких нюансів має бути готовий всякий, хто ставить перед собою непрості виклики.

Копирайт изображения Sophia Vovk
Image caption 900 км за 26 днів!

У голові Дорогою оселився порядок. Пам'ятаю, коли до фінішу лишалося кілька днів, мене брав легкий сум, що дорога закінчується. Мені подобалося проводити дні на Каміно, дорогу я смакувала. Навіть трошки шкодувала, що виділила на Іспанію лише один місяць.

Так, Каміно багатьох не відпускає. Дорогою зустріла людей, які роками не наважуються залишити цей унікальний світ паломництва, віри та постійного руху.

Вони тут тепер живуть або працюють, сезонно чи постійно, облаштовують музеї чи відкривають альберги, присвячують своє життя тим, хто йде.

Залишитись в цьому світі дуже просто, варто лише запропонувати свою допомогу. У багатьох альбергах постійно потребують волонтерів, тож варто лише висловити зацікавлення. В одному з місць, яке мені особливо припало до душі, поцікавилась, як це працює.

"О, все дуже просто! Хочеш лишитися, лишайся!" – зрадівши моєму інтересу, видав літній господар альбергу. Він італієць, багато років тому вийшов на Шлях і ніколи з ним не розлучався.

"Але в мене ще поганенька іспанська, треба підучитись…" – відповідаю, дивуючись як просто можна стати волонтером.

"Це не проблема, дорогенька! – заспокоює мене. – У нашій справі найважливіше – це посмішка і увага. Вони красномовніші за будь–яку мову. Ну що? Коли готова розпочати?"

Спокуса залишитись тут величезна. Жити в красивому затишному містечку посеред гір, гуляти щодня мощеними вуличками та мостами, вивчати мову, насолоджувати кухнею та головне – спілкуватися з однодумцями.

Копирайт изображения Sophia Vovk
Image caption Оаза, яку для пілігримів створив Девід і його дівчина

Якось дорогою натрапила на оазу – місце, де можна трохи перепочити та підкріпитися. Його облаштував Девід із Барселони, балакучий і усміхнений чоловік.

Кожен, хто сюди приходить, може пригоститись фруктами, печивом, напоями. Все у форматі donativo (за пожертву).

Девід із дівчиною живуть тут, просто неба, вже сім років, влітку і взимку, з дощами чи без. Простенька будівля без вікон та дверей, сад, лавки та й усе.

Девід вирощує фрукти, пече просто неба всілякі тортики, багато спілкується з пілігримами. Його дратують міста, тому в місті він не був уже понад два роки. Все, що потрібно, йому сюди привозять.

Система налагоджена роками. Мандрівники, які тут зупиняються, аби перевести дух, щиро дивуються такому життєвому вибору і щоразу питають, чому, навіщо? А він знизує плечима, мовляв, це не має пояснень, я просто послухався свого серця.

Цю та інші історії я часто згадую. Хоч з того часу минуло вже майже два місяці. Я точно знаю, що на Каміно я повернусь.

Можливо, пройду іншим шляхом – Camino Norte чи Camino Portuguese. А може й обома. Можливо, буду колись там волонтером чи ще кимось. Відколи ходжу-броджу світом, не виключаю вже нічого.

Блог 3: "Де я ночую і з ким знайомлюся"

Блог 2: "Чому я наважилася пройти пішки 800 км"

Блог 1: "Як кинути все і податися у мандри"

Новини на цю ж тему