Рецензія: Неймовірний Хлорофітум

Ігор Котик

ПРИГОДНИЦЬКІ ПОВІДОМЛЕННЯ І ЛІТЕРАТУРА

Коцарев О. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого: Пригодницькі повідомлення. – К.: Смолоскип, 2009. – 264 с.

Найперше, що кидається в очі, коли знайомишся з цією книжкою, це дивні вчинки/перетворення, яким піддаються її персонажі. Герой оповідання «Подорож», вирішивши одного дня піти у навколосвітню подорож, раптом зупинився і став сторожувати прикордонний стовп.

Image caption Коцарев Олег. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого: Пригодницькі повідомлення

Героїня оповідання «Щасливий порятунок» так само ні з того ні з сього підвелася з-за робочого столу й пішла собі додому. В «Тольятті» описано, як чоловік стає маніяком, причому маніяком рідкісним – таким, що чатує не на жінок чи підростаюче покоління, а на машини, які він ретельно обливає фарбою. В «Трамвайному інциденті», як бачиться кондукторці, на пасажирів трамваю якоїсь миті находить божевілля, і під впливом побаченого божевіллю піддається сама кондукторка.

Кандидат у мери з оповідання «Вибори народного суверенітету» віддає свій голос за опонента. Самовпевнена дівчина, вчергове зайшовши до супермаркету, зустріла там привида, і після цього вона зустрічатиметься з ним регулярно, в результаті чого щоразу народжуватиме горобця («Депо на Либідській»). Перетворюються, звичайно, і герої оповідання «Як важливо вміти перетворюватись». Але не це головне. Попри усі трансформації і мутації, Коцарев – не фантаст.

Не належить він і до тих авторів, що вдаються до вимислу, аби проілюструвати певну ідею. Як справжній поет (досі в цього автора були лише поетичні книжки), він прислухається до власної інтуїції і йде за нею, відштовхуючись від реальности. Тому його проза певною мірою поетична. Специфічно поетична, звісно. Є у ній як звичні прийоми метафоризації (транспорт кашляє; машини плюються з калюж у перехожих і т.п.), так і цілком незвичні поетичні засоби, в основі яких, однак, теж певна традиція.

Серед останніх можна назвати специфічні епітети (зимові чоловіки; теплі ліхтарі; науково-виробничі собаки), багаторазове повторення певної характеристики героя, що було властиво для давніх епічних творів (кожного разу: Юля з блискучим вужиком у шарфі), вкраплення верлібрової форми у прозове речення.

Поетичною можна назвати і структуру окремих творів, особливо ж тих, що побудовані немовби за принципом поетичного паралелізму. От, наприклад, в оповіданні «Вибори народного суверенітету» спершу розповідається про Івана Іванича і його участь у голосуванні, потім розповідь перестрибує на одного з учасників виборчих перегонів, Тараса «Білку», а ще згодом так само несподівано – на якогось Лисого, що спробував свої сили контролером у громадському транспорті. Якщо перших дві історії ще так-сяк пов’язані між собою виборами, то третя, поки ми її читаємо, – приший кобилі хвіст.

Все стає на свої місця в останньому абзаці, коли Іван Іванич, Тарас «Білка» і Лисий сидять трикутником у вечірньому тролейбусі й дивляться один на одного – тоді кожен з них розуміє, що вони проголосували за одну й ту саму партію, а може, й за одного й того самого мера (що є дуже дивним, бо Іван Іванич віддав свій голос за Віталія Слюсаря, а Тарас «Білка» сам є кандидатом у мери). Стрибок, чи то пак паралелізм маємо і в оповіданні «Щасливий порятунок», у якому все починається з опису міста і загальної характеристики полотен одного з його художників, внаслідок чого читач очікує на якийсь сюжет із життя того художника чи принаймні його картин.

Натомість дальша сюжетна канва снує історію однієї з працівниць районної контори райдержадміністрації, Оксани, що до художника і його картин стосунку майже не має. “Майже” – бо якщо подумати, то можна щось собі надумати, чому автор поставив перед сюжетом з Оксаною розповідь про художника. Можна, наприклад, зауважити, що кохана художника втікала від свого колишнього чоловіка, а Оксана теж утікає – від грабіжників і з робочого кабінету.

Але це – читацькі домисли, і те, що Коцарев залишає читачеві для них простір – одна з позитивних сторін книжки. Під цим поглядом низка автобіографічних творів («Зміни в розкладі», «Нашатирний спирт», «Мій перший рок-фестиваль…»), уміщених у другому розділі книжки, видаються такими, що не дотягують до загального художнього рівня видання, а от оповідання «Як важливо вміти перетворюватись», завдяки неймовірному обрамленню, – одне з найцікавіших. Із нього довідуємося, що для того, щоб розуміти співрозмовника, оповідачеві довелося навчитися вловлювати якісь навіть не підтексти, а… “паралельну розмову, телепатію чи що”. Власне, мистецтво як таке існує саме на такому полі: балачка немовби точиться про одне, а те, за що цю балачку можна назвати літературою, це ніби й не зовсім ті фрази, яких наплодив автор.

Відношення історій, що їх записано у цій книжці “пригодницьких повідомлень”, до літератури (чи до літературности) нагадує мені відношення соціального до релігійного, яким воно постає з тієї-таки книжки. Коцарев багато пише про соціум: проблеми працевлаштування і звільнення з роботи, матеріальні проблеми, проблеми законности, виборчого порядку й управління – все це йому не чуже, але не в цьому його краса і сила.

Кілька необов’язкових зауважень: 1.Члени виборчої комісії перекидали виборчі бюлетені через плече, наче “легендарні старовинні рибальські сіті”; 2. В одному з вікон районної контори, до якої стікалися папери про оплату електрики, земельного податку “та інших митарств”, завжди височіла церква; 3. Церква “усміхнено стирчала” над двором, у який невідомі здоровані завели кандидата в мери та його куратора з метою вияснення стосунків. Як бачимо, події у кожному із цих випадків відбуваються на тлі релігійному. Але що можна сказати про релігійні концепти у цих контекстах? Думаю, лише те, що праведности сучасному соціумові вони не додають, а виступають німими свідками розборок і оборудок. Так само й література: вона не є пригодницькими повідомленнями, але і в них вона є.

________________________

Таким мені бачиться автор книжки «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого», мешканець чи то Харкова, чи Києва, поет, літературний критик і віднедавна прозаїк. Прозаїком він виглядав, коли ще був поетом, тепер можна сказати, що поетом він залишається й у прозі. Жорсткий і ліричний. Вкорінений у буденність і піддатливий до чудесних перетворень. Прямолінійний і такий, що недоговорює, – О.К.