Рецензія: Іздрик для кожного з нас

Читацька рецензія: Тетяна Трофименко

Здається, не помилюся, якщо скажу, що в сучасній літературі мало бути просто письменником, – у цьому випадку про твої твори можуть просто не дізнатися, навіть якщо вони вийшли друком і припадають пилом на полицях книгарень. Можлива і зворотна ситуація: коли ім’я автора широко відоме, його творів майже ніхто не читав, але це абсолютно не заважає авторові бути культовою фігурою літпроцесу. Наразі йдеться про фігуру Юрія Іздрика – письменника, поета, музиканта, художника, культуролога й редактора, збоченця, алкоголіка, злобного песиміста і тощо, тощо…

Текст нової книги «Таке» засвідчує невмирущість таланту Іздрика, хоч багато хто вважає, що його кращі дні залишилися в дев’яностих, а сам він іще 2005-го зізнавався, що «дорослий чоловік, який роками бавиться в літературного ентузіаста, рано чи пізно починає виглядати кумедно, щоб не сказати – жалюгідно. Все що я міг зробити для цієї культури і для цього народу (вибачте патетику), сподіваюся, зробив».

Знову ж таки за особистим свідченням автора, його дотеперішні книги були «радше актом психотерапії», коли написане починало здійснюватися за законами «дешевої містики», а постмодерністична гра ставала дійсністю. Однак за останні роки Іздрик нібито подолав цей страх, зацікавившись більше композицією й сюжетом, аніж можливістю сублімувати в текст власні фобії. Мало того – письменник здає позиції циніка й песиміста, даючи дорогу чутливому інтелектуалу-скептику з добрим серцем, котрий править повсякчас про одне: життя – це «велика халява» і жити треба у своє задоволення, бо ж ми нікому нічого не винні.

Власне, ця думка виражає основний пафос книги «Таке», де поряд зі звичною грою в натяки, ремінісценції і цитати, Іздрик з подвоєною енергією вдається до декларування власної богословії: «Карочє: зав’язуй жмотитись, кінчай шмонатися, перетирати, скільки бонусів зашамотав. Ні хєра не зашамотав. Зеро пунктів, як на файлообміннику. Віддай що‑небудь, Найкраще – все. Не встидайся своєї зашмарканої душі. То фігня, шо вона убога. Бог любить її так само, як і решту. Я тобі скажу більше: я теж люблю її так само, як решту. Як і свою власну. Запам’ятай: ти нікому нічого не винен. Ти тут для радості. Для радості».

Навряд чи ви зможете прочитати цю книжку на одному диханні – але для дозованого читання вона цілком надається. Тут є й цілком фантастичний сконструйований автором світ, котрий, проте, виступає проекцією нашого реального світу – тільки потворність більш загострена. Позиціонування людини в цьому світі можна ототожнити з поведінкою пияка із оповідання «Щоденна вежа»: «Майструючи вежу з пляшок,пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен з нас займається щодня».

Кожен з нас, говорить Іздрик, створює своє власне персональне пекло у світі, котрий Господь створив раєм, хоча «жодних інших обов’язків, окрім як тішитися і принагідно славити Творця» у людини немає. Цю тяжку до сприйняття думку автор доносить у різний спосіб, але навіть якщо він трактує Євангеліє як растаманську байку про «чувака,який всю дорогу ковбасився, шугався, і загинув на ізмєні в страшних муках», можливо, для когось саме це прочитання відкриє нові сенси. Принаймні, не так уже багато в сучасній літературі авторів, котрі говорять про живого Бога і про молитву як «по суті, єдиний доступний нам спосіб існування».

У всій цій історії я бачу лише одне «але». В принципі, ми вже звикли вважати марґіналів і лузерів Божими обранцями, а пияків і наркоманів наступниками царства Божого (богословія від Жадана править про те саме). Складніше… з мудаками. З обивателями. Гвинтиками системи. Менеджерами середньої ланки. Естрадним бомондом. Політикумом. Тощо. Досить багатолюдна компанія – а проте мало хто з інтелектуалів схильний вбачати гідність і «людськість» у цих верствах. Давно вже стали добрим тоном стали далеко не добрі кпини на їх адресу, і ось у новій книзі Іздрика ми бачимо черговий бароковий каталог – на цей раз «тяжОлих» членів суспільства (перегук із Прохаськовими «НепрОстими»): «Дискутувати з тяжОлими безсенсовно: чують і бачать вони лише самих себе, а дискутують лише з гіпсокартоном, який має схожий темперамент».

І вже нібито не задля всіх прийшов Христос, бо ж частина людства автоматично записується в безнадійні: «Якщо наш Бог – начальник житлово-експлуатаційної контори, то світ наш – законно-мірно засцяний під’їзд, а релігій у нас усього дві: «Свєта – нєт» і «Тьома – лох». І вдупубачення».

Видається, це найслабший бік теології нового, «доброго» Іздрика, що у власних растаманських медитаціях називає себе «пастирем ягнят і тьолок, і телиць тяжОлих», але не втрачає старої доброї в’їдливості. Утім, якщо вам раптом здалося, що Іздрик вас не любить, – це не так. У суті речі маємо тут вправно використаний прийом старозаповітніх пророків, котрі говорили всім довкола неприємні речі без цензури, аби навернути грішників на істинний шлях. Кожного з нас.