Український табурет їде до Тихого океану

З Києва вирушили в екстремальну подорож автостопом шестеро українців – учасників символічної експедиції через Північну і Південну Америку, від Канади до мису Горн.

Image caption Ось звідси і до Тихого океану! Фото Укрінформу

Шестеро українців вирушать в екстремальну подорож Північною та Південною Америками - від Канади до мису Горн. Експедиція вуличних артистів з України триватиме 12 місяців і пройде через 16 країн. Приблизна довжина табуретного шляху - 23 000 км. Старт експедиції - у Нью-Йорку. На момент старту кожен з учасників експедиції матиме у кишені 33,3 долара. Експедиція вважатиметься успішною, якщо хоча б хтось дістанеться до мису Горн (до Тихого океану) і встановить там пам'ятник Табурету - звичайному табурету зі звичайної української кухні.

Такі самі вже стоять на берегах трьох інших океанів. Їх встановили під час попередніх експедицій у Франції, Шрі Ланці і на острові Шпіцберген. Як подолати такий довгий шлях фактично без грошей, заробляючи лише самими вуличними виставами – про це Роман Лебедь розпитував у ініціатора подорожей з табуретом Леоніда Кантера.

Бі-Бі-Сі: Розкажіть спочатку, у чому суть цього проекту?

Леонід Кантер: Суть в тому, що ми носимо табуретки до океану. Беремо табурет і несемо його через кілька країн, буває, що через десяток країн, і ставимо пам’ятник на березі океану.

Бі-Бі-Сі: А чому саме табурет?

Леонід Кантер: Кумедне питання. Насправді, ні чому. Нічого спеціального в табуреті нема. Вигадали так. Винесли табуретки з кухні. Повиносили вже три і от четверту скоро понесемо.

Бі-Бі-Сі: Для вас особисто який сенс в тому, аби от таким екстремальним туризмом займатися?

Леонід Кантер: Це не екстремальний туризм. Я сказав би, що це екстремальний вид мистецтва. Щодо мене особисто, я не знаю… Я думаю, що для кожної людини це зв’язано з сенсом взагалі цього життя, а сенс життя, як на мене, у пізнанні. І якщо ти займаєшся тим, чим ти займаєшся, і одночасно можеш щось пізнавати про себе і про світ, це дуже класно.

Бі-Бі-Сі: А як ви збираєтесь вижити за 30 доларів весь цей час?

Леонід Кантер: Про це ми дізнаємося пізніше. Поки я не знаю. У минулих подорожах у нас з самого початку були гроші. До експедиції ми готувалися, складали всі гроші, а зараз ми все, що поскладали, вирішили витратити на обладнання і купити камери, щоб знімати цей проект. Крім української команди, цього року вже вирушає команда з Білорусії, команда з Росії і особи з Фінляндії, котрі приєднаються до нас.

Бі-Бі-Сі: А де ви ночуєте, що ви їсте, як це взагалі відбувається?

Леонід Кантер: Ми пересуваємося автостопом, ночуємо в наметах, або просто де інде, а зазвичай ми граємо вистави в мегаполісах або в інших населених пунктах, в селах, і люди, як правило, запрошують нас до себе до дому. Але це залежіть само собою від країни. Такий спосіб мандрів (саме такий, не готельний) дає нам можливість наблизитися до людей якнайближче і максимально пізнати їх культуру в такому… нештучному вигляді, не в якому її представляють для туристів.

Бі-Бі-Сі: Не секрет, що для громадян України іноді дуже складно отримати візу хоча б в одну якусь іноземну країну. Як вам вдається стільки кордонів перетнути?

Леонід Кантер: Це дійсно велика проблема з цими візами, тому що в українців, як мабуть і в багатьох пострадянських людей, залишився оцей пострадянський синдром «залізної завіси», за яку просто не можна навіть думати, щоб потрапити, тому що це вже само по собі злочин – думати потрапити за цю «завісу». Через те люди бояться приходити в посольство, через це вони приходять в посольство (якщо навіть вже приходять) з опущеними очима, соромлячись, тобто, вони себе почувають якимись зрадниками чи ще кимось, вони перелякані, просять, благають про те, щоб їм, таким-сяким, дали візу. Само собою, що у посольства є дуже багато причин, щоб їм відмовити, адже часто люди лишаються там працювати або щось інше.

В нашому випадку ми приходимо і абсолютно чітко кажемо, що ми збираємось їхати автостопом, що проживаємо не в готелях, а в наметах або в гостях у людей, які нас до себе запрошують, що ми граємо вуличні вистави, що ми їдемо ставити пам’ятник табурету, тому у нас нема ніяких запрошень, оскільки з людьми цими ми ще не познайомилися, але скоро познайомимося. І вони сміються над цим і, звичайно, дають нам візи. Якщо ти їдеш туди мандрувати, кажи щиро: я їду мандрувати, хочу подивитися вашу країну. От і все. У них зацікавленість ні в тому, щоб ти туди не потрапив, а в тому, щоб ти не наробив шкоди в їхній країні.