Оксана Луцишина: "Зло - це спершу дрібні речі, як сімейні сварки"

Оксана Луцишина Копирайт изображения Valentyn Kuzan

Рожева обкладинка і назва "Любовне життя" можуть ввести в оману - але хай не вводять.

Другий роман Оксани Луцишиної - українки, що мешкає у США і викладає у Техаському університеті, - пропонує не лише нещасливу любовну історію, а набагато більше: зріз американського суспільства, емігрантську тему, психологізм, врешті - інтелектуальну "гру в бісер".

Про природу зла, душевну гігієну і переживання травм письменниця розповіла BBC Україна.

"Зло дуже легко у собі виростити"

BBC Україна:Пані Оксано, очевидно, що ваша книжка - це щось набагато більше, ніж "любовний роман". Ви писали для інтелектуалів? Чи це така багатошарова штука, з якої кожен візьме стільки пластів, скільки подужає?

Оксана Луцишина: Радше для всіх, кому це цікаво. Але ідеальна аудиторія, мабуть, все ж інтелектуали. Як там казав Ґомбрович, не вся література для всіх, універсальної ніхто більше не пише, і це нормально.

Image caption Ідеальна аудиторія цієї книжки - інтелектуали, каже Оксана Луцишина

BBC Україна: В одному інтерв'ю ви сказали, що це книжка - про природу зла, яке ви розумієте як руйнування зв'язків і комунікації між людьми. Можна про це детальніше?

Оксана Луцишина: А де починається зло? Одразу скажу, що, філософськи кажучи, вірю, що воно існує об'єктивно, а не є просто "відсутністю добра".

По-моєму, це зараз актуальне питання для нас, як для країни, у якій війна. Ми з цим злом дуже близько зіткнулися. Наведу приклад руйнування зв'язків і комунікації: скільки людей має родичів і друзів в Росії, які не вірять їм, а вірять телевізору? Зло ж не виникає одразу у сформованому вигляді, як імперія чи Чикатило, це якісь спершу дрібні речі. Сімейні сварки, неможливість домовитися. Апелювання до найгірших інстинктів.

Зло дуже легко у собі виростити, якщо дати собі волю і перестати слідкувати за душевною гігієною. Може, малого зла немає, а є просто зло… Бо так виправдовуєш себе - вони самі винні, у мене був поганий день… а показує на те, що ти вже поставила свої потреби вище за інших і себе саму теж, бо тобі начебто "можна".

І таких "можна" - безліч, особливо у світі із сучасними комунікаціями. Можна когось образити через інтернет, ну бо можна. І так далі. Не допустити зла - це постійно слідкувати за мовою, за думками, бо воно починається саме там. А особисті стосунки - про що, власне, і роман - це таке поле борні, де і найміцніші ламаються.

"Травму ще не пропрацювали, а вже лунають заклики перестати істерити"

Копирайт изображения Natalia Rayinyk

BBC Україна:На якомусь етапі мені здалося, що "Любовне життя" - це роман про травму, про її подолання, про те, на що можна спертися травмованій людині. На останніх сторінках видається, що зараз героїня нарешті поговорить із колишнім коханцем, і це її звільнить. Але дізнається, що він помер. Це песимістичний кінець - перемога смерті, яка занурить героїню в депресію знову? Чи навпаки - це звільнення від того, хто завдав їй травми, якась кармічна помста?

Оксана Луцишина: Роман про травму - так, це Ви вірно сказали, і дякую, що зрозуміли це. Загалом у нас слово "травма" і саме є травмою. Ще гаразд ніхто нічого не проговорив і ні з якою травмою на рівні культури не пропрацював, а вже лунають заклики перестати плакати, істерити.

А найсмішніше, що слово "істерика" - від грецького "гістера", матка. Як вірили у Середньовіччі, це "блукаючий орган", який робить жінок неврівноваженими, нелогічними і взагалі практично неповносправними. Тому, коли жінки закидають жінкам-письменницям "істерику", я просто якось гублюся. Це як казав Мамардашвілі - коли ми не мислимо точно, нами бавиться диявол.

Але от завдяки Анастасії Мельниченко був флешмоб ЯНеБоюсяСказати, і одразу стало видно, що травм у нас доволі. І це лише, так би мовити, гендерних. А скільки ще необчислених, історичних!

Я тут читала кілька книжок - усні історії, журналістські дослідження про часи Другої світової, спогади тих, хто потрапив у полон, і ще кілька різних видань про Голодомор. І це - те, з чого вийшли наші бабусі і дідусі і наші батьки.

Копирайт изображения Oksana Lutsyshyna

Найважче було читати уривок із книги Оксани Дворніченко "Клеймо. Судьбы советских военнопленных" - історії полонених вояків, яких потім переслідували свої ж. Ми навіть не почали собі здавати справу з того, чим ми є! Для чого ця установка на корчагінські ідеали "не-ниття" і передчасний оцей empowerment, який невідомо на чому базується? На лозунгах? На запереченні? Це тоді дуже нестійка будова.

Я розумію, чому мовчали попередні покоління - то була запорука виживання. Але ми? Ми вже не мусимо. Треба досліджувати, шукати якийсь баланс. А плакати - це не означає автоматично впадати у комплекс жертви. Це означає звільнюватися від вантажу, який заважає іти далі.

Я в романі історичні травми прямо не проговорюю - лише "методом айсбергів", трішки, чи "методом Лесі Українки", а якщо точніше, то Марка Вовчка - вона у нас уміла це задовго до Гемінґвея. Там у мене лише кілька сторінок про дев'яності, це навмисна така аптекарська доза. Натомість я показую досить докладно, як травми проявляються в особистих стосунках, які завжди і для всіх є випробуванням, що б ми там не казали.

Що ж стосується "смерті героя" (смішний такий термін вийшов, у дусі Бланшо) - то ми достеменно не знаємо, чому він помер. Видається, ніби від горя, але то просто контекст нас спонукає так думати. Та і яке те горе, ми теж не знаємо - а може, йому хакери залізли в пенсійний фонд.

Що ж до героїні, то навпаки, вона ще від травми не відійшла. Якби відійшла, то їй би не було потреби намагатися з героєм поговорити. Коли ми відпускаємо або те "щось" відпускає нас - то психологічна реальність переважно така, що слів ми уже не потребуємо.

У певному сенсі потреба слів і мови - це потреба перемовин, запобігання травми. Безмовність - можливо, це варіант якогось рослинного щастя... Яке вже нашим не буде, бо ми в царину мови забрели задалеко. Мова - це засіб об'єднання, але це і наша трагедія, в певному сенсі.

BBC Україна:Ваша героїня дуже сильно страждає через нещасливе кохання - у неї з'являються психосоматичні виразки, вона на межі суїциду. Герой - помирає, хоча від такого циніка цього не дуже чекаєш. Наприкінці починаєш розуміти, що герої у вас - не тільки / не стільки люди, скільки символи з карт Таро. Чи не боялись ви, що це підважить їхню переконливість на простішому, психологічному рівні? Чи не боялись, що у читача це викличе реакцію "не вірю"?

Оксана Луцишина: А чому символ і реальність повинні заперечувати одне одного?

США - це аж ніяк не образ Санта-Барбари чи району Мелроуз

Копирайт изображения Getty Images

BBC Україна:Америка в романі зображена зовсім не такою, якою її уявляє багато українців. Там є бідність, є багато жорстких соціальних моментів, коли героїня втрачає роботу. Чому ви вирішили показати таку Америку?

Оксана Луцишина: Просто тому, що це правда. Я думаю, буде ще гірше. Обрання Дональда Трампа засвідчує, що як мінімум половина країни має ностальгію за "добрими минулими часами", коли всі сповідували одну релігію, тримали рабів, коли жінки не мали права голосу і права розпоряджатися своїм тілом.

Звісно, так уже ніколи не буде, але Трамп пообіцяв своїм виборцям, переважно збіднілому білому населенню, усяке процвітання, а реальної підстави сподіватися на таке немає. Ну бо є певна кількість занять, яка вже відійшла у минуле, типу там героїчні лісоруби. Уже майже немає що рубати. Світ дуже помінявся, глобалізація зробила одних непомірно багатими, а більшість - дуже бідними.

Тут уже я плавно переповзаю назад у політику, але що ж поробиш. Останніми роками Сполучені Штати - це аж ніяк не образ Санта-Барбари чи району Мелроуз.

BBC Україна:Що знають про Україну американці?

Оксана Луцишина: Хто як. Мої студенти доволі багато. Університетські кола знають достатньо в загальному, хоча, може, не розуміються гаразд на деталях, причинах і наслідках. А є, звісно, категорія людей, які не знають нічого.

Але я питаю себе - а як багато я знаю, наприклад, про Мозамбік? Та нічогісінько. Тому, по-моєму, це нормально, що іноді мало знають. Всі ми знаємо мало. Загалом же, щоб розказати комусь про себе, треба про себе знати. А в нас лише в останні роки якісь нормальні презентації є на світових книжкових форумах, а то все були вишиванки та верби.

BBC Україна:Чому головна героїня - українка має таке незвичне ім'я - Йора? Я побачила лише співзвучність з біблійним Йовом.

Оксана Луцишина: Ви знаєте, це албанське імя. У мене була університетська товаришка з таким іменем, воно мені завжди дуже подобалось.

Батько моєї героїні полишив її матір - у першій редакції роману я написала, що він був албанцем. У нас у місті була колись схожа історія. Однак мене, слава Богу, відрадили. Албанія має свою складну міфологію, яку я би мусила якось задіяти. А я про Албанію знаю лише з романів Кадаре.

Копирайт изображения EPA
Image caption Джон Кутзее - один із улюблених письменників Оксани Луцишиної

BBC Україна: Порадьте, будь ласка, українським читачам кілька хороших романів, які зараз на слуху в Америці. Що вас із західної літератури зачепило останнім часом?

Оксана Луцишина: Як завжди, люблю Кутзее, "Життя Ісуса" - дуже добрий роман. Захопив мене норвежець Карл Ове Кнаусгард своєю сагою про власне життя.

Американців наразі свіжих не читала - просто не вистачає часу. Іронія в тому, що я - викладачка слов'янських літератур, і це і є наразі моя основна начитка.

Новини на цю ж тему