Ольга Герасим'юк: у нас письменники ще не пишуть для дітей

Ольга Герасим'юк Копирайт изображения facebook.com/pyryatyn

Телеведуча Ольга Герасим'юк не любить, коли письменники "змалюються", пишучи для дітей, і сумує за справжньою літературною критикою.

Про те, чому в літературі не буває багато самотності, і як треба повернути те, що вибили з пам'яті українців, член журі премії Книга року ВВС розповіла в інтерв'ю.

ВВС Україна:Ви багато років член журі конкурсу книга року ВВС Україна, кожного року читаєте ці книжки..

Ольга Герасим'юк: І весь час чекаю, коли це станеться. Коли приносять цей ящик книжок, який так пахне паперовими книжками і в якому, цілком можливо, причаїлася, нарешті, справжня книжка року. Це стало частиною мого життя, яку можна маркувати як "надихаюче очікування".

ВВС Україна:Що найбільше вам запало в душу з усього прочитаного за ці роки?

Ольга Герасим'юк: Виділити якесь ім'я буде несправедливо. Я не хочу когось забути. Письменники - народ дуже вразливий. Мене дуже тішить, що сучасній літературі нашій є що сказати. Кожен рік приносить якусь особливу тенденцію чи раптом - спільну тему, яка всіх емоційно об'єднає. Цікаво згадувати - як то було, перед подіями в країні, які нас змінили, всі раптом вдарилися в містику. Аж ми задумалися - цілком в цьому дусі, що як не перед добром.

І бачте, що потім вибухнуло..

Кожен рік не схожий на попередній. Крива натхнення коливається - і особливо радію, як вона раптом стрімко стрибає догори й виплюскує чиюсь гарну роботу. Як було з книжкою Софії Андрухович, чи Василя Махна, чи з "Ворошиловградом" Сергія Жадана.

Я шукаю в цій купі книжок завжди щось, що відповідає моєму душевному запиту і я це знаходжу. Цього року мені близька тема відновлення статус кво української людини, її суті, поборювання амнезіі... Повернення нам самих себе - це те, чим я займаюсь у житті, мої пошуки шкіл Сластіона - це про вирятування нашого єства з-під обвалів руїн імперії.

Image caption Книги, що увійшли до короткого списку премії Книга року ВВС Україна

Коли я читала Сергія Жадана "Ворошиловград", тоді ще не було війни, але все там вже було написано, чесно і без позерства, без претензії. Він відчував це шкірою. Воно все таке нестерпне. Те, про що він писав.

Минулого і позаминулого року мене дуже вразив Ярослав Мельник. Так, як пише Мельник, у нас не пише ніхто. Ми маємо певне традиційне письмо, впізнавана його інтонація: трохи солодка, трохи мелодійна й сповільнена, і все трохи грішить по формі й не завжди дотягує до середини висоти, яку треба б узяти, коли серйозно пишеш, а не просто бавишся в письменника.

Мельник пише строго. У нього немає ніяких словесних візерунків і прикрас. У нього чітко видно роман, а також там немає жодної географічної прив'язки. Він пише як українець, що належить широкому світу, в якому шукає рідності. Це самотність у всесвіті. Воно болюче. Але лише так можна видобути з людини її найважливіші людські почуття.

ВВС Україна: Вам не здається, що забагато самотності в українській літературі?

Ольга Герасим'юк: Хочеться часом веселішого, я згодна. Легшого. Але талант написати "легшу" книжку - дуже особливий. Поки мені такий не трапився.

І все ж самотності багато не буває. Вона - всеохоплююча, її не можна вимірять і зважить, вона - природня. І рухає всією фізіологією й алхімією людського життя. Те, що не боліло, зникає й не лишає по собі сліду. Це така філософія і виправдання втрат. Але писати про це може теж далеко не кожен, хоча кожен пнеться.

Про "пнеться" - окрема розмова. Я все ж мушу сказати, що поки що з великою натяжкою можу визнати щось із написаного літературою. Поки що ми маємо справу з літераторством. Крім пари книг, що трапилися протягом років моєї роботи в журі, все - спроби, начерки, драфти.

Я мрію побачити серйозну роботу - так, і в легкому жанрі - де видно, що автор вишліфовував стиль, переписував і правив кожен рядок, видобував єдиний перл із сотні перебраних мушель. Чекаю на справжню письменницьку з'яву.

Із приємних тенденцій відзначу присутність у цій справі молодих жінок-авторок. Із роботами, що розмивають стереотип про жіночу книжку. У нашій культурі завжди були інші письменниці. Була Українка, Ольга Кобилянська, Марко Вовчок, є самотня фігура Ліни Костенко. Наш конкурс знайомить нас із Танею Малярчук, Софією Андрухович, які теж для мене були цікавим відкриттям.

Також з'являються цікаві рецензенти - а Книга року також провадить і змагання читацьких рецензій - і це частково дає якусь надію на те, що у нас колись може з'явитися цех принаймні журналістів, що писатимуть про літературу, знаючись на ній.

Взагалі-то я сумую за справжньою літературною критикою, яка була колись - і мала би з'явитися, та поки ще її немає, як і кінокритики, телекритики, та й "культурну" журналістику героїчно "штовхають" одинаки.

ВВС Україна: Ви згадали авторів, які дивилися вперед і ніби передбачили щось. А які тенденції ви зараз бачите в літературі? Чи будуть події в Україні відображатися в літературі?

Ольга Герасим'юк: Мені здається, що до того, що з нами відбувається треба поставитись з більшою серйозністю, проаналізувати, прожити, провідчувати, а потім про це написати. Було вже багато спроб описати ці події. Але вони ще не вистоялися.

Я відкриваю такі книжки з острахом - як би не натрапити на фальш, кон'юнктуру, чорно-біле зображення, яке я ціную виключно в фотографії.

Війна многолика. Про неї треба писати, відчуваючи оголений нерв життя й смерті, її закіптявленої любові. Не треба придумувати декорації. В книжках цього сезону я бачу пошуки, які свідчать, що ми вирулюємо у цей бік.

Що я не люблю, - це те, що серед наших письменників є такі спроби писати часто і швидко, щороку подаючись до видавництв. Таке літературне підхалтурювання. Є навіть чемпіони в таких перегонах. Кілька "романів" на рік - шкода мені дерев, чесно скажу.

ВВС Україна: Які ще тенденції в літературі ви можете назвати, як українська література змінилася за останні роки?

Ольга Герасим'юк: Вона потроху займає територію. З'являються нові автори, які "пірнають" в глибину. Не всі з них подаються на конкурси. От серед таких мені цікавий земляк-полтавець Сергій Осока.

В його книжці - нерв мого краю, там чути силу багатьох попередників-гігантів, що в якийсь спосіб передають таємниці свого "клану" таким молодим людям.

Копирайт изображения facebook.com/pyryatyn
Image caption Герасим'юк: Повернення нам самих себе - це те, чим я займаюсь у житті, мої пошуки шкіл Сластіона - це про вирятування нашого єства з-під обвалів руїн імперії. На фото одна зі шкіл архітектора Сластіона в селі Харіски.

Поки що, на жаль, не з'являється дитяча література. Крім Лесі Ворониної, можу назвати Катерину Штанко, що з'явилася раптом зі своїми чудовими "Драконами вперед" - вже зріла ілюстраторка, що роками працювала над чужими книжками, раптом не витерпіла - й вирішила написати, "як має бути". Вийшло гарно - діти це засвідчили.

Але в основному не подолано стереотип про те, що "дитяча література - література письменників-невдах, що на більше не здатні".

ВВС Україна:Ви маєте на увазі немає, як жанру, а є лише окремі люди? За всі роки, що є конкурс дитяча книжка року ВВС?

Ольга Герасим'юк: У нас письменники ще не пишуть для дітей. Вони граються в пісочнику - автори "змалюються" й пишуть про те, що вони би відчували аби були малими, або "вчать" - ось так і так треба, дітки, робити висновки й жити. А справжньої пригоди, захоплюючої казки не виходить.

На жаль, пішов від нас Всеволод Нестайко. Його дитяча література лишається поки взірцем. І залишив нам ще й бібліотеку Нестайка, яку він склав зі світових найкращих книжок для дітей,

Тут, в цьому місці, також не можу не пожалкувати ще й про те, що перекладацька школа, яка була в Україні минулого століття, так і не відродилася досі.

ВВС Україна:Що ви читаєте зараз, що лежить на вашій поличці, можливо щось не з української літератури?

Ольга Герасим'юк: Про українську літературу ми поговорили трохи, але додам, що з захватом читаю Володимира Єрмоленка. "Далекі-близькі" - його остання прекрасна робота. Читаю український переклад Фолкнера "Світло в серпні".

Мені цікаві письменники-переселенці - раніше не знала Еліну Свенцицьку, з інтересом бреду сторінками її "Мои шедевры" й відкриваю для себе новий нерв, парадоксальний, химерний і драматичний внутрішній світ, який вона привідкриває в такий особливий спосіб.

Стежу за лондонським емігрантом із Росії Борисом Акуніним, за його дослідженнями країни, яка його зрадила.

Сьогодні мені захотілося перечитати наново Робера Мерля, Макса Фріша, Олдінгтона... Колись вони мене "зробили"- хочу повернутися туди на мить, як радить психотерапія... пошукати причин.

Зараз я читаю різні дослідження про те, якою була центральна Україна, звідки я походжу. Дуже мало про це було написано. Один Василь Шкляр поки є. Треба повернути те, що вибили, вичистили з пам'яті українців. Я дуже багато риюся у архівних матеріалах.

ВВС Україна: Що ви плануєте з цим робити?

Ольга Герасим'юк: Про це все треба написати. Той край, де я народилася, Полтавщина - він був для більшовиків, що криваво упокорили його, розсадником волі і непокори.

Саме тому по ньому пройшлися катком і надовго перетворили на комуністичний край, де все живе боялося підняти голову, пам'ятаючи катівню.... дощенту була винищена всяка пам'ять про те, який шалений спротив тут був більшовизму, російській агресії.

Нас у школі вчили, що тут діяли банди. І от зараз, коли я стала займатися проектом порятунку Сластіонових шкіл, натрапила на одного з тих "бандитів"- цей Гресь був директором однієї такої школи. Я знайшла його спогади з таборів, і ніяка це була не банда.

Мені колись заповідав мій тато, що народився в сковородинському краї - знайди їх, своїх прадідів, відкрий про них правду. Про це ніхто ще не написав. Це ще попереду.

Коли люди дізнаються, якими вони насправді були, їхнє життя зміниться. Цю історію треба наново написати.

Я у Парижі ходжу на кладовища, де лежать наші, бо вони мусили там померти.

Там у Парижі є могила молодої художниці з Полтавщині Марії Башкирцевої. У неї закохувалася вся блискуча богема Парижа. Коротка й захоплююча історія життя - славетний "Щоденник", який єдиний прославив її, ту, котра шалено хотіла слави художниці, весь час думаю про неї.

Ходжу з квітами до її склепу - щоби знала: її пам'ятають. А нещодавно полтавська чиновниця, що відає питаннями культури, звернулася до мене: чи вам би було б цікаве ім'я нашоі землячки Марії Башкирцевої? Ви думаєте, це збіг? Я відчуваю повернення України до себе додому.

ВВС Україна: Тобто ваші історично-літературно пошуки, це є окреслений план майбутньої книжки?

Ольга Герасим'юк: Можна й так говорити. Але я надто побожно ставлюся до літератури, щоби передбачити, коли це станеться... Одне точно знаю - маю це все відкопати, віднайти, показати людям - хай і через свої емоції й слова, спробую це робити.

Новини на цю ж тему