"Навіщо ти його народила": як змінити ставлення до особливих дітей?

майстер-клас в "Арсеналі" Копирайт изображения facebook.com/artfund.arsenal/
Image caption Діти на майстер-класі в "Арсеналі"

"Ми їхали з сином у метро, в нього була біла тростина - він незрячий. Дівчина навпроти довго дивилася на нас і сказала: "Ну навіщо ти його народила?" Це Київ, це 2016 рік, і у цій фразі все ставлення суспільства до дітей з особливими потребами". Таку історію розповідає керівник громадської організації "Бачити серцем" і мама 10-річного Матвія Олеся Яскевич.

Вона разом із представниками інших громадських організацій, викладачами, волонтерами і мамами взяла участь у діалозі під назвою "Ми різні — ми рівні" у "Мистецькому Арсеналі", щоби поділитися досвідом - як це, жити в Україні людям із особливими потребами.

Поділитися і спробувати щось змінити - байдужість, ізольованість і несприйняття таких людей у суспільстві.

"Я знаю дикі випадки, коли батьки тільки через те, що дитина фізично відрізнялася від інших, були вимушені гуляти вночі, або їхати кудись за місто", - каже пані Яскевич і закликає - час таке ставлення змінювати, адже ці діти мають такі ж права, як і інші.

2,6 мільйонів особливих людей

За офіційними даними, в Україні живе 2,6 млн людей з інвалідністю. З них дітей віком до 18 років - 153 тисячі. За законом, такі люди мають право на цілий перелік пільг.

Проте в країні, яка посіла третє місце на Паралімпіаді, досі трапляються випадки, коли людину з ДЦП виганяють із ресторану, або не пускають до спортивного клубу.

Люди реагують так не тому, що вони погані, - просто не знають, як себе поводити, вважає пані Яскевич.

"Бояться, що якщо стався, наприклад, приступ епілепсії, то це може перейти і на їхніх дітей. Спочатку у людей шок, але потім вони перелаштовуються. І починають розуміти, що досить сторонитися таких дітей. Якщо навколо бачити різних людей - хтось із тростинкою, хтось в апараті, на колясці, то приходить розуміння. Є люди блондини і брюнети, а є люди з особливими потребами", - ділиться думками керівниця благодійного фонду.

Питання включення таких людей у суспільство не є питанням хвороби, це питання умов, вважає Ольга Вієру, керівниця благодійного фонду "Мистецький Арсенал". Там, за її словами, поступово намагаються створити умови, щоби музей став безперешкодним простором для всіх.

Копирайт изображения facebook.com/artfund.arsenal/
Image caption Мама особливого хлопчика Олеся Яскевич: наші діти мають такі ж права, як і інші

За словами учасників зустрічі, у Києві не багато таких місць, де проводять заняття для особливих дітей - крім "Арсеналу" називали PinchukArtCentre, "Артмол", Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків та ще кілька закладів. Не вистачає комфортних і обладнаних місць для цього.

Особливі діти виключені з соціуму, у їхніх батьків немає вибору, куди з ними піти. І йдеться не тільки про доступність, а й про ментальне ставлення. Це треба змінювати, майже в один голос говорили учасники зустрічі.

"Створювати умови для людей з особливими потребами ми можемо, виховуючи наших дітей так, щоби вони розуміли, що це нормально. Поки ж у нас дике ставлення до таких людей", - каже пані Вієру.

Вона розповіла, що в школі, де вчиться її дочка, теж є діти з особливими потребами і дівчинка сприймає їх нормально, не має до них жалості, грається з ними, бо вони для неї вони - це "нормальне природнє середовище".

Працювати потрібно насамперед зі здоровими людьми, це їх треба готувати до того, що інваліди навколо - це нормально, вважає Юлія Козловець, співвласниця книгарні "Чулан".

"За кордоном люди на візках, з вадами зору та іншими особливостями ведуть активне життя. Мій 9-річний син познайомився з незрячою дівчинкою, коли катався на лижах в Австрії. На підйомнику запропонував їй цукерку, а коли зрозумів, що вона не бачить, просто зняв обгортку і поклав цукерку в долоню. Вони поспілкувалися і поїхали далі кататися. Це було нормальне спілкування дітей", - розповідає пані Козловець.

Копирайт изображения facebook.com/artfund.arsenal/
Image caption У діалозі взяла участь телеведуча і чемпіонка світу з карате серед людей з інвалідністю Уляна Пчолкіна

Страх перед такими дітьми - це головна проблема, вважає Олена Сівальнева, директор дитячої студії "Винахідник", де проводять заняття для дітей.

"З особливими дітками ми ніколи раніше не спілкувалися і спочатку дуже боялися. Якось під час гри моя донька сказала незрячій дівчинці: подивись, скільки тут іграшок. Я так злякалася. А та просто відповіла їй, що вона не бачить і вони гралися далі. Дітей не треба вчити чогось, їм просто треба дати можливість вільно спілкуватися. Це треба донести до батьків", - вважає пані Сівальнева.

Оксана Приходько, засновниця ресторану [tri:] і мама особливого хлопчика вважає, що у спілкуванні з такими людьми є дві крайності - їх або ігнорують, або жаліють. А важливим є саме рівне ставлення до всіх людей - незалежно від того, які вони.

"Хочу, щоб ми бачили одне в одному людей - не колір волосся, ноги чи протези. У моєї доньки у дитсадку є хлопчик аутист, вона називає його своїм найкращим другом, бо він знає все. Ці діти приносять величезну мудрість і розуміння у цей світ і перевертають його на ноги", - каже пані Приходько.

У ресторані у неї майже три роки працює хлопець з розумовою відсталістю.

"Це було бажання допомогти йому, а ще - розворушити команду. Він такий щирий, це просто знезброює. Це каталізатор нашого колективу. Можна визначити особисті якості людей, які працюють із тобою. Ось він чистить фініки і каже: "Я їх їм". На таке щире зізнання ми, так звані "нормальні", дуже рідко здатні", - ділиться думками власниця ресторану.

Поки в "Арсеналі" дорослі говорили про рівні можливості, поруч проходив майстер-клас. Там діти з інвалідністю та "звичайні" діти пили чай, їли солодощі, творили і гралися разом, придумуючи різні історії.

Хлопчик Матвій підбіг до мами і обійняв її. "Дуже важливо дати дітям відчути, що вони - частина процесу, навіть якщо під час майстер-класу він просто стисне папір", - каже мама Матвія Олеся Яскевич.

Новини на цю ж тему