Крим: місце, куди складно потрапити іноземцю

Кримський міст
Image caption У Росії сподіваються, що Кримський міст вирішить багато проблем

Через три роки після анексії Криму Росією ситуацію на півострові, як і раніше, не можна назвати стабільною. Туди складно потрапити, а багато хто досі не розуміє, що там відбувається.

У міжнародному аеропорту Києва я передаю прикордоннику паспорт.

"Мета візиту?" - запитує він.

"Журналістика. Я працюю на ВВС".

Незначна затримка. Прикордонник уважно вивчає мій паспорт. Здається, звіряє його з якимось списком. А потім знімає телефонну слухавку і запитує. Він не усвідомлює, що я чую і розумію його.

"Пам'ятаєш того проросійського журналіста з ВВС? Його часом не Розенберг звали?"

Ще одна пауза.

"Ні? Окей, дякую", - він кладе слухавку, ставить штамп у мій паспорт і повертає його.

"Ласкаво просимо до України!" - посміхається він.

Затримки на паспортному контролі - показник напружених відносин між Москвою і Києвом, які затьмарені ворожою підозрілістю.

Наша знімальна група в Києві проїздом - ми прямуємо до Криму, який три роки тому анексувала Росія.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Третю річницю "входження до складу Росії" у Криму відсвяткували демонстраціями

Для журналістів, які живуть у Росії, є значно простіший і швидший спосіб потрапити до Криму: сів на літак у Москві - і за дві години ти вже у столиці півострова Сімферополі. Однак Україна попереджає: іноземцю, який відвідав "тимчасово окупований Крим" без спеціального дозволу із Києва, можуть заборонити в'їзд до України.

Тому ми обрали довгий шлях.

Пряме авіасполучення між Росією і Україною припинили у жовтні 2015 року. Із Москви ми вилетіли до Мінська, а вже звідти - до Києва. Тепер на нас чекає восьмигодинна подорож до Криму автошляхами.

Насамперед ми прямуємо до відділення державної міграційної служби в Києві, щоб отримати "дозвiл" від української влади на поїздку до Криму. Через три години, отримавши перепустки, ми сідаємо в авто і їдемо на південь.

Анексія Криму в 2014 році стала переломним моментом у відносинах Росії і Заходу, мало не початком нової холодної війни. Три роки потому ми їдемо до Криму, щоб дізнатися, як змінилися настрої тамтешніх мешканців.

Коли ми під'їжджаємо до останнього українського блокпосту перед в'їздом на півострів, надворі вже темно. Україна не називає КПП "Каланчак" прикордонним - офіційно його вважають "контрольним пунктом в'їзду та виїзду". Ми показуємо паспорти і перепустки - нас пропускають.

Нейтральна смуга між українським і російським блокпостами дуже маленька - не більше 50 метрів. Тут ми зупиняємося, аби зробити пересадку: наш водій повертається до Києва, а за нами із Сімферополя приїхала інша машина.

З російського боку КПП називається "Армянськ", і Москва офіційно вважає його прикордонним пунктом пропуску. Ми показуємо наші паспорти, російські візи і заповнюємо міграційні картки. З документами все гаразд, але нас просять почекати: поява тут британських журналістів викликає у чиновників підозру.

До мене підходить молодик у цивільному. "Пройдіть зі мною, будь ласка, - говорить він. - Я хочу поставити кілька запитань".

Ми заходимо в маленький кабінет і сідаємо за стіл. Чоловік перевіряє мій телефон, аби переконатися, що я не записую нашу розмову.

А потім починає ставити питання. Багато питань.

"Яке завдання дали вам редактори? Що ви плануєте знімати? На що ви будете записувати відеоматеріал - на комп'ютер чи на зовнішній диск? Якими сім-картами ви будете користуватися у Криму? Як журналіст, чи будете ви щодня робити записи про матеріал, що зняли? Чи можете ви показати мені фотографії на своєму телефоні? Де ви зупинитеся? Чому ви не прилетіли безпосередньо з Москви?"

Image caption У Криму чимало стін і білбордів із зображенням Володимира Путіна

Чоловік, який вів допит, записував мої відповіді на аркуші паперу. Питання не обмежувалися лише Кримом.

"На якій вулиці ви живете в Москві? Яка найближча до вашого будинку станція метро? Ким працює ваша дружина? Ви багато років живете в Росії - чи не думали ви про отримання російського паспорта?"

"Мене цілком влаштовує мій британський", - відповідаю я.

"А що ви думаєте про британську кухню?" - запитує він і додає: "Я люблю Джеймі Олівера, хоча мені здається, він використовує забагато рослинного масла".

Допит триває майже годину. Нарешті, чоловік веде мене назад до машини. Я питаю, як його звати.

"У мене немає імені, - відповідає він, - лише звання".

Після чого допитливий "молодик без імені" по одному запрошує моїх колег для аналогічної бесіди.

Минає три години. Допити завершили, але нас досі не відпускають. Ми ночуємо у мікроавтобусі, поки російські митники перевіряють наші документи і дають дозвіл на ввезення знімального обладнання. Через 10 годин після прибуття на КПП "Армянськ" нас нарешті пропускають на територію півострова.

Адміністративна столиця Криму - Сімферополь. Наш готель називається "Україна", але через три роки після анексії місто виглядає цілком російським. На більшості автомобілів - російські номерні знаки, дорогами курсують новенькі автобуси виробництва підмосковного заводу. А "кримські цитати" Володимира Путіна на численних білбордах супроводжують зображення самого президента - нагадуючи жителям і гостям міста, хто тут головний.

"Крим завжди був відомий як всесоюзна здравниця. Ми, звісно, будемо це розвивати", - заявляє пан Путін з одного плаката.

"Всі соціальні програми в Збройних Силах Російської Федерації будуть поширені на Севастополь і Чорноморський флот", - обіцяє президент з іншого.

На стіні будинку неподалік від нашого готелю красується зображення пана Путіна в морській формі зі словами "Крим - це наше спільне надбання".

На думку Ольги Козико - в минулому шкільної вчительки, а нині пенсіонерки, - чим більше Путіна в Криму, тим краще.

"Люди в Криму підтримують Путіна, - запевняє вона мене. - Ми його обожнюємо. Він - наш герой. У мене навіть є футболка з його зображенням і написом "Ми віримо в Путіна" - як "Ми віримо в бога". Завдяки Путіну російські солдати прийшли нам на захист".

22 лютого 2014 року проросійський президент України Віктор Янукович втік з країни після хвилі протестних виступів у Києві, які він сам і його прихильники називають "незаконним захопленням влади". 27 лютого в Сімферополі з'явилися озброєні люди в масках і військовій формі без розпізнавальних знаків. Вони взяли під контроль парламент, урядові установи і місцевий аеропорт, а також заблокували українські військові бази. Загадкові війська одразу отримали безліч прізвиськ, зокрема, "зелені чоловічки" і "ввічливі люди".

Тепер Москва визнає, що це були бійці Сил спеціальних операцій - підрозділи російської армії. Через рік після анексії Володимир Путін навіть підписав указ про заснування нового щорічного свята - Дня сил спеціальних операцій, 27 лютого.

Вслід за нашвидкоруч проведеним референдумом було оголошено, що більш 95% виборців, які взяли у ньому участь, проголосували за "возз'єднання" Криму з Росією. Референдум не був визнаний міжнародною спільнотою. Для решти світу Росія просто відхопила шматок української території.

Поруч з будівлею кримського парламенту встановили пам'ятник "зеленим чоловічкам". Він зображує маленьку дівчинку, яка дарує квіти чоловіку з автоматом. Напис на пам'ятнику говорить: "Ввічливим людям від вдячних мешканців Криму".

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Росія ігнорує критику міжнародної спільноти щодо анексії Криму

Саме так позиціонує себе тут Москва - як добра сила, що захищає жителів Криму від жорстоких українських націоналістів. 2014 року російські державні канали називали представників нової української влади фашистами, неонацистами і нелегітимною хунтою. Приблизно тими ж словами оперує і Ольга, згадуючи події того часу.

"Без втручання Росії тут багатьох повбивали б, - наполягає вона. - Українські нацисти заявили, що Крим буде українським або його взагалі не буде. Тут почалися б репресії проти місцевих. Можливо, нас навіть зігнали б у концтабори".

Заяви Ольги, втім, не можна підтвердити жодними доказами.

Багато кримчан, які підтримують російську владу, сприймають кровопролитний конфлікт на сході України як доказ того, що в складі Росії їм набагато безпечніше. Свідоцтва того, що конфлікт на Донбасі роздувався і фінансувався з Москви, вони відкидають.

На вулиці я випадково зустрівся і поспілкувався з пенсіонеркою Надією. До недавнього часу її сестра жила в Луганську - на території самопроголошеної "ЛНР".

"Хвилюєшся. Весь на нервах. Я перетягнула сестру сюди жити. Це страшно, коли я побачила, що там відбувається. Я готова піти на все, щоб в Криму такого не було", - каже вона.

Є ще одна причина, чому Надія, етнічна українка, довіряє Москві більше, ніж Києву - це ностальгія за радянською епохою, коли вона вважала своєю столицею Москву. Приєднання Криму до Росії Надія описує як повернення до Радянського Союзу. "Як співає Газманов, я народилася в Радянському Союзі - і ми залишимося в Радянському Союзі. Для нашого покоління Радянський Союз був, є і буде. І з цим ми помремо", - пояснює вона.

Копирайт изображения Getty Images

Страх і ностальгія разом дають потужну ідеологічну основу. Але навіть цього недостатньо для підтримки проросійських настроїв на півострові на рівні 2014 року.

Розрив з Україною не пройшов безболісно: економічна блокада Криму з боку Києва означає, що поставки на півострів здійснюються тільки морем або небом. А це, в свою чергу, веде до підвищення цін. Москва наполягає, що стан справ зміниться, тільки-но буде добудований залізничний і автомобільний міст, який з'єднає Крим з Таманським півостровом. Міст, будівництво якого обійдеться в мільярди доларів, - доказ довгострокових зазіхань Росії на Крим.

Разом з високими цінами на півострів прийшла і російська тяганина.

У Сімферополі я приходжу в реєстраційний центр. На вулиці стоїть черга - більше 200 людей. Всі вони прийшли обміняти свої українські документи (на кшталт свідоцтва про власність на квартиру) на аналогічні папери російського зразка. Деякі з людей в черзі, на кшталт Олени, провели в ній всю ніч.

"Життя не змінилося ані в хороший, ані в поганий бік, - каже мені вона. - Ми як стояли раніше в чергах, так і зараз стоїмо. Можливо, у когось три роки тому й були великі очікування, але я - людина реалістична. Я знаю, що дива не буває".

Image caption У такій черзі можна простояти всю ніч

Я питаю у Олени, чи може вона собі уявити, що Росія коли-небудь поверне Крим Україні.

"Я взагалі вже нічому не здивуюся, - сміється вона у відповідь. - Навіть якщо ми раптово опинимося в складі Туреччини. Чесно кажучи, та хоч в складі Китаю - мені все одно. Головне - щоб не було війни".

"Я зрозуміла, що моє життя може повністю змінитися за один день. І я нічого не можу з цим зробити. Ми як пішаки на шахівниці - нами грають. Сьогодні ми в Росії - а завтра? Хто знає. Може, це й на краще. Якщо б ми знали заздалегідь, нас би інфаркт вхопив".

На іншому кінці міста я зустрічаю Надю. Вона скаржиться мені на погані дороги.

"Там, де я живу, суцільні вибоїни, - говорить вона. - Люди ноги собі ламають. Я писала владі, просила щось зробити, але вони й пальцем не поворухнули".

Невдоволення Наді не обмежується станом доріг і тротуарів.

"Багато хто тут дуже зрадів, але тепер настало розчарування, - пояснює вона, - тому що грошей не вкладають, а зарплати і пенсії маленькі. У мене пенсія 8000 рублів на місяць (близько 140 доларів). Приблизно стільки у мене йде на комуналку та ліки".

Ми розмовляємо з Надею, стоячи біля пам'ятника знаменитому українському поетові XIX століття Тарасу Шевченко. Сьогодні - день народження Шевченка, і людей двадцять прийшли покласти квіти до монумента. Прийшла і російська поліція - з камерами. Вони знімають всіх, включно з нами. Публічний прояв українського патріотизму в російському Криму - предмет особливої ​​уваги.

Надя - етнічна росіянка, але носить на одязі маленьке зображення українського прапора.

"В моїй душі Крим - як і раніше, частина України, - каже вона. Я прийшла сюди, тому що цей пам'ятник - останній український символ, що залишився в Криму".

Image caption Економічна ситуація в Криму залишає бажати кращого

Наша розмова долітає до вух Лідії, яка не приховує свого обурення.

"Крим був побудований російською імператрицею Катериною Великою", - суворо заявляє Лідія.

"Якщо вже вдаватися в історію, то можна дійти і до Кримського ханства", - парирує Надя.

Лідія перемикається на історію, не настільки віддалену.

"Три роки тому американці планували розмістити солдатів в трьох севастопольських школах, - заявляє вона. - Севастополь хотіли зайняти війська НАТО. Крим б стерли з лиця землі".

"З чого ви взяли?" - питаю я.

"В інтернеті прочитала", - відповідає вона.

"І значить, це правда?"

Лідія змінює тактику: "Якщо комусь здається, що в Криму зараз погано, нехай він поїде поживе на Донбасі, на сході України. Зі сльозами на очах назад будуть проситися".

Image caption Умер Ібрагімов намагається дізнатися, що сталося з його сином

Ми їдемо в місто Бахчисарай на зустріч з кримським татарином Умером Ібрагімбековим, який вже рік намагається знайти інформацію про свого сина. Кримськотатарський активіст Ервін Ібрагімбеков був викрадений пізно ввечері в травні 2016 року: на записі камери відеоспостереження видно, як його хапають люди в формі і саджають в автомобіль.

"Я всі можливі інстанції пройшов, - розповідає Умер, - від нижнього ешелону влади до верхнього, до президента. І всюди - тиша".

Ервін Ібрагімбеков був членом правління Всесвітнього конгресу кримських татар. Після анексії кримськотатарське співтовариство виявилося під тиском з боку нової влади. Представницький орган кримських татар Меджліс, який виступав в 2014 році проти приєднання до Росії, був визнаний екстремістською організацією і заборонений.

Правозахисники з Amnesty International звинувачують Росію в "систематичному переслідуванні" кримських татар. У березні цього року комісар ЄС із зовнішньої політики Федеріка Могеріні заявила, що "права кримських татар порушуються грубо". Москва відкидає ці звинувачення.

За горнятком гарячого чаю Умер розповідає мені історію своєї родини. У роки Другої світової його батько воював у лавах Червоної армії.

"Він був поранений і повернувся додому, - розповідає Умер. - А ще через 10 днів всіх кримських татар депортували з Криму".

Розпорядження про масову депортацію віддав Йосип Сталін - як колективне покарання і під впливом параноїдального страху: радянський диктатор підозрював кримських татар у співпраці з нацистами. Більше 230 тисяч людей було відправлено до Центральної Азії у вагонах для худоби.

"Батько і мати розповідали мені, як їм дали 15 хвилин на збори", - згадує Умер.

Сам він виріс в радянському Узбекистані. Його призвали до радянської армії в кінці 1970-х, і один рік він провів на війні в Афганістані, "виконуючи інтернаціональний обов'язок".

Умер дивиться на фотографію свого зниклого сина.

"Немає правди на землі", - говорить він.

І тим не менше, ця весна в Криму здається більш спокійною, ніж три роки тому. Поки Росія і Захід сперечаються з приводу санкцій, територій і кордонів, більшість людей в Криму, здається, просто живе своїм життям, намагаючись пристосуватися до нових умов.

Image caption Туристів до Криму стало приїжджати помітно менше

"Все затихло, - каже художниця Світлана Гавриленко. - Всі, хто виступав за Україну або за Росію, - всі заспокоїлися".

Три роки тому Світлана виступала проти анексії. Тепер її погляди змінилися.

"Багато дрібних і середніх підприємств перестали функціонувати після приходу росіян, тому що всі вони були зав'язані на Україні. Тепер вони переключилися на Росію і Китай. Якщо ми знову станемо частиною України, нам доведеться перебудовуватися заново - і знову життя у всіх піде шкереберть".

Набережною Ялти ходять натовпи людей, насолоджуючись весняним сонцем. Гуркіт хвиль, що розбиваються об берег, змішується зі звуками джазу у виконанні вуличних музикантів. Розмови навколо - в основному про те, як всі хочуть миру.

"Багато людей в Криму, як і раніше, люблять Україну, - каже Родіон. - Росія і Україна такі схожі, наші народи дуже сильно пов'язані один з одним, щоб один одного не любити".

Родіон не може повністю виключити ймовірність того, що одного разу Крим повернеться під управління Києва.

"Ніхто й припустити не міг, що він стане частиною Росії, - говорить він, хоча уточнює, що обурений вимогами західних лідерів повернути півострів. - Крим - це не якась річ, яку одна країна може віддати інший. Це - територія. Це - люди, які тут живуть. Це - історія. Це - ціл анизка речей, які не можна купити або обміняти".

Світлана Гавриленко вважає, що зміни, які відбулися за три роки на півострові, незворотні.

"Не думаю, що Росія в своєму нинішньому стані і з Путіним при владі може повернути Крим, - каже вона. - Стільки зусиль докладено, щоб вибудувати нові зв'язки. Скільки Росія вистраждала через кримські санкції. З чого б його віддавати назад?"

Фото - ВВС і Getty Images

Новини на цю ж тему