Зі Львова до Австралії: історія однієї втечі від війни

Сідней Копирайт изображения Getty Images

Коли вони виїжджали зі Львова, їй було два роки, коли дісталися Австралії, - виповнилось сім. Тікаючи від Другої світової війни, родина Лідії Мамчак пройшла Європу, пропливла Середземне море та Індійський океан.

Про концтабір, голод і бомбардування у дорозі довжиною тисячі кілометрів і тривалістю п'ять років австралійка розповіла ВВС Україна.

Копирайт изображения Lydia Mamtschak
Image caption Родина Лінії Мамчак залишила Україну 72 роки тому

Ми жили у Львові. До війни мій тато був адвокатом, говорив п'ятьма мовами, мама була вчителькою. У 1944 році радянські війська наступали на західну Україну, ми вирішили тікати.

Спакували все, що могли взяти у валізу, сіли на потяг на центральному вокзалі Львова, навіть не знаючи куди він їде. Як виявилося, нас привезли у концентраційний табір Штрасхоф, Австрія. Це був жовтень 1944 року.

У концентраційному таборі людей роздягали і сертифікували: здоровим, здатним до фізичної роботи, давали голубу позначку і номер, слабких вбивали. Мій тато отримав номер і голубу позначку. Три місяці ми були у полоні. Чомусь німці вирішили, що він інженер і хотіли відправити його і ще 50-х українців на примусову роботу заготовляти ліс. Йому зробили документи, за допомогою яких ми і втекли. Показали їх охоронцю, вийшли за огорожу і пішли до лісу. Довго там переховувалися, потім зустріли селянина на підводі. Він нас трохи підвіз.

Добре пам'ятаю, як потрапили під бомбардування: обійнявшись, сиділи у ямі, земля навколо сипалась. Я була на колінах у тата, всі наші голови схилені разом. Потім запитувала, чому ми так сиділи. Тато сказав, що якщо бомба вдарить, то тоді ми разом загинемо.

Так з концентраційного табору ми дійшли пішки до словацького міста Нітра. Там нас прихистив словак на ім'я Франк, дозволив пожити у своєму домі, дав тату роботу. У цьому місті ми пересиділи зиму і звідти почали тікати далі на захід. Дуже багато йшли пішки, аж до західної Австрії. Хотіли саме туди, бо ця зона була під контролем французів, а вони не повертали людей у Радянський союз. Дійшли ми до австрійського села Гізінген, де прожили чотири роки.

Жити там було важко, їжі не було: лише картопля, могли купити цибулю, збирали гриби. Тато працював на фабриці, звідти брав нитки і вимінював на їжу.

Тоді в Австрії було дуже багато біженців, залишатися там не можна було. Не було ні умов, ні продуктів, ні роботи, а нас було багато. Допомагала нам організація UNRRA (United Nations Relief and Rehabilitation Administration), а згодом - Міжнародна організація у справах біженців. Вони співпрацювали з Австралією та різними країнами у Південній Америці. Уряди цих країн потребували робочої сили.

Австралія погодилась прийняти велику частину біженців з Європи. Нам обіцяли медичну допомогу, а батькам - роботу, розповідали про дуже гарні умови. Тому ми погодились.

У 1949 році нас потягом повезли з Австрії до Італії. Спочатку до Генуї, потім до Неаполя. По дорозі ми бачили дуже багато зруйнованих селищ, спалені ферми. На мене це справило страшне враження. Кілька місяців в Італії жили у армійських бараках Мусолліні. Разом кілька тисяч людей з усієї Європи: Литви, Латвії, Білорусі, Польщі. Виходити з бараків нам забороняли, ми були ізольовані від місцевих. Нас вакцинували.

Копирайт изображения Lydia Mamtschak
Image caption Корабель, на якому родина Мамчак дісталася Австралії

Подорож до Австралії, яку нам оплатила UNRRA, почалася з Неаполя. Ми шість тижнів пливли на торгівельному кораблі під назвою "Протея" через Суецький канал, Індійський океан аж до австралійського узбережжя. Цей невеликий торгівельний корабель був переповнений, нас везли як худобу. Жінки були окремо, чоловіки окремо. Ми бачилися з татом лише у кімнаті для їжі.

Міжнародна організація виділила гроші на їжу для біженців, але годували нас погано: макарони і томатний соус. Я захворіла на кір і цингу. Пам'ятаю, як ходила на кухню і просила цибулю. Їла її, як яблука. Двоє дітей в дорозі померли.

Мої батьки розповідали, що ці негаразди їх не лякали. Вони хотіли почати нове життя у іншій країні. Вони були дуже раді втекти і від німців, і від Радянського союзу. І залишитися живими.

6 червня 1949 року ми прибули до Сіднея. Мені було 7 років. Це була дуже холодна ніч, падав сніг, а ми не мали теплого одягу. Нам сказали залишити всі теплі речі в Австрії, бо, мовляв, ми їдемо до теплої країни. З корабля нас посадили на потяг і відправили у табір, де ми жили фактично в шатрі.

Копирайт изображения Lydia Mamtschak
Image caption В Австралії біженців розмістили у таборі Батхурст

Перші враження від Австралії були жахливими. Табори для переселенців були посередині якоїсь пустки. Рослинність була дуже дивною і нечисельною - евкаліптові дерева з маленькими листочками. Земля - червона. Ми не бачили жодних ознак цивілізації. Моя мама плакала, коли вона це побачила. Але це було краще, ніж Сибір.

Спочатку ми жили окремо від тата у таборі для переселенців Батхурст, потім у таборі Грета, який ще називали "Шоколадним містом" через коричневий колір будинків. Після дев'яти місяців розлуки, ми нарешті поселилися разом у однієї вдови військового, яка потребувала грошей.

Копирайт изображения Lydia Mamtschak
Image caption Табір для переселенців Грета

Після нашого прибуття до Австралії, чоловіків призначали на роботу - когось на плантації цукру, когось - на південь будувати електростанції. Мій тато мав два роки відпрацювати там, де вкаже уряд. Такі були умови нашого переселення. Спочатку він працював на залізничній товарній станції, ремонтував потяги, а згодом - на фабриці пластику.

Працював дуже важко, часом по сім днів на тиждень. Але ми були щасливі, бо могли купити стільки їжі, скільки хотіли: яйця, молоко, хліб, овочі, апельсини. Мама багато готувала, ми від'їдалися, бо приїхали дуже худі. Вона працювала на вовняній фабриці.

Згодом ми орендували трохи краще житло - в обмін на те, що мама працюватиме там прибиральницею і нянею дітей господарів. За два роки ми переїхали в окрему квартиру. Через сім років отримали громадянство Австралії, через вісім зібрали грошей, щоби взяти кредит на будинок.

Копирайт изображения Lydia Mamtschak
Image caption В Австралії Лідія Мамчак входила до української організації "Пласт"

Мої батьки були дуже релігійними греко-католиками, ми щотижня їздили до церкви, де зустрічали українців з усього Сіднея. У нашій родині досі зберігаємо українські традиції, святкуємо Різдво з українськими колядками, Великдень з писанками. У колі близьких розмовляємо лише українською.

У мене вдома є багато української вишивки, від мами я навчилася українських пісень.

До Австралії переїхала вся родина мого тата, а мамині родичі залишились у Львові, я підтримую з ними досі зв'язок, але в Україні не була. Я вчилася у школі, потім в університеті, працювала у Резервному банку Австралії, згодом вчителькою. Грала на скрипці у симфонічному оркестрі, а зараз на пенсії.

Новини на цю ж тему