"Сирітство перетворюється на замкнене коло"

Дитина Копирайт изображения sos.cv.ua
Image caption Навички корисніші за цукерки, кажуть активісти

Не цукерки, а постійне спілкування і супровід у доросле життя - активісти, які працюють у сфері допомоги вихованцям українських дитбудинків, кажуть, що настав час навчитися правильно робити добрі справи.

В Україні - більше 100 тисяч дітей без батьківської опіки, і їхні потреби виходять набагато далі, ніж подарунки та візити раз на рік.

В інтерв'ю ВВС Україна, записаному у День захисту дітей, представниця благодійної організації "SOS Дитячі містечка" в Україні Дар'я Касьянова розповіла, що через закритість притулків сирітство перетворюється на замкнене коло.

ВВС: Громадські активісти говорять, що альтернатива цукеркам для сиріт - соціальні послуги. Наведіть, будь ласка, приклад таких послуг.

Д.К.: Є два підходи. Перший - профілактика сирітства, аби діти не опинялися у притулках.

Другий - допомога тим, хто вже там, у пошуку нової сім'ї або поверненні до біологічної.

Більшість думає, що проблема в основному у грошах. Насправді, усе не так просто - ідеться про дуже низький батьківський потенціал. Іноді доводиться елементарно пояснювати мамі, як мити пляшечку із харчувальною сумішшю, як прибирати вдома, аби сім'ю не звинувачували в неохайності і не забирали дітей. Тобто інколи можуть допомогти навіть такі прості прийоми.

Звісно, я не беру до уваги складні випадки алкогольної і наркозалежності. Але в основному сім'я не одразу скочується на соціальне дно, і можна вчасно допомогти.

ВВС: Як можна зробити, аби діти не опинялися в інтернатах?

Д.К.: У першу чергу це турбота держави - соціальних служб, школи. Від народження дитину бачить педіатр, спостерігає за нею. Управління праці та соцзахисту виплачує мамі допомогу. Вихователь у дитсадочку також бачить, у якому стані приходить дитина, шкільний вчитель - дуже багато можливостей подати сигнал соціальній службі, яка могла б запропонувати допомогу родині.

Але держава має недостатньо ресурсів, тож на допомогу приходять громадські організації. Наприклад, беруть сім'ю під свій супровід, забезпечують освітою дітей, навчають батьків, як правильно розраховувати бюджет, чому важливо робити щеплення. Усе це може убезпечити дитину від потрапляння до інтернату.

ВВС: Як окрема охоча людина може допомогти?

Копирайт изображения sos.cv.ua
Image caption "Інколи можуть допомогти навіть такі прості прийоми"

Д.К.: Спершу треба усвідомити, що не усі діти, які перебувають в інтернатах, офіційно є сиротами. Зі 106 тисяч лише приблизно 10 тисяч мають цей статус (дані дослідження благодійного фонду "Надія і житло для дітей" станом на кінець 2016 року. - Ред.). Решта мають батьків.

Але якщо ви хочете допомогти саме цим дітям, минулого року в Україні узаконили такий інструмент як наставництво. Він дозволяє після певного навчання прийти до інтернату і стати значимим дорослим для якоїсь конкретної дитини, залежно від її потреб. Приміром, якщо вихованець хоче малювати чи фотографувати, ви можете навчати його або ж просто спілкуватися.

ВВС: Чому діти, які мають батьків, опиняються в дитбудинках?

Д.К.: У нас є така історична радянська особливість - віддавати дітей до інтернатних закладів. Часто батьки не розуміють різниці між інтернатом та загальноосвітньою школою.

Люди із сільських та депресивних районів через проблеми з роботою, користуються цим. Співробітники інтернатів самі до них приходять та пропонують - гарне харчування, турбота. І неважливо, що потім доведеться їздити по 100 кілометрів, аби побачитися з дитиною. На жаль, батьки часто погоджуються.

До того ж, представники інтернатів нерідко вдаються до тиску, погрожуючи позбавити батьківських прав, якщо дитину не хочуть віддавати до інтернату.

Ще одна проблема - діти з інвалідністю та різними патологіями: від сколіозу і проблем опорно-рухового апарату до ментальних недуг. Потрібних для них послуг часто немає не лише на рівні громади, а й в цілій області, і доводиться відвозити їх дуже далеко.

ВВС: Навіщо, за вашими словами, працівники інтернатів залякують батьків?

Д.К.: Лише держава виділяє на вихованців інтернатів приблизно 7 мільярдів гривень щороку. Левова частка цих грошей іде на зарплати співробітників. Це робочі місця.

Коли ми пропонуємо прийомні сім'ї замість інтернатів, нам кажуть: "Ви що, це ж іще й податки!".

Ми дуже часто забуваємо, що інтереси дітей понад інтересами дорослих. І в цій ситуації відбувається виключно лобіювання інтересів дорослих.

Я зовсім не хочу сказати, що співробітники інтернатів - погані, навпаки, здебільшого це хороші люди. Але для того, аби цим дорослим було добре, дітям мусить бути погано.

Копирайт изображения sos.cv.ua
Image caption В інтернатах діти часто не мають доступу до того, що потребують

Окрім того, є поняття прихованих сиріт: коли їхніх батьків треба позбавити батьківських прав і знайти їм нові сім'ї, але цього не відбувається, бо місцева влада не хоче погіршувати рейтинги своїх областей щодо рівня позбавлення батьківської опіки. Тому ніхто не зацікавлений відображати об'єктивну ситуацію, а дитина весь цей час перебуває в інтернаті, хоча могла б знайти нову родину.

Деякі діти розповідали нам, що не бачили і не чули своїх батьків по 7 років. Вони просто стають заручниками ситуації.

ВВС: Ви згадали про інститут наставництва. Наскільки я розумію, реалізувати його повноцінно поки що не вдалося?

Д.К.: Я думаю, що все вдасться. Інша річ, що, на мій погляд, у листопаді, коли презентували проект, це радше робили для того, аби привернути увагу до цієї теми.

Однозначно, це дуже складний напрямок. Дуже складно знайти таких наставників, навчити їх, пояснити, чому важливо приходити до дитини не раз на рік, а щотижня підтримувати контакт.

Я не думаю, що ця тема розвиватиметься так швидко, але з іншого боку дуже багато зацікавлених у цій справі. Бо це також і можливість моніторити ситуацію в інтернатах - є там порушення прав дитини, чи ні.

ВВС: Які найбільш поширені випадки порушення прав вихованців притулків?

Д.К.: Оскільки система закрита, про це можна говорити лише з випускниками інтернатів. Але вони не дуже хочуть говорити про це.

Кілька років тому ми проводили опитування випускників інтернатів та будинків сімейного типу. Приблизно 85% підтвердили, що їхні права порушували. Здебільшого ішлося про ігнорування потреб: ти живеш за режимом, їси тільки тоді, коли тобі скажуть, поступаєш до ПТУ на кухаря чи слюсаря, навіть якщо ти гарно малюєш чи любиш математику.

Звичайно, діти говорили і про насильство, у тому числі сексуальне. Середній вік початку статевого життя в інтернаті - 7 років. Як ви розумієте, ідеться про насильство. На жаль, часто самі діти виступають агресорами. Як правило, ця інформація замовчується.

Звісно, бувають випадки й фізичного насильства. У моїй практиці була сім'я всиновлювачів, яка забирали дівчинку із дитбудинку. Їй було 4 роки. Дорогою додому вони зупинилися, бо дитина захотіла до вбиральні, і тоді побачили на її попі величезний шрам від праски. Пізніше з'ясувалося, що це зробила няня, бо дитина не хотіла спати вдень. І це лише те, про що нам відомо, а що ще відбувається на цій території несвободи, ми не знаємо.

Копирайт изображения sos.cv.ua
Image caption Інтернатна система здебільшого закрита для стороннніх

ВВС: То як, на вашу думку, вчиняти тим, хто справді хоче допомогти цим дітям?

Д.К.: Коли ми просимо про допомогу для себе, ми чітко розуміємо, чого потребуємо. Але зовсім інше відбувається, коли це перетворюється на повальне захоплення.

Мовляв, давайте всі поїдемо до інтернату і допоможемо дітям, хоча не знаємо, які там діти, що їм потрібно… Ми веземо цукерки, фрукти, одяг, шампуні - так, це дуже потрібне. Але ми стикаємося, приміром, з тим, що дітям із плоскостопістю треба спеціальне взуття, якого немає в інтернаті. Або ж у дітей батьків, які багато пили, розвивається косоокість, і потрібна операція.

Звісно, таку допомогу можна надати лише після того, як знайомишся з дитиною ближче і починаєш розуміти, що їй реально потрібно.

Чим більше ми даруємо солодощів, кросівок та інших речей, які гарно виглядають на картинці, тим більше ми формуємо у таких дітей споживацьке мислення, знецінення того, що ми веземо. І коли вони, досягнувши повноліття, виходять за межі інтернату, а там вже ніхто нічого не дає, настають розчарування, злість, нерозуміння, чому все відбувається інакше.

Ці молоді люди, які ще вчора були дітьми, не вміють елементарних речей. Я навіть кажу не про щось на зразок готування їжі. Вони не вміють головного - вибудовувати стосунки. Вони не усвідомлюють ціну не просто речам, а тому, як важливо мати певні навички, щоб познайомитися з кимось, почати відносини.

Тому, на жаль, діти, які вийшли з інтернатів, не дають ради у дорослому житті, і коли заводять власну сім'ю, їхні діти часто також опиняються в інтернатах.

Відбувається реплікація сирітства, ходіння по колу, і це коло дуже важко розірвати.

Новини на цю ж тему