Найважче чути крики "Я не помру, я хочу жити!" - медики в АТО

Госпітальєри - це український волонтерський медичний батальйон Копирайт изображения facebook.com/hospitallers/
Image caption "Госпітальєри" - це український волонтерський медичний батальйон

З початку АТО на Донбасі загинули 38 військових медиків, понад 200 - отримали поранення.

Про операції без світла, евакуацію під кулями, поранення, ампутації і про те, як це пережити, ВВС Україна поговорила з медиками, які працююють в АТО.

Це історії військового хірурга, медсестри, лікаря швидкої і волонтера медбатальйону "Госпітальєри".

Володимир Притула - військовий хірург зі Львова. В АТО працює з 2015 року по три місяці у відрядженнях. Був у Кураховому, Авдіївці, Селідовому.

Під час обстрілів в Авдіївці часто зникало світло. Якось в лютому, поки не включили генератор, довелось оперувати з ліхтариками на лобі. Та людина вижила.

В Авдіївці було найскладніше.

Іноді ухвалювати рішення щодо поранених доводилось максимально швидко, бо допомога потрібна негайно.

Робили мінімум обстежень, щоб не витрачати часу. Покладались лише на свої руки, вуха і очі.

Копирайт изображения Facebook
Image caption Володимир Притула: перші дні після повернення з АТО у мирне життя буває важко адаптуватися

Найбільше запам'ятався такий момент: привезли 19-річного хлопця. Він був у БТР, коли той підірвався на фугасі. Його затисло.

Він кричав: "Я не помру, я не помру! Я буду жити!". Реагувати було дуже тяжко. Що йому говорити, що відповідати?

Ми зробили все, що можна, прооперували, відправили його у госпіталь, але він помер.

А от одного разу ми оперували дуже велике поранення грудної клітки і живота. Були пошкоджені легені, діафрагма, шлунок, печінка. Ми йому все зашили. А згодом я зустрів цього бійця у іншому госпіталі.

Він сам прийшов за випискою. Після нас йому вже не робили жодних операцій. Я навіть фото собі на пам'ять зробив. Мені було дуже приємно його побачити. Приємно, що це все було недарма і що ця людина вижила.

Ще один екстремальний випадок був мобільному госпіталі: ми витягли кулю з живота чоловіка, який навіть не знав, що вона там.

Куля зрикошетила з бронежилета, залишила слід на шкірі. Він ходив, не відчував навіть болю в животі. Згодом йому зробили рентген і витягли з кишки здоровенну кулю 7,62 мм.

В таких складних ситуаціях, як в АТО, люди дуже гуртуються і виходить класна командна робота. Зараз поранених набагато менше, ніж 2014 році, але так само є тяжкі.

Перші дні після повернення з АТО у мирне життя буває важко адаптуватися через різку зміну обстановки. Тут ми всі разом, постійно в напрузі, є цілодобова готовність, а там все інакше.

Але я легко повертаюсь. У мене маленький синочок і дружина, вони чекають мене, і мені легше переключитись.

Кава (Олена), власниця кав'ярні у Сєвєродонецьку, є членом волонтерського медичного батальйону "Госпітальєри", який з 2014 року допомагає пораненим. В АТО їздить вісім місяців. Працювала у Мар'їнці, Красногорівці і в Авдіївці - у промзоні і в лікарні.

Копирайт изображения Facebook

Нам телефонують військові і добровольці, просять забрати поранених. У Мар'їнці і Красногорівці забираємо прямо з нуля, з-під вогню. За три секунди збираємось і виїжджаємо.

Все відбувається швидко.

Наше завдання - це перша допомога: зупинити кровотечу, обробити рани і довезти живим. А далі вже робота медиків.

Коли веземо пораненого, то все вже залежить від водія.

Поки ми займаємось пораненим, водій по ямах, часом без світла, під обстрілами летить і навіть не пригинається.

Копирайт изображения Facebook

На промці - війна, обстріли, ти ніби з якогось пекла вириваєшся. А тільки в'їжджаєш у Авдіївку - тут люди з візками, на світлофорах треба всіх пропустити.

Поранених привозимо у стабілізаційний пункт в Авдіївці - це таке невелике приміщення, крило міської лікарні.

Тут народжують дітей, проводять планові операції, а поряд приймають поранених.

З 29 січня по 1 березня через наш стабпункт пройшло 176 поранених. Там працюють неймовірні медики. І сюди часом долітають снаряди.

Ми, "Госпітальєри", все робимо, як медсестри: ставимо крапельниці, допомагаємо під час операцій.

Трапляється дуже багато поранень легень, ампутації. Я допомагала при ампутації, тримала відрізану стопу.

Мене вчили не відвертатися, коли відбувається найстрашніше.

Копирайт изображения facebook.com/hospitallers/

У стабпункті ми стабілізуємо поранених і відправляємо далі, сподіваючись, що з ними все буде добре. Але що там далі відбувається, не знаємо.

Нещодавно шість годин оперували поранення черевної порожнини. Хірург, обливаючись потом, стояв в крові, але не зупинявся.

Одного разу привезли військового, який наступив на міну і сам собі наклав джгута. Не міг докричатися про допомогу, то доповз до позицій, і вже там його знайшли. Йому ампутували частину ноги. Він вижив.

Проживати це все дуже складно. Коли повертаюсь з АТО у мирне життя, то перебуваю ніби у підвішеному стані. Два-три дні взагалі ні з ким говорити не хочеться.

Мені тут, у мирному житті, складніше, ніж там, в АТО.

Слава Водолад з Лисичанська понад 20 років пропрацював на швидкій допомозі. У 2014 році як цивільний медик вивозив поранених з Дебальцевого, Лисичанська, Камишивахи. У 2015-2016 роках працював військовим медиком в АТО в Мар'їнці і Докучаєвську.

Копирайт изображения Slava Vodolad
Image caption Слава Водолад

Влітку 2014, коли Лисичанськ був під обстрілами, ми чергували неподалік лінії вогню. Не кожен хоче їхати на виклик, коли гаряче. Часом доводилось їздити під обстрілами. У нашій міській лікарні залишилась працювати зміна, яка тиждень не була вдома.

Тоді у 2014 всяке було: вивозили поранених військових і цивільних, лікували приступи астми у приміщеннях без світла, сердечні напади, гіпертонічні кризи, кульові, осколкові поранення.

Коли Лисичанськ був під обстрілами, у місті не було води. Одного разу виїхали на виклик - четверо поранених цивільних, троє вбитих біля криниці. Люди прийшли по воду і потрапили під обстріл. Біля самої криниці нас теж накрив обстріл, ми з пораненими ховалися в канаві.

Ми тоді везли в машині вісьмох людей - по дорозі підібрали пораненого, ще кілька цивільних з нами попросилися виїхати. Взимку 2015 вивозили поранених з-під Дебальцевого під вогнем якраз перед тим, як місто захопили.

Я пройшов курс "бойового медика" за стандартами НАТО і зараз працюю інструктором, навчаю медиків надавати допомогу під вогнем. Вчу їх, що поки вогонь йде, ніхто нікуди не висовується. Медиками треба дорожити.

У нас є два вороги - той, що на лінії вогню, і другий - це ПТСР.

За 20 років на швидкій у мене з'явився стійкий імунітет до різних ситуацій. Цьому я стараюсь навчати наших медиків. Їм треба бути готовим до всього.

Дуже важко втрачати рідних і друзів, коли ти спілкуєшся з людьми, а потім збираєш їх по частинах у чорний мішок.

Ми хочемо, щоб наші люди були до цього готовими. Наші медики мають проходити психологічну підготовку, щоб не зламатися за будь-якої ситуації.

Копирайт изображения Facebook

Яна Дугарь, 23 роки, другий рік працює військовою медсестрою. Зараз перебуває в Авдіївці, до цього була у Покровську.

Найгарячіше було в Авдіївці наприкінці січня. 29 січня через нас, чотирьох військових медиків, пройшло 18 поранених. Найважче - це ухвалювати самостійне рішення. Коли лікарі всі на операції, а я тут сама і маю вирішити, що робити з пораненим.

Складно - це коли стріляють по Авдіївці, привозять важкопоранених і не стає світла. Ми мусимо робити перев'язки під телефони і ліхтарики, все наосліп.

Ще важко, коли наші медики виїжджають за хлопцями, і ти на них чекаєш. А вони все не їдуть. І додзвонитись неможливо. А тоді приїздять і кажуть, та по нас танки били.

Копирайт изображения Facebook

Надихають випадки, коли вони, поранені, потім повертаються до нас. Видужали, приходять і дякують.

Було і таке - я його везу, у нього поранення велике, а він кричить, що жити буде, в коханні зізнається, жартує. Зараз трохи тихіше стало, тому у нас роботи мало.

Під час навчання мені казали: "Якщо пожалів пацієнта - значить, ти його втратив".

Психологічно важко тим, хто все приймає дуже близько до серця. Я стараюсь не жаліти і не пускати всередину. Це - робота.

Новини на цю ж тему