Чи заважають паспорти економічному зростанню?

Мапа Копирайт изображения Getty Images

"Що б сказали ми, англійці, якби не мали змоги поїхати з Лондона до Крістал Пелес чи з Манчестера у Стокпорт без паспорта чи поліціянта, який ішов би за нами назирці? Повірте, ми недостатньо вдячні Богові за наші національні привілеї".

Так писав англійський видавець Джон Ґедсбі, подорожуючи Європою в середині ХІХ століття.

Це було ще до запровадження сучасної паспортної системи, болісно знайомої кожному, хто колись перетинав державні кордони.

Спочатку треба вистояти чергу, а тоді показати книжечку встановленого зразка службовцю в уніформі, який просвердлить вас поглядом, перевіряючи, чи схоже ваше обличчя на молодший та стрункіший образ на фото.

Можливо, вас спитають про плани на подорож, поки комп'ютер шукатиме ваше ім'я у списку терористів, які перебувають у розшуку.

Втім, більшу частину історії паспорти не були настільки поширені й звичні для всіх.

Паспорт був, по суті, погрозою - листом від можновладця, який вимагав: надайте цьому мандрівнику безпечний і безперешкодний шлях, а інакше пошкодуєте.

Уявлення про паспорт як захисний документ тягнеться з біблійних часів. А захист раніше вважався привілеєм, а не правом.

Пан Ґедсбі та інші охочі отримати паспорт мусили налагоджувати особисті зв'язки з потрібними міністрами.

Втім, як пан Ґедсбі з'ясував у Європі, більш схильні до бюрократії континентальні нації вже усвідомили потенціал паспорта як засобу соціального та економічного контролю.

Ще за сто років до подорожі британського видавця французькі громадяни мусили пред'являти документи встановленого зразка для поїздок не лише кордон, а й між містами власної держави.

"Винахід для пригноблення"

Сьогодні багаті країни стережуть свої кордони, щоб не допустити всередину некваліфікованих працівників; історично ж було навпаки - муніципальна влада не випускала зі своєї території працівників кваліфікованих.

У ХІХ ст. розвиток залізничного руху та пароплавства дозволив людям подорожувати швидше й дешевше. Як пише Мартін Ллойд у своїй книжці "Про паспорт" обмежувальні дорожні документи не користувалися популярністю.

Копирайт изображения LE JEUNE
Image caption У 1860 році французький імператор Наполеон ІІІ скасував паспорти

Імператор Франції Наполеон ІІІ поділяв з паном Ґедсбі менш формальне "британське" ставлення до паспортів. Він назвав їх "винаходом для пригноблення людства", а у 1860 році зовсім скасував.

У цьому Франція була не одна. Дедалі більше країн або анулювали вимоги до оформлення паспортів, або крізь пальці дивилися на їх дотримання, принаймні в мирний час.

Наприклад, у 1890-ті роки в Америку можна було навідатись без паспорта (хоча білих людей впускали охочіше, ніж представників інших рас).

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Від прибульців, яких у 1890-ті вітала щойно встановлена Статуя Свободи, не вимагали наявності паспортів

Деякі південноамериканські країни гарантували право на безпаспортні подорожі у своїх конституціях.

У Китаї та Японії паспорти вимагали лише від тих іноземців, котрі мандрували з портових міст всередину країни.

На початку ХХ століття мало які країни все ще наполягали на необхідності паспорта для в'їзду чи виїзду. Здавалося, що паспорти приречені на зникнення.

Міграційна криза

Яким був би нинішній світ, якби так і сталося?

Одного вересневого ранку в 2015 р. Абдулла Курді разом з дружиною та двома маленькими синами зайшов на борт човна у турецькому Бодрумі, щоб переплисти 4 км Егейського моря й дістатися на грецький острів Кос.

На жаль, почався шторм, і човен перевернувся. Абдулла зміг вхопитись за борт і врятуватись, але його дружина й діти потонули.

Тіло трирічного Айлана Курді прибило до берега, де його сфотографував кореспондент турецького новинного агентства. Це фото стало символом міграційної кризи, від якої Європа все літо билась у конвульсіях.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Десятки тисяч сімей мігрантів намагалися переплисти з Туреччини до Греції

Родина Курді не планувала лишатися в Греції. Вони сподівалися розпочати нове життя у Ванкувері, де працює перукаркою сестра Абдулли Тіма.

Є простіші способи дістатися з Туреччини до Канади, ніж човен на Кос.

Абдулла мав гроші. Чотирьох тисяч євро, які він заплатив контрабандистові, вистачило б на авіаквитки для всієї родини - якби тільки в них були необхідні паспорти.

А паспортів не було, оскільки уряд Сирії не давав громадянства етнічним курдам. Та навіть з сирійськими паспортами їх не пустили б на літак до Канади. Інша річ - паспорти, видані Швецією чи Словаччиною, Сінгапуром чи Самоа; тих було б цілком достатньо.

Ми звикли, що від назви країни на обкладинці нашого паспорта залежить, де ми можемо подорожувати чи працювати, - принаймні, на законних підставах.

Копирайт изображения Getty Images

Втім, ці закони відносно нові - і, з певної точки зору, дивні.

Дискримінація?

У багатьох країнах роботодавцям заборонено дискримінувати працівників на основі характеристик, які неможливо змінити: статі, віку, сексуальної орієнтації, кольору шкіри.

Було б не зовсім чесно заявити, що паспорт змінити теж не можна: за 250 тисяч доларів кожен може купити громадянство Федерації Сент-Кіттс і Невіс, разом з відповідною книжечкою.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Сент-Кіттс і Невіс розпочав програму "громадянство за інвестиції" у 1984 році

Та все ж зазвичай наш паспорт визначається тим, хто наші батьки і де ми народилися. А це не вибирають.

Але громадськість чомусь мириться з тим, що людей оцінюють за кольором паспорту, а не за особистими якостями.

Не минуло й 30 років після падіння Берлінського муру, а суворий контроль міграції знову в моді.

Дональд Трамп закликає звести стіну вздовж кордону між США та Мексикою.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Президент США Трамп наполягає, що Мексика компенсує США вартість побудови прикордонної стіни; про яку суму йдеться, наразі невідомо

Шенгенська зона тріщить під тиском міграційної кризи.

Європейські лідери не надто успішно намагаються відрізнити біженців від "економічних мігрантів": вони стверджують, що не варто впускати в Європу тих, хто не біжить від переслідувань, а просто прагне кращої роботи чи легшого життя.

З політичної точки зору, з логікою обмеження міграції дедалі важче сперечатись.

Переможці та переможені

І все ж економічна логіка веде нас в протилежному напрямку. Теоретично, якщо дозволити факторам виробництва йти за попитом, продуктивність праці зростає.

На практиці міграція завжди призводить до виявлення переможців та переможених, але дослідження свідчать, що переможців набагато більше. За однією оцінкою, в найбагатших країнах світу п'ятеро з шести громадян отримують вигоду від прибуття іммігрантів.

Чому ж, попри таку вигоду, громадськість не особливо підтримує відкриття кордонів?

Справа в тому, що імміграцією не завжди легко керувати. На це є різні культурні та практичні причини: наприклад, державні служби не встигають впроваджувати необхідні зміни, щоб задовольнити потреби новоприбулих, або ж різним верствам населення важко примирити надто різні світоглядні переконання.

Крім того, втрати зазвичай більш очевидні, ніж зиск.

Уявімо, що до США приїжджає багато мексиканців, які згодні збирати фрукти за меншу зарплату, ніж бажають отримувати американці.

Зиск - трохи нижча ціна на фрукти для всіх - виявляється не надто помітним, тоді як втрата робочих місць деякими американцями викликає гучне незадоволення.

В теорії можна скерувати податки й державні витрати так, щоб "переможені" в цій ситуації отримали компенсацію. Але на практиці це зазвичай не спрацьовує.

Економічна логіка міграції виглядає привабливішою, коли про перетин кордонів не йдеться.

Міркування безпеки

У 1980-ті роки, коли Британію зачепила економічна криза, - причому одні регіони більше за інші, - міністр зайнятості Норман Теббіт запропонував безробітним "сісти на велосипед" й вирушити на пошуки роботи. За це його багато критикували, хоча достеменно невідомо, що він мав на увазі.

За підрахунком деяких економістів, продуктивність світової економіки зросла б удвічі, якби кожен міг "сісти на велосипед" і шукати роботу деінде.

Це дозволяє припустити, що нинішній світ був би набагато багатшим, якби паспорти таки вимерли на початку ХХ століття. Втім, є одна проста причина, чому цього не сталося: на заваді стала Перша світова війна.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Сучасні паспорти різних країн дуже схожі за форматом

Міркування безпеки переважили комфорт у подорожах, тож керівники країн встановили серйозний контроль над пересуванням - і не схотіли відмовлятися від нього з поверненням миру.

У 1920 році новоутворена Ліга Націй скликала Міжнародну конференцію з питань паспортів, митних процедур і квитків прямого сполучення, на якій і запровадили паспорти у вигляді, знайомому нам нині.

За рішенням конференції з 1921 року паспорти слід було випускати у стандартному форматі: 15,5 на 10,5 см, 32 сторінки, цупка картонна обкладинка, обов'язкове фото власника. Відтоді цей формат практично не змінився.

Як і Джон Ґедсбі, люди з паспортом правильного кольору можуть лише радіти своєму щастю.

Тім Гарфорд - постійний автор колонки Undercover Economist ("Підпільний економіст") газети Financial Times, а також ведучий програми "50 факторів, з яких постала сучасна економіка" Всесвітньої служби ВВС. Ви можете послухати цю програму онлайн або підписатися на подкаст.

Новини на цю ж тему