Сепаратисти чи бандерівці? Як живуть у Польщі вихідці з Донбасу

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів
Від початку конфлікту на сході України сотні сімей переїхали до Польщі

"Мене тут вразив колір неба. Він тут дивно синій, дивно красивий", - говорить Олена Судіна про своє найсильніше враження від нової батьківщини.

Влітку 2014 року вона разом з чоловіком і сином-підлітком залишила рідну Авдіївку, промислове містечко Донецької області, про яке нині найчастіше згадують як про прифронтове.

На відміну від сотень тисяч вихідців з охопленого війною Донбасу сім'я Судіних виїхала не до іншого регіону України і не до Росії. Олена, Олег та Борис емігрували до Польщі, і зараз будують нове життя у Варшаві.

Сказати, скільки саме жителів Донецької та Луганської областей після початку конфлікту на сході України опинилися в Польщі, вкрай складно. Тамтешні компетентні органи не ведуть окремого обліку для уродженців конкретних регіонів України, які нині на легальних підставах перебувають на території країни.

Тим більше що ледь не кожен із сотень, якщо не тисяч емігрантів з Донбасу пройшов свій власний шлях на захід.

Хтось - як сім'я Судіних - виїхав до Польщі за туристичною візою, знаючи, що з перших днів у Варшаві візьметься шукати роботу, а з нею - підстави для отримання посвідки на проживання.

Інші - як колись донецька, а нині познаньська художниця Лія Достлєва - виїхали до сусідньої країни незадовго до початку конфлікту, на творчу стипендію, як у цьому випадку, - а пізніше вирішили не повертатися додому.

А ще хтось - як родина Бочарових з Маріуполя - скористався організованою урядом Польщі програмою евакуації осіб польського походження з території воєнного конфлікту.

Кореспонденти ВВС зустрілися з мешканцями Донбасу, які виїхали до Польщі, й поспілкувалися з ними про причини, які спонукали їх залишити рідні місця, перші враження про країну, яка їх прихистила, і про те, як вони бачать своє майбутнє.

"Немає чого роздумувати"

Олександр Бочаров до осені 2015 року працював у Маріуполі торговим агентом. У вільний від роботи час вивчав польську мову та історію в Товаристві поляків Маріуполя - дід Олександра був поляком, і йому хотілося більше дізнатися про культуру предків.

Коли на околицях міста почали розриватися снаряди, дружина Олександра Тетяна перебувала у декретній відпустці.

Копирайт изображения UNIAN
Image caption Родина Бочарових всерйоз замислилася про переїзд з Маріуполя у січні 2015 року після артобстрілу східної частини міста

Про те, щоб покинути рідні місця, Олександр всерйоз замислився в січні 2015 року, після того обстрілу східної частини Маріуполя артилерійськими снарядами.

"Я прочитав у Facebook, що ракети влучили в дитячий садок, одразу помчав туди допомогти людям", - згадує він і посмішка сходить з його обличчя.

Чутки про розбомблений дитсадок виявилися неправдивими, але вигляд палаючих будинків, тіл загиблих на вулицях сильно вплинув на Олександра. Незабаром після цього члени польської громади написали на адресу уряду Польщі колективний лист з проханням про допомогу.

"Телефонний дзвінок з товариства застав мене у Волновасі, я був там по роботі. Сказали: Познань готова прийняти десять сімей, першими поїдуть ті, у кого є діти. Час подумати - до вечора", - згадує Олександр.

"Коли тобі роблять таку пропозицію, а в цей час ти чуєш, як десь поруч на блокпостах розриваються міни ... Я відразу сказав, що немає чого роздумувати, ми їдемо", - каже він.

Всього польський уряд вивіз з охопленого війною Донбасу кілька сотень родин. За словами Олександра, серед членів маріупольського польського товариства не скористалися пропозицією лише люди геть похилого віку.

Розповідь про еміграцію сім'ї Судіних звучить прагматичніше. Олег - тренер латиноамериканських танців, Олена розробила авторську методику фізичної підготовки для професійних бальних танцюристів і займалася фотографією.

"До міста увійшли ДНРівці (з квітня по липень 2014 року Авдіївка перебувала під контролем збройних формувань самопроголошеної "Донецької народної республіки"), і одразу стало зрозуміло, що економічна ситуація в регіоні ще довго буде нестабільною. Танцювати люди не будуть і фотографуватися теж", - каже вона.

Копирайт изображения premier.gov.pl
Image caption В аеропорті Мальборка мешканців Донбасу польського походження, евакуйованих в рамках урядомової програми, зустрічали глава уряду і міністр оборони Польщі

За великим рахунком, згадують Судіни, їм було все одно, де починати нове життя. Вирішальним фактором на користь Польщі виявилося те, що в середині 90-х Олег рік працював в Любліні і, відповідно, знав польську мову.

"У травні (2014 року) ми ухвалили рішення про переїзд, в липні - виїхали до Києва і подалися на візу, 6 вересня - опинилися на варшавському вокзалі", - розповідає Олена.

"Немає стресу на обличчі"

Перші враження наших співрозмовників про Польщу - суто позитивні.

"Вражає, що коли рукою по асфальту проводиш, рука не брудна! - каже Олександр Бочаров. - У нас в Маріуполі сідаєш на лавочку - і сто відсотків замастишся заводською пилюкою".

Його дружина Тетяна згадує: якийсь час пара знімала житло біля маріупольського ринку і вже звикла до того, що на деревах біля будинку десятками висіли одноразові поліетиленові пакетики. Тут такого не побачиш, без жалю говорять Бочарови.

Image caption Вихідців з Донбасу вражає чистота польських вулиць

"Дуже багато пристроїв для інвалідів, буквально всюди. Дуже багато велосипедних доріжок. В туалет заходиш - а там маленька лавочка для того, щоб дитина могла піднятися і помити руки. Здавалося б, дрібниці, але з таких речей і складається турбота про людей", - каже Олег Судін.

А для Лії Достлєвої головна відмінність Польщі від України - це вирази облич людей на вулицях.

"У людей немає стресу на обличчі. Люди тут посміхаються, вони розслаблені, у них немає цього виразу загнаності в очах", - говорить художниця.

Навіть коли місцеві чиновники повідомляють новину про те, що на оформлення якогось потрібного мігрантові документа потрібно буде почекати, наприклад, рік, вони зроблять це з посмішкою на обличчі, згадує Лія, і сама не може стриматися від сміху.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption У поляків менше стресу на обличчі, ніж в українців, каже Лія Достлєва

На польську бюрократію, до слова, скаржаться й інші вихідці з Донбасу. Але тут же додають: від швидкості паперообігу в Польщі не в захваті і корінні мешканці, так що ні про яку дискримінацію українців у цьому сенсі не йдеться.

Жертви стереотипів

Та й взагалі, кажуть колишні мешканці Донбасу, попри наростання антиукраїнських настроїв, яке фіксується польськими соціологами, якогось негативного ставлення до себе вони на новому місці не помітили.

Хоча, зауважують вони, все залежить від людини.

Олександр Бочаров у Познані влаштувався на фірму, яка наймає робітників з України на завод по збірці автомобілів Volkswagen, і розуміє, чому деякі земляки викликають до себе упереджене ставлення.

"Часто після виплати зарплати наші люди влаштовують "імпрези" (вечірки), які часто закінчуються викликом поліції. У нас (українців) немає розуміння того, що якщо ти кричиш з балкона о дванадцятій ночі, і сусіди дзвонять в поліцію, то домовитися з нею тут не можна", - каже він.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Олександр Бочаров констатує: "домовитися" з польськими поліцейськими неможливо

А Олена Судіна констатує: нова хвиля мігрантів стає жертвою сформованого протягом років стереотипу, згідно з яким українці приїжджають до Польщі виключно на низькооплачувану фізичну роботу.

"У Польщі є певний прошарок населення - люди малоосвічені, з низьким рівнем культури, згодні працювати за 11 злотих на годину (офіційно мінімальна заробітна плата в Польщі становить близько 13 злотих, тобто близько 90 гривень на годину), - які вважають, що приїжджі українці забирають у них роботу. Серед таких людей стереотипи досить серйозні. Але що вищий соціальний статус людини, то більше вона лояльна до темношкірих, мусульман і, відповідно, до українців. Такі люди до нас навпаки ставляться з повагою: мовляв, молодці, стараєтесь", - каже вона.

А для Лії Достлєвої стало несподіванкою, що поляки, якщо йдеться про стереотипи, не розрізняють вихідців з різних регіонів України. Мовляв, якщо ти приїхав з-за східного кордону - значить, ти бандерівець, а те, що на Донбасі до особистості Степана Бандери завжди ставилися, м'яко кажучи, неоднозначно, нікого не цікавить.

"От і виходить, що в Києві я "сепаратистка", а тут - "бандерівка". І тут, і там тебе заганяють у стереотипи, але ці стереотипи настільки протиставлені один одному, що це навіть захоплює", - посміхаючись, розповідає художниця.

Кабачкова ікра

За чим сумують новоспечені мешканці Польщі на новому місці?

"За кабачковою ікрою сумую", - сміється Лія Достлєва.

І вже серйозніше розповідає: не приїжджала до рідних місць понад три роки, і от у травні цього року потрапила до Маріуполя. Засиділася допізна зі знайомою, яка раніше теж виїхала з Донецька. Вдарилися в спогади про рідне місто.

"І тут - на годиннику була вже третя ночі - вона бере мене за руку і каже: А давай зараз під'їдемо ближче і подивимося на нього! Зрозуміло, що під'їхати до Донецька на відстань, припустімо, 30 кілометрів, щоб подивитися на його вогні, - це була дуже погана ідея, ми нікуди не поїхали. Але це відчувалося, як пропозиція заглянути в віконце реанімаційної палати до близької людини", - розповідає Лія.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Зв'язок з рідними у прифронтовій Авдіївці нестабільний: часом у місті немає ані газу, ані води, ані електрики

У кожного з наших співрозмовників на Донбасі залишилися рідні, близькі люди.

"Чи підтримуємо ми з ними контакти? Так, наскільки це дозволяє наявність в Авдіївці інтернет-зв'язку, - сумно посміхаючись, каже Олена Судіна. - Часом там немає газу, води, електрики".

Війна реальна

Вихідці з Донбасу визнають: після еміграції їхні погляди на те, що відбувається в рідних місцях, тією чи іншою мірою змінилися.

Всі зусилля сім'ї Бочарових зараз спрямовані на те, щоб налагодити побут. Маленькій Віці вже два з половиною, і в наданій містом квартирі родині стає тісно. Думають про іпотечний кредит - відсоткові ставки тут в рази нижчі, ніж в Україні.

"Менше про те, що відбувається на Донбасі, думаєш, звичайно. Тут просто на тебе інші питання чекають, інші проблеми", - з ноткою жалю в голосі говорить Олександр.

А для Лії Достлєвої еміграція стала поворотним моментом в її творчості.

"До виїзду я робила ляльок, займалася якимись зовсім відірваними від життя речами... Зараз я займаюся темою травми, конфлікту. Я намагаюся знайти мову, якою можна говорити про цей конфлікт, намагаюся повернути суб'єктність людям, які мають травматичний досвід переселення або війни", - говорить вона.

Після переїзду в Польщу Лія перейшла на українську мову в публічному спілкуванні. У Facebook вона називає себе дослідницею травматичної пам'яті.

"Я вважаю, що повинна займатися цим, де б я не перебувала. В Україні я б робила те саме - але тут я можу бути амбасадором, транслювати це для іноземного глядача, пояснювати йому, що відбувається (на Донбасі)", - розповідає вона.

Танцюрист Олег Судін обережно констатує: сформулювати якесь однозначне ставлення до подій на Донбасі, перебуваючи в Польщі, складно. Однак досвід проживання в місті, у якому розгорталися бойові дії, залишив його сім'ї незабутнє враження.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Почуття того, що війна близько, не полишає деяких вихідців з Донбасу і в доволі спокійній Польщі

"Ми втратили почуття абсолютної безпеки", - говорить його дружина Олена.

"Тут, у Варшаві, все дуже добре, стабільно і красиво, але десь у голові сидить думка про те, що війна близько, вона реальна, і вона може статися в кожен момент. Ти взагалі по-іншому дивишся на світ", - розповідає вона.

"Спалили мости"

Чи збираються вихідці з Донбасу коли-небудь повернутися в Україну?

"Ми спалили мости", - дуже серйозно відрізає Олександр Бочаров.

Практично тими ж словами розповідає про плани своєї сім'ї на майбутнє Олена Судіна.

"Ми вирішили, що назад дороги немає, і на тому стояли. І це дуже сильно мотивує. Люди, які, приїхавши сюди, допускали, що в разі чого вони можуть зробити крок назад, вже поїхали звідси", - каже вона.

Художниця Лія Достлєва не виключає, що колись повернеться до України, - але впевненіше ставши на ноги.

"Повернутися зараз, щоб бути там тягарем - шукати роботу, житло, всім пояснювати, що я, мовляв, з Донецька, - я не хочу. Я хочу повернутися, коли зможу щось дати новому місцю - наприклад, відкрити свою школу", - розмірковує вона.

"Наразі у мене немає відповіді на питання про те, де я буду, і що я буду робити далі. Я не знаю, приїхала я вже чи ще їду. Я думаю, я ще в дорозі", - каже Лія Достлєва.

Новини на цю ж тему