Батько загиблих на Скнилові: "Я помер у своїх дітях"

Скнилів катастрофа Копирайт изображения Getty Images

У річницю Скнилівської трагедії у Львові згадували подробиці тих подій, а також вшановували пам'ять загиблих молебнем у спеціально збудованій каплиці.

П'ятнадцять років тому на місцевому летовищі винищувач Су-27УБ упав у натовп глядачів під час авіаційного шоу.

Тоді загинули 77 людей, серед них - 28 дітей. Постраждали близько 250.

За кількістю загиблих ця подія вважається найбільшою катастрофою в історії авіашоу.

Очевидці і родичі загиблих розповіли для BBC Україна про той страшний день, а також про проблеми, з якими вони живуть і досі.

Зокрема, вони нарікають, що родичі загиблих не мають статусу потерпілих, а отже, не можуть розраховувати на сталу матеріальну допомогу чи компенсацію.

Наразі вони дістають лише одноразову щорічну допомогу від міста.

За даними міської ради Львова, цього року її отримають 43 члени сімей загиблих у розмірі 2000 гривень кожному.

Увага! Текст містить деталі, які можуть шокувати.

Павло Мазуренко, поранений під час трагедії

Пішли на летовище вдвох із моїм другом дитинства Сергієм.

Мені було 19, а йому - сімнадцяти не було, тільки-но школу закінчив і вступив до вузу. Він дуже любив літаки, захоплювався авіамоделями, і я не міг не піти з ним.

Ми поспішали туди, доганяли тролейбус, щоб устигнути. Не раз думав і думаю: якби ми тоді все-таки не встигли…

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів
Поранений у Скнилові: "Це сталося миттєво"

Коли ми прийшли на поле, там уже починалося шоу.

Ми стояли якраз під тією тополею, в яку врізався літак. Він летів дуже низько, і я тоді ще подумав: як він зможе викрутити всі ті фігури пілотажу на такій висоті.

Все сталося миттєво, він летів - і раптом упав. Єдине, що я сказав товаришу - що літак дуже низько, падає.

І все. Це були наші останні з ним слова. Після чого я втратив свідомість.

Прийшов до тями - бачу і відчуваю, що мене несуть військові. Болю не було - був шок. І больовий, і загальний. Свідомість не приймала того, що сталося.

Пам'ятаю, як нас вантажили в УАЗ. Уже там я зрозумів, що біда дуже велика. Там був чоловік без ніг. Він був іще при тямі, але ми не доїхали до лікарні. Він не доїхав.

У мене були опіки всього тіла, травма голови. Хоча коли нас привезли в приймальний пункт швидкої, я довго сидів і чекав - були люди з набагато важчими травмами.

Пізніше мене оглянули і відправили до опікового відділення 8-ї міської лікарні, де лікар Тарас Думанський врятував мене від, здавалося б, неминучого.

Це хірург і людина з великої букви, він витягнув тоді багатьох: опікове було переповнене, ніхто не знав, що робити з такою кількістю постраждалих. І Думанський там тоді фактично жив, виходжуючи хворих.

Про загибель товариша мені сказали вже після похорону. Йому осколком знесло голову, смерть була миттєвою.

Не можу забути все це по сьогодні: і Сергія, і той день. І думаю - чому ми не спізнилися тоді…

Іван Куц, голова громадської організації "Скнилівська трагедія"

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Родичі загиблих біля львівського моргу. 28 липня 2002 року

Той день забрав найкраще, що було у мене в житті - обох моїх дітей.

Синові Андрію було 20, закінчив школу з золотою медаллю, вчився на третьому курсі. А Зоряні - 13.

Ми з дружиною вклали в них всю свою любов і надію, в той день я загинув у своїх дітях.

Я теж був на летовищі. У мене тоді стався гіпертонічний криз, і ще потім купа хвороб прийшла. Але жодні комісії не пов'язують цього всього з тими подіями в Скнилові.

Не знаю, для чого на тому шоу були ще й бойові ракети - для чого? Я військовий, прапорщик-автотехнік у відставці, відслужив 27 років, все це розумію, тому й питаю - що це було?

Пізніше слідчі питали у тих, хто не знайшов прізвищ рідних у списках: "А як ви доведете, що ваш син чи чоловік був саме там?" Аналіз на ДНК тоді був дуже коштовним, такого тоді фактично і не робили - чи не хотіли, чи не мали такої змоги.

І чому Скнилівська трагедія залишається фактично невизнаною, як трагедія з ізраїльським літаком, який збила українська ракета?

Ми не маємо статусу потерпілих і, отже, не маємо жодних компенсацій чи пільг.

Пенсія у мене 1600 гривень. Є разова матеріальна допомога до річниці трагедії від Львівської міської ради, оце й усе.

На сьогодні наша організація об'єднує більше 500 осіб. Всі ми загинули тоді - у своїх дітях і рідних, і зараз, коли ми звертаємося кудись зі своїми проблемами, на нас дивляться і ніби питають - а ви ще є?

Але ми ще є. Хоча б для того, щоб нагадувати про те, що сталося тоді - трагедія, яка стала уроком для всього світу, бо після цього змінили правила проведення авіашоу у всьому світі. А ми заплатили таку дорогу ціну за це.

Ніна Міхно

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Жінка тримає свою поранену дитину після катастрофи

Я втратила сина й невістку.

Сергій був офіцером у званні майора, і, як військовий, він мусив йти на ту подію, хоч і не хотів.

Йому було 34 роки, а його дружині Тетяні - 27. Пішли всією родиною, з донькою, п'ять років дитині було, Насті. Вони обоє загинули.

Настя врятувалася чудом, бо відбігла на кілька метрів до інших дітей. Так і залишилася зі мною, мені оформили лише опікунство. Ще дідусь був, але він теж уже помер.

Ми її і виховали, дуже важко було.

Їй уже 20, і вона не знала слів "мама" і "тато". Кругла сирота. І я теж сирота, бо втратила годувальника - дуже хороший у мене син був.

А зараз - кому я потрібна, хто допоможе? От я покину цей світ - то вона залишиться зовсім сама. Вона ще вчиться, стипендія маленька, підробітки теж. Весь час думаю: як вона житиме, не маючи нікого з родичів, як оплачуватиме житло?

А ми? Ну що ми… От я дивлюся на людей - живуть, ходять, радіють. А мені здається, що я на людину і не подібна давно. Мені нічого не потрібно насправді, нічого не цікавить і не радує по-справжньому.

Убиті горем, одним словом. От тільки за онуку серце болить, та й все.

Борислав Леськів, на той час - редактор і журналіст одного із львівських видань

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Біля львівського моргу, 28 червня 2002 року

У той день я був редактором, і десь за годину після того, що сталося, оператор привіз те відео зі Скнилова.

Не знаю, як описати - це було, як у фільмі, який не хотілося дивитись, а він все одно йшов і не зупинявся.

Весь час була ця думка: такого не може бути, бо такого не просто може бути ніколи. Але це правило людської психіки - не впускати жах в свідомість - може запросто зруйнувати трагедія чи біда.

Потім не одну ніч снився такий густий червоний колір, який не дає дихнути, і тільки червоні силуети повільно і натужно рухаються на червоному тлі.

Час у Львові ніби зупинився, пригальмувалося все і вся.

На третій день з'явилися перші списки загиблих і постраждалих. На різних сайтах були різні імена, а офіційні дані щоразу уточнювали і не могли дати всіх прізвищ.

Нам до редакції постійно дзвонили, і я розмовляв з людьми, які шукали своїх рідних. І тоді я зрозумів, що означає "зупиняється світ" - щоразу, коли ні в списку загиблих, ні серед поранених того, кого розшукували, не було. Світ не мій, а цієї людини, що телефонувала. Але зупиняється так різко, що й ти це відчуваєш.

Потім хтось подзвонив і сказав, що біля моргу відбувається щось неймовірне. Ми пішли туди.

Біля невеликого приміщення - натовп: знесилені горем люди чекали на тіла родичів. А їх то видавали, то просили чекати.

Люди кричали, плакали і стояли далі. До моргу приїхав КамАЗ - привезли неідентифіковані останки. Люди в білих халатах носили ношами щось закривавлене. Журналісти ридали разом із тими, хто чекав біля моргу.

Я тоді, та і зараз, думаю, що наша слабкість у тому, що велика біда стає спільною лише на короткий час. А потім кожен переживає свою біль і трагедію сам на сам, без допомоги інших - довго, все життя.

Можливо, ті події були першим дзвінком для нас - і щодо того, що робилося в армії, і щодо суспільної системи загалом, яка була і є залишком совка. І щодо цього спільного переживання болю і жертви.

Копирайт изображения Getty Images

Новини на цю ж тему