Донецьк по-італійськи

аморте

Читацька рецензія на книжку Олександри Іванюк "Амор[т]е".

"АМОР[Т]Е" - роман, який описує революційні події Євромайдану та війну на Сході України крізь призму кохання італійської перекладачки і українського патріота.

Італійка Франческа, вивчившись на кафедрі російської філології і будучи, вочевидь, натурою авантюристською, вирішує податися до України, про котру знала лише те, що це країна третього світу. Змінити плюс на мінус, її ж словами кажучи.

Ба більше, вона обирає Донецьк, бо знає, що тут усі розмовляють російською мовою, і тому за сприяння волонтерської організації влаштовується викладачем італійської.

Читачу доведеться приготуватися до того, що текст навряд чи стане для нього літописом очевидця, проллє світло на дотепер непрочитані сторінки революції, чи допоможе віднайти нові скелети у шафі.

Це радше історія стосунків між людьми, котрих доля звела у Донецьку зразку 2013 року. Щоправда, історія ця описана у дещо карикатурних і концентрованих барвах.

Коли на курси до Франчески приходить місцевий проукраїнський активіст і громадський діяч Юрій, вона помічає його з першого погляду.

Їх кохання тернисте і нестійке: від безкінечних образ одне на одного, ревнощів і ігнорування - до палких та щирих почуттів. Юрій - учасник патріотичного руху "Поштовх", організатор польсько-українських акцій національної пам'яті і примирення, виключно україномовний. І тут варто зупинитися, аби трохи "знизити температуру".

Я довго не міг зрозуміти, чому текст весь час мене тримав у напруженому стані, не давав змоги розслабитися і зануритися у нього сповна.

Пошук відповіді гальмувало і розуміння того, що головні герої - насправді цілком реальні люди, а не ліричні вигадані персонажі.

Бо ж останні можуть помилятися цілком виправдано, грати на сюрреалізмі, в той час як для "живих" героїв бути неприроднім - радше самогубству. І ось чому.

Франческа опиняється у сірому, просяклому холодом і байдужістю Донецьку.

Її оточують білявка-лялька Альона, котра хоче вивчити італійську, аби вийти заміж за іноземця і поїхати з України, подружжя підприємців, які студіюють елементарну мовну основу виключно для спілкування за кордоном в готелях і ресторанах, депутат-багатій у клубі, який питає номер телефону і натякає на продовженні знайомства, злостиві беззубі пасажирки в тролейбусі, котрі чи не постійно говорять про фашистів, наче повітрям дихають, волонтерський менеджер Вероніка, яка усюди одягається мовби на червону доріжку…

І все ніби так: і депутати, і фашисти, і гнітюча урбаністична атмосфера індустріальних міст, і заміж за іноземця, але не зовсім і так.

Зачіпає те, що текст описує реальність занадто стереотипно, заштамповано, вихолощено, в результаті чого виходить такий собі стовідсотковий отруйний екстракт без домішок.

Ніби круасани, bonjour, Ейфелева вежа і Патрісія Каас в одному французькому флаконі. Якщо клуби - то з депутатами, якщо тролейбуси - то з проросійськими пенсіонерками, якщо везти свого друга-гомосексуаліста в Україну - то лише в нетерпимий до толерантності Донецьк.

Роман змальовує це місто таким, яким би ми його бачили, коли б не знали про нього анічогісінько. Класична картинка зі ЗМІ. Іноземці саме так і уявляли Україну: у найкращому випадку - ніяк. Цілковите нерозуміння, бодай вже казати про якісь історичні алегорії. Російська мова, православні і московський протекторат, громадянська війна.

"Яка мені, в біса, різниця, підписуватиме Україна угоду про асоціацію чи ні? Будуть ці беззубі люди жити краще чи угрузнуть у своєму болоті?" - питається Франческа сама у себе.

Своєю показовою аполітичністю, ба більше - небажанням зрозуміти те, що занурення Юрія з головою у політику і національний рух - це не покупка в магазині, і можливо взагалі не осмислений добровільний вибір, а плата сумлінню, підсвідомо продиктований йому своєю українською світоглядною приналежністю обов'язок, - більше дратує, аніж викликає якісь інші емоції чи емпатію.

У кожного сформувалася своя ідеальна картинка подій того часу.

Пожертва і героїзм, революційне кохання, від якого перехоплює подих, суспільні трансформації на зламі доби, біль від втрати близьких, дике і нутряне загострення почуття справедливості.

Це все ще дуже болить, слова не встигли пройти крізь пісок, на якому ще не висохла кров. Тексти ще не застигли в архітектурі, яка досі мов глина.

Кристалізована поляризація образів і типажів змальовує Юрія як інопланетянина, що прилетів із Марсу, не тільки в очах італійки Франчески, котра ще має у нашому розумінні право бути сліпою, але найгірше - вона маргіналізує Юрія в очах нас самих.

Занадто багато переселенців-волонтерів, занадто багато учасників АТО з окупованих територій і військових секторів на кладовищах, щоби упевнюватись у тому, ніби Юрій і правда був таким одним у Донецьку, мов останній із Могікан. І думати, ніби цього не було помітно навіть "на око".

Будучи бійцем батальйону "Дніпро-1", він зникає під Іловайськом і це стає потужним ударом по Франчесці.

Вона до останнього не вірить в найгірше, вивчила напам'ять гімн України, постійно передивляється українські новини і пише коханому листи в один бік. І саме ці листи у фіналі роману пронизують по-справжньому чи не вперше, їм ти віриш. Такий собі плач італійської Ярославни.

Я думаю, що "АМОР[Т]Е" - хороший must read про Євромайдан і події на Донбасі для іноземця, який черпає обмежену інформацію зі ЗМІ і, як будь-який інший відсторонений від "гарячої точки" суб'єкт, мислить спрощеними оціночними категоріями (здебільшого тими, котрі ці самі, не завжди об'єктивні, ЗМІ і продукують).

Саме з цього погляду сповідь італійки, яка на власні очі побачила усі суспільні трансформації і готова про них дискутувати, - корисна ін'єкція, котра якомусь середньостатистичному Бобу з Гамбурга дозволить впустити текст у свої читацькі координати і позбутися відчуття регіональної окремішності, а значить - неактуальності і непотрібності описаних подій.

Принаймні Франческа вже визначилася. І продовження справи Юрія буде від неї найкращою пам'яттю про людину, котра змінила її життя.

Новини на цю ж тему