До чого сниться Лютеція

Юрій Винничук "Лютеція"

Рецензія члена журі Книги року ВВС Ольги Герасим'юк на роман Юрія Винничука "Лютеція".

Новий постмодерністський винничуковий твір - у його звичній манері, з містичними поворотами, еротичними фантазіями й практиками, в рідних львівських декораціях.

Автор тут вгадуєтся на слух, на смак слова, на інтонацію.

Із першої сторінки читач передчуває хитросплетену історію - й історії, загадки, дотепи та печалі.

А також чує, що зараз вийдуть на сцену постаті, яких дослідник архівних закапелків Винничук обов'язково витягне з колоди карт і з мап, і з склепів.

Цього разу письменник запаралелив своє особисте та, на його погляд, подібного до себе Івана Вагилевича.

З ним він у схожий спосіб проживає свої інтимні сторінки біографії й бачить один сон.

Він малює Львів, якого вже нема - й життя, що вже зникло, й свідком якого був він сам, а колись - його Вагилевич.

І цей добродій, дякуючи письменникові, оживає для нас і перестає бути сумним портретом, гнаним душпастирем, померлим у злиднях і похованим, кажуть, зовсім не там, де на Личакові лежить камінь із його ім'ям.

Може, Винничук таки вивідав більше про цього співавтора "Руської трійці" - й тепер у своєму романі йде попід руку з Вагилевичем - Дон Жуаном, гульвісою і хто там він ще.

Обом, у обох століттях сниться якась панна. В різні часи панна зі снів мала різні імена - "відколи я прочитав Кнута Гамсуна, панна називалася Ілаялі, але це фантазійне ім'я було надто ефемерним, невловимим… Відтак випірнула з незбагненних глибин Лютеція…"

І далі автор вже жив із нею в голові - бо це марення є тим, що ніколи не було знайдене, це щось недосяжне чи непоправне.

Якщо попитати в людей, то таке вже точно комусь снилося - і можна розпитати й порівняти, і тут ви побачите, що з людиною, якій сниться таке саме, ви дуже схожі своїми життями.

Ті, хто шукає пояснення своїм нав'язливим снам, знає - це завжди викликано своєю особистісною таємницею, своїм страхом чи знанням, якого не можна змінити.

Хтось шукає на це ради й намагається змінити цю причину, а хтось пише про це, знаючи, що в минулому нічого не зміниш - і можна створити із цього як мінімум прекрасний текст.

Що за ім'я "Лютеція"?

Ну, наприклад, колись так звався Париж, так звуть астероїд, так зветься штуковина, якою можна привести в рух якийсь механізм. З усього цього можна зліпити образ. Але це - як хто прочитає, і як хто візьметься пояснювать.

"Щоби стати письменником, треба бути глибоко нещасним, і я був ним…" "А ще… ще в мене розбите серце… десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж є, розбите й не раз…"

З цього розбитого серця й лине у космос вічність, яку цей письменник дарує усім, хто його розбив.

І так на світі стається, що ці, винуватці й винуватиці - оспівані й передані наступним поколінням слухачів цих гімнів, а віддані й вірні, дбайливі й жертовні, що лишаються поряд, такої честі майже ніколи не мають. І це ніби несправедливо - але що поробиш. Лютеція!

Втім, це я вже пішла фантазувати, бо Винничук завжди на це підіб'є своїм писанням….

У книзі є також присмак війни. Тривоги. Небезпеки. Страх, що передається з минулого - в сьогоднішню війну. Ії гінці, її ангели - Листарі.

Найцікавіше, як на мій смак, у книзі - розповідь автора про свої дитячі історії, все, що сталося з батьками, з молодістю, ці прожиті й узяті з собою в подальше життя проводи в ніч своїх рідних, що не поверталися або верталися німі, й життя під загрозою щось виказати ненароком із того, що тебе навчили в сім", всі ці пригоди в подальшому "совку", що ледь не став нормою, що лише тепер смішний - а тоді був ні.

Ці всі історії я би читала й окремою книгою, без снів і аллюзій, без Вагилевича і таємничих потвор, які снилися й являлися.

Але я розумію, що тим, хто проживає такі історії, має снитися котрась Лютеція, без неї відкривати вранці очі страшно.

Новини на цю ж тему