Катерина Калитко: казки - це територія страху

Калитко Копирайт изображения VЕЖА
Image caption Катерина Калитко

"Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" Катерини Калитко - збірка оповідань, де, здавалося б, у казковому сюжеті, читач може побачити знайомі території, пригадати забуті життєві випадки та переживання.

Книгу, де міф поєднується з найвідвертішими реаліями, на які було б простіше закрити очі та заперечувати їхню наявність у повсякденні, авторка писала протягом десяти років.

ВВС Україна:Чи можна сказати, що "Земля загублених або маленькі страшні казки" - книга про незвичайні історії неформатних персонажів, з якими стаються непересічні події?

Трагедія персонажів у тому, що драми їхнього життя - типові. Вони потрапляють у типові ситуації непорозуміння з людьми, але внаслідок своєї інакшості, на кшталт нестандартної психіки, ці події для них розгортаються інакше.

Я намагалася показати глибину щоденного драматизму, який стається з усіма людьми, і дуже часто залишає після себе страшні наслідки.

ВВС Україна:Що вас надихнуло на створення такого твору?

У книжці я залишила дев'ять оповідань, хоча спершу їх було більше - найсильніший гурт героїв, яким хотіла дати голос.

Попри те, що це позірна, з нотками магічного реалізму, історія, у ній реальні люди з невеликими модифікаціями життєвих колізій. Тому мені б хотілося дати голос людям, яких цього голосу позбавляють.

ВВС Україна:Історії в книзі - здебільшого без гепі-енду. Достоту як і в реальному житті?

Напевно, так. Але не те, що без гепі-енду - з відкритим фіналом. Але читач має право трактувати це по-своєму, проте відкритий фінал тим цікавіший, що можна самому вирішити подальшу долю героїв.

Це може бути і фінал зі складним гепі-ендом. Наприклад, як в оповіданні "Мартин", де з героями хоч і сталася драматична ситуація, вони долатимуть свої проблеми разом.

Чи коли хлопець приймає в дівчини пологи на горі: історія долання себе минулого, народження себе нового, яку теж можна трактувати як гепі-ендову. Але загалом життя пропонує мало щасливих фіналів.

Копирайт изображения SERHIY RYBNYTSKY
Image caption Катерина Калитко

ВВС Україна:Ваша книга - це казки для дорослих?

Я винесла в заголовок слово "казки", аби пом'якшити взаємодію читача з доволі дражливими темами, поданими в не найпростішій формі.

Для себе я це назвала актом авторського милосердя, коли людина може сказати: "Це казки, фантасмагорія, насправді такого не буває". Якщо складно жити з цим знанням, то можна махнути на нього рукою.

З іншого боку, казки переважно є територією страху. Я завжди їх сприймала не як розважальний жанр, а як портал у паралельні світи.

Очевидно, це можуть бути казки для дорослих, але радше історії інакшості, які простіше вважати казковими.

ВВС Україна:Не хотіли б ви писати дитячі казки? Чи, можливо, цю книгу рекомендуєте для дітей?

Я її радила б сформованим підліткам, адже це не найпростіше читання. У мене був дуже цікавий виклик на етнофестивалі, коли бозна-чому на читання привели дітей.

Це був уривок з оповідання, де йшлося про зміни в сексуальному житті після ампутації. Я розуміла, що читачам трохи заважко, але вони слухали.

Мені ніколи не хотілося цілеспрямовано писати для дітей, бо не дуже уявляю, як це робити в спрощеній формі.

Я сама була дуже серйозною дитиною і з дуже раннього віку читала дорослі книжки. Тому в мене штучно спрощувати не виходить.

ВВС Україна:Цікава теза - як дитячі письменники спрощують у книжках для дітей.

Неправильно говорити про те, що це якась спрощена література, адже діти деколи краще і глибше розуміють за дорослих.

Але через потік свідомості дітям буде важче продиратися. Тому навіть стилістично треба спрощувати речі, а в мене наразі так не виходить.

Копирайт изображения Vежа
Image caption Катерина Калитко

ВВС Україна:Яка особливість написання в жанрі казок для дорослих?

Я не намагалася писати суто в казкових канонах - це стилістично завершені розповіді, кожна з яких має свою внутрішню логіку і диктує стилістику, у якій вона написана.

Дев'ять оповідань пов'язані між собою, деякі сюжети внутрішньо римуються, певні герої переходять з оповідання в оповідання.

Якщо якісний текст, незалежно від форми, вражає, та й на рівні мови виконаний досконало - це успіх автора. Саме таку мету ставила перед собою.

ВВС Україна:Чи були відгуки читачів, які вас вразили найбільше?

Для мене був дуже світлий момент, коли в Одесі на читаннях історії про це місто побачила юнака, який кивав головою. Людина прочитала те, що я заклала у творі.

Після читань він підійшов і сказав: "Дякую за кількість Одеси в цій книжці". Як згодом дізналася, це був Андрій Хаєцький, одеський поет.

Загалом, мені гріх скаржитись: і рецензенти прочитали текст дуже глибоко, близько до того, що я закладала, і публіка вдячно реагувала.

Звісно, траплялися очікувані реакції від традиціоналістів, яким не подобалися гендерні мотиви, але їх було менше. Деякі питали, чому все так похмуро, навіщо стільки жаху.

Image caption "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки"

ВВС Україна:Чи є на українському ринку попит, а також пропозиція на нестандартні історії?

Важко сказати за весь ринок і всіх читачів: але є тенденція, коли людям зручніше читати теплі історії з лейтмотивом.

З іншого боку, я розумію, що з розгортанням рік за роком війни, наростанням досвіду, який треба проговорювати, зростає готовність і запит на непрості теми.

А їх неможливо висловити в зручній формі, для них треба шукати нову мову.

І, укладаючи остаточну версію цієї книжки після Майдану і Криму, я намагалася внести скромну лепту до цього процесу: як говорити про трагедію.

Моя надмета: аби людина після прочитання сіла і почала говорити сама з собою про всі пережиті досвіди.

Це, можливо, найкраще, для чого варто було писати цю книгу.

ВВС Україна: В одній з історій є окремий персонаж - ікона чорношкірої Мадонни. Якою була реакція від вірян, чи хтось акцентував увагу саме на цій історії?

Якщо мені треба було виокремити улюблену історію, то це була б саме вона. Я чекала дуже гострої реакції, якої не сталося, анафемі мене ніхто не піддавав.

Після читань у Вінниці слухачі підходили просвітлені і казали, що в них минув зубний біль, мігрень. Чудотворна чорна ікона подіяла навіть крізь текст.

У книжці загалом є такий собі мігруючий образ Богородиці, який спливає за різних обставин у житті різних героїв. Це один зі штрихів до картини сирітства, що його по-своєму переживають усі герої.

Відкинуті й загублені, вони навіть Бога для себе не завжди знаходять, а от матері їм постійно бракує - і тоді розрадою стає всесвітня мати.

Новини на цю ж тему