Блог Наталі Гуменюк: преса про Україну

З-поміж півтори сотні іноземних журналістів, офіційно акредитованих на перший тур президентських виборів, понад третина і переважна більшість співробітників великих західних видань - приїздять з Москви, де живуть, працюють, де читають російські газети і дивляться російське телебачення. Вони ж бо розуміють російську! На щастя, в Україні журналісти можуть обійтися без папірця. Тож сподіваюся, що порахували не всіх. Ще третина: білоруси, азербайджанці, грузини.

Тих, хто приїхав із Нью-Йорка, Лондона, Мадрида, Варшави, – кілька десятків, передовсім це колеги зі Східної Європи. Та річ не в кількості. Нині доводиться часто допомагати колегам, так само, як читати-дивитися-слухати, що пишуть, показують й розказують. Здається, скажи мені, звідки журналіст, і я скажу, які питання він ставитиме. Східноєвропейці намагаються трохи покопатися, додати колориту і почути глибокі відповіді на прості запитання на кшталт: «що тримає Україну купи?», «що воно таке Україна?», «що роз’єднує Схід і Захід?» Англосакси традиційно ще у ліді окреслюють: «проросійський кандидат» Віктор Янукович проти «прозахідної Тимошенко».

Залежно від хисту, досвіду і професійності, намагаються у короткий, відведений редакцією час, поміж фактажем натякнути читачеві, що все насправді значно складніше, загадати про корупцію, олігархів, кризу й газ. Куди ж тулити факти, якщо увесь час доводиться розбивати стереотипи. Колег зі Сходу не так уже й багато, але вони згадують про руку Вашингтона, «помаранчеві технології» та чинну владу, яка проти їхньої волі веде українців у НАТО, всіляко пропагуючи альянс. Коли обирають між двома, стереотипів не уникнути ні в Тувалу, ні в Гренландії.

Ті самі проблеми мала сама коли доводилося висвітлювати чи то дуже сумнівні і конфліктні іранські вибори, чи перші електронні естонські, чи гучні американські. Як зробити так, щоб МакКейна, котрий в очах Путіна бачив лише три літери «КДБ», тут не називали винятково антиросійським, а толерантного під час кампанії Обаму, який слова доброго у бік російської влади не сказав, вітчизняні націонал-патріоти не охрестили «тим, хто не захистить Україну від Кремля». На останніх президентських виборах у Грузії - як виписати тоді ще довоєнного і не одіозного, а українськомовного Саакашвілі?

З одного боку, все збігається: і революційний, і антиросійський, і західний ставленик. Але ж простакуватого тбілісця у спортивній куртці й кашкеті Левана Гачечиладзе аж ніяк не назвеш рукою Москви. Та декому вдалося. «Прозахідний» реформатор Мусаві нібито протиставлявся клерикам та Ісламській революції, хоча насправді його підтримала частина духівництва і в його команді були ті, хто ту революцію робив. Перший цивільний президент Ірану Ахмадинеджад, котрий примудрився уперше конфліктувати з клериками і перепідпорядкувати частину влади – переважно фінансової – іранським силовикам, уособлював іранську релігійність і антиамериканізм.

Ну як усе це ввіпхнути в один трихвилинний репортаж і одну – хай навіть розлогу – журнальну статтю? От і лишається питання на будь-яких виборах: як забути не лише про свої стереотипи, особливо ті, котрі тягне за собою історія своєї ж країни.

Учора довелося чекати таксі на ґанку однієї зі столичних вищих шкіл, де готують журналістів. Таксі в години пік часто-густо не з’являється, тож, аби відволіктися від думок про мороз і вітер, довелося слухати. Декілька хлопців, схоже, першокурсників, розмовляли з викладачкою років тридцяти п’яти. Студенти пояснювали, чому не хочуть іти в армію і тримати зброю в руках. Заклад творчий, люд екзальтований, тож пояснення одне: «Ми – пацифісти».

Не було там ані слова про Ганді чи бажання віддати свій борг державі в альтернативний спосіб, як, наприклад, це роблять австрійці: працювати у будинку для літніх людей, готувати їжу в дитсадках, чи допомагати безпритульним у вдвічі довший термін, ніж триває служба в армії. Додали «ми не хочемо ні з ким битися», що надзвичайно збентежило молоду викладачку. "То не чоловік, якщо він не знає, як користуватися зброєю!"

Ганчірка, а не чоловік, коли не вміє врізати як треба. Нащо той, хто не може фізично захистити родину. Боротьба – це природний обов’язок чоловіка. Як жінка (просто тому, що народилася жінкою) повинна вміти пришивати ґудзики, готувати борщ, так і чоловік має вміти дати прочухана і повикручувати вуха!» Відтак викладачка продемонструвала, як це робиться, через що один із юнаків геть знітився і зашарівся. Моє таксі таки приїхало, а я встигла ще раз подивитися на назву навчального закладу і згадати, що тут іще й журналістів виховують. І звідки беруться оці стереотипи?