Гроші у футбол вкладають одні, виграють - інші

Лондонський клуб "Челсі" заплатив рекордну для футболу суму у Британії - 80 мільйонів доларів за іспанського гравця "Ліверпуля" Фернандо Торреса.

Image caption Кількість голів не завжди визначається кількістю вкладених доларів, кажуть спортивні експерти

Таким чином протягом однієї години в Англії було побито два рекорди - буквально перед тим Ліверпуль встановив власний ціновий рекорд, виклавши 56 мільйонів доларів за Енді Карролла.

Спортивний оглядач Микола Несенюк розповів Бі-Бі-Сі свою думку про те, чи можна за гроші купити успіх у світовому футболі?

Микола Несенюк: Я гадаю, питання слід ставити так - що головне у футболі: гроші чи майстерність? Насправді скільки існує футбол, стільки існує це питання. Щойно з’явилися команди, кожна з них хотіла залучити до своїх лав найкращих та найсильніших футболістів. Спочатку сильніших просто запрошували, потім чимось спокушали.

Зараз, оскільки футбол став величезним бізнесом, це дійшло до фінансової межі. Але все одно, як ми знаємо з заяв міжнародних футбольних інституцій, ця суперечка не припиняється, тому що, з одного боку, ціни зростають, а з іншого - все-таки у футболі за гроші всього купити не можна. Я вважаю, в цьому рушійна сила футболу: гроші вкладають одні- другі, а виграють у результаті треті. Якби все було так просто, то “Челсі” був би вже тричі володарем Кубку чемпіонів.

Бі-Бі-Сі: Здається, за гроші не можна купити лише титули, чемпіонство, кубки. А от решту насправді можна купити: і найкращих тренерів, і найкращих футболістів, і найкращі ділянки під будівництво нових стадіонів.

Микола Несенюк: Безумовно, як кажуть французи, те, що не можна купити за гроші, можна купити за великі гроші. Хоча якщо говорити про іспанську Лігу і про англійську Прем'єр-лігу, то тамтешні клуби намагаються мати у своїх рядах хоча б одного-двох футболістів, що є уособленням клубу. Таких, як був Мальдіні у “Мілані”, Джеррард в “Ліверпулі”, Рауль у “Реалі”.

Намагаються щоб усе-таки якась прив’язка до місцевого клубу була, але решта – це практично збірні світу. І зараз, на жаль, коло цих збірних у вигляді найкращих клубів з Англії, Іспанії, і частково Італії, стає все вужчим і вужчим, незабаром можна буде чверть-фіналу Ліги Чемпіонів називати перед її початком.

Бі-Бі-Сі: Чи зберігається, на вашу думку, таке поняття як відданість у футболі, коли футболіст дійсно може прикипіти серцем до клубу? Згадаймо, як Мальдіні цілував герб “Мілану” на своїй футболці після забитого гола – це для нього не просто були жести для фанів. Чи такі почуття дійсно залишаються у футболі?

Микола Несенюк: Це все має місце, і не можна сумніватися в щирості футболістів, які віддані своєму клубу. Але тут слід згадати Карла Маркса, який казав, що при нормі прибутку за 200% капіталіст готовий на все. Тому я думаю, що патріотизм Мальдіні, Джеррарда та інших футболістів, які зберігають вірність своїм клубам, все-таки дуже непогано матеріально підкріплюється.

І якщо людині вибирати: чи отримувати 10 мільйонів в місті, де його обожнюють, чи поміняти це на 15 мільйонів у чужому місті і чужій країні, то звичайно, можна і не спокуситися 15 мільйонами. А якщо замість десяти буде 100 мільйонів, то я думаю, навіть у того самого Мальдіні патріотизм не встояв би.

Бі-Бі-Сі: Щодо тенденцій на українському трансферному ринку, вони такі самі, як і в світі - суми зростають з року в рік, вже давно ніхто не говорить про трансфери у гривнях, завжди трансфери оцінюють мільйонами доларів та євро. Чи варті українські футболісти або російські та іноземці-легіонери, яких масово привозять з Бразилії чи Африки, вкладених коштів?

Микола Несенюк: Я хотів би процитувати класика українського гумору Жванецького – те, що ми називаємо сметаною, сметаною не є. Тобто те, що ми називаємо футбольним бізнесом в Україні, – це насправді зовсім інше. Просто в тих самих футболках бігають, за тими самими правилами грають, є трансфери і так далі. У нас навіть мови не може бути про прибутковість будь-якої команди, клубу, бо в нас неможливо продати футбольний клуб – так як можна продати “Манчестер Юнайтед” або “Ліверпуль”.

Тому що у нас футбольний клуб – це кишеня його господаря, якщо він не хоче платити гроші, то футбольний клуб зникає без сліду, і нічого не залишається. На сьогодні гонитва, яка знову розпочалася цієї зими серед наших клубів, коли вони почали скуповувати маловідомих іноземних футболістів, я гадаю, що це просто боротьба за вплив. Я ніколи не повірю, що такі бізнесмени як Рінат Ахметов або Олександр Ярославський будуть викидати гроші на вітер, і просто так витрачати мільйони на футболістів. Замість цього вони отримують якісь інші преференції, які переважають те, що вони витрачають на футбол. Це суто вітчизняні механізми, і де-небудь в Європі це важко зрозуміти.

Що стосується ціни на футболістів, то вони ж не раби, щоб обраховувати, скільки вони коштують. Звичайно, коштує ім’я футболіста або ще щось. В нашому випадку всі ці кошти треба ділити на десять. Звичайно, з одного боку, так зростає престиж провідних українських клубів, вони пробиваються до третьої світової десятки. Але з іншого - грошей за трансфер одного бразильця вистачило б, щоб утримувати футбол у пересічній українській області.