"В українській історії була не лише дружба з Росією"

Максим Стріха Копирайт изображения UNIAN
Image caption Максим Стріха: голод на історичну літературу завжди є

Незабаром президент Віктор Янукович вручатиме щорічну Шевченківську премію. У галузі літератури її має отримає письменник Василь Шкляр за роман "Залишенець". Принаймні так проголосував Шевченківський комітет.

Цей роман, за визначенням самого автора, відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії - боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади в 20-х роках минулого століття.

Інтерв'ю читати тут

У літературних і політичних колах заговорили про певний символізм у цій події: у той час, як опозиція заявляє про усе більше потрапляння України під вплив Росії, премію має одержати твір, у якому герої боряться і гинуть за волю України.

Письменник та публіцист Максим Стріха розповів Бі-Бі-Сі, чи залишається в Україні високий попит на історичну літературу?

Максим Стріха: Голод на історичну літературу очевидно є завжди, в будь-якій країні і в будь-який час. Але не всі з цих історичних романів проходять випробування часом. В Європі було безліч людей, які писали історичні романи у 18 столітті, і ще більше у 19-му, в добу романтизму, але з них мало що вціліло. Щодо України, то історична література завжди була, згадаймо перший український роман, "Чорну Раду" - це був історичний роман, а "Люборацькі", написаний майже водночас, пройшов все ж таки менш помітно, ніж роман Куліша. Також можна назвати багато історичних текстів і потому.

Бі-Бі-Сі: Роман "Залишенець" (в іншому варіанті назва "Чорний ворон") дехто називає контроверсійним, гострим, тому що автор дозволяє собі однозначні оцінки російських сил, які діяли в Україні в ті часи. Зараз всі говорять, що у нас посилюється русифікація, чому тоді в таких умовах цей роман зміг отримати Шевченківську премію?

Максим Стріха: Це питання не до мене все ж таки, а до членів Шевченківського комітету. Але я б не поспішав говорити, що він отримав Шевченківську премію, бо за нього поки проголосував тільки комітет, а указу президента немає. Я хочу нагадати, що ще два місяці тому проголосував комітет державних премій, але указу президента так само немає з приводу державних премій у галузі науки і техніки, хоч такий указ завжди виходив за традицією перед Новим роком. Отже, зараз можемо говорити лише про рішення Шевченківського комітету. До речі, можливо, таке рішення і з'явилося як реакція на те, про що ви сказали.

Бі-Бі-Сі: Яка ваша думка стосовно самої книги, ви також її оцінюєте високо, як деякі критики?

Максим Стріха: Безумовно, це сильний текст. Це різкий текст, де в чому контроверсійний, але, на жаль, таким різким було наше історичне минуле, про яке не можна читати без брому. І ще гірше, коли зараз дехто намагається знову нам подати сцену абсолютно спокійного минулого, в якому була хіба що дружба з братнім російським народом.

Бі-Бі-Сі: Про минуле і про складні сторінки української історії напевне дуже багато людей принаймні чули: слова "УПА", "бандерівці" – у всіх на вустах. З іншого боку, Холодний Яр і події, описані в книзі Василя Шкляра "Залишенець", менш відомі. Чому на вашу думку так склалося, що події, які відбувалися у серці України, є менш відомими, аніж те, що було на заході України після Другої світової війни? Тільки тому, що ті події були давнішими?

Максим Стріха: Між тими подіями і нами лежали ще процеси Спілки визволення України, покоси початку 30-их, Голодомор, Великий терор, Друга світова війна, яка була все ж таки найкривавіша: згадаймо тих неповнолітніх хлопців, визволених у 1943-му, яких масово погнали форсувати Дніпро і поклали там сотні тисяч. Себто, у цих подіях ми пост-геноцидна нація більшою мірою, ніж там. Там були тільки перші, другі "совіти", і навіть війна проходила, якщо можна так сказати, дещо лагідніше, бо режим генерал-губернаторства був лагіднішим, ніж режим рейхс-комісаріату. Але особисто для мене це події моєї родинної історії, моя покійна прабабуся, яка мене виховувала, Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик, була радше винятком тих подій і свого покоління. Вона народилася 1892 року, померла 1975. Вона зустріла УНР свідомою людиною, брала в тих подіях участь, але загалом її покоління переважно загинуло. Відтак, для мене те, про що пишеться у книзі, не було новиною. Бо у споконвіку козацькому селі Хоцьках (воно, щоправда, на лівому березі Дніпра, але врешті-решт не так далеко звідти), було дуже багато тих подібних речей - так звані банди і терор. Але було кому мені це переповісти. На жаль, абсолютній більшості моїх ровесників цього вже ніхто розповісти не міг.