Журналісти і путч. Згадати все

Українські журналісти добре пам'ятають події 19-21 серпня 1991 року. Засоби масової інформації відіграли не останню роль у тому, аби громадяни тоді ще Української РСР розуміли, що відбувалося.

Image caption "Правда Украины" 24 серпня друкувала і заяви Горбачова, і ЦК Компартії

ЦК Компартії України за день по початку путчу, 18 серпня, відправив в обкоми партії з грифом "цілком таємно" шифровку під №47, у якій містилася рекомендація сприяти "Державному Комітетові із Надзвичайного Стану в СРСР". Згодом діяльність ЦК КПУ під час путчу стала причиною ухвалення постанови президії ВРУ про заборону КПУ до з’ясування участі її у перевороті.

Окрім заборони демонстрацій, мітингів, маніфестацій та страйків, окреме "орієнтування" у шифровці стосувалося діяльності засобів масової інформації.

"Зорієнтуйте керівників засобів масової інформації на необхідність утриматися від публікації будь-яких матеріалів, які можуть дестабілізувати обстановку", - ішлося у шифровці. Такими матеріалами вважалося всі, де ГКЧП не підтримувалося.

Партійна преса – "Радянська Україна", "Правда Украины", "Робітнича газета" та багато інших видань на місцевому рівні виконували вказівки ЦК, друкуючи рішення ГКЧП і листи трудящих на його підтримку. Однак були й інші, хто безумовно сприяв тому, щоб громадяни тоді ще Української РСР були свідомі того, що відбувалося.

Копирайт изображения UNIAN

Віталій Карпенко, завкафедрою журналістики університету "Україна", у 1991 році – головний редактор газети "Вечірній Київ"

Людям безумовно не вистачало інформації у ті дні.

Одні газети друкували все, що стосувалося діяльності ГКЧП, якась частина видань обрала вичікувальну позицію: відверто і прямо не підтримувала путчистів, але й не засуджувала, друкуючи офіційні повідомлення без жодних коментарів і без ставлення до путчу людей, політичних партій та рухів.

Компартійна цензура існувала, але наша газета вже рік як мала незалежний статус, засновником був трудовий колектив, нам ніхто не міг вказувати. Ми мали хороші зв’язки із читачами, із регіонами. Саме дякуючи цьому ми від львівського обкому партії одержали і надрукували шифровку ЦК КПУ, у якій ішлося про підтримку ГКЧП.

Ми друкували інформацію про те, що війська підтягують до Києва, хоча це була тільки версія, яку не можна було офіційно перевірити. Писали про те, що відбувалося на площі Жовтневої революції у Києві, де збиралися люди, інтерв’ю із депутатами парламенту, які входили до "Народної Ради".

Це були дуже напружені дні. Було страшнувато, бо ніхто не знав, куди воно все йде. Леонід Кравчук посів тоді не дуже чітку позицію, тому усі ризикували.

Image caption "Військовий переворот можливий" - писала газета "Комсомольское знамя" на другий день путчу

Публікації про перші дні путчу якнайкраще характеризують позиції газет. Це вже після його поразки все стало зрозумілим, а тоді ніхто не знав, чим усе може скінчитися.

Тому від журналістів вимагалася ще й неабияка мужність: виступати проти путчистів означало виступати проти Компартії, яка ще була при владі і хто знає, чим могла обернутися для журналістів їхня громадянська позиція.

Ольга Мусафірова, власкор "Комсомольской правды" в Україні, у 1991 році – із газети "Комсомольское знамя" перейшла працювати до "Комсомолки".

На той час "Комсомольское знамя" мало майже космічний тираж – понад два мільйони примірників. Всесоюзна "Комсомольская правда" – 22 мільйони.

"Комсомольское знамя", лишаючись формально органом ЦК Комсомолу України, багато чого собі могло дозволити і посідало більш демократичну і незалежну позицію, ніж інші видання.

У день, коли стало відомо про путч, ми зібралися в редакції і всі були одностайні у тому, що матеріали ГКЧП ми друкувати не будемо.

Ми припускали, що газету можуть закрити або призупинити вихід, як це сталося із низкою всесоюзних газет, в тому числі із "Комсомольской правдой".

Тоді ми ухвалили рішення: усі важливі документи, які зберігалися в редакції, а також магнітофони, друкарські машинки треба вивезти додому. Власне, редакція готувалася до роботи на нелегальному становищі. Ми планували збиратися у когось вдома і випускати листівки на ротопринті із логотипом "Комсомольського знамени" і роздавати їх. Тобто, у нас був дуже войовничий, зовсім не упадницький настрій.

Однак, до "підпільної" роботи не дійшло.

Інформацію ми одержували від колег із "Комсомольской правды", випуск якої рішенням ГКЧП призупинили. Також іншими каналами із Москви – від журналістів тих видань, які також були заборонені.

ЦК Комсомолу чи ЦК КПУ нас не чіпали. Комсомольське керівництво було розгублене. Коли вдарив грім, вони зрозуміли, що їм треба рятувати нажите "непосильною працею" майно і статки, їм було не до газети. Чи точніше, вони не усвідомлювали, що від газети може щось залежати.

Хоча ми були свідомі того, що якби ситуація повернулася інакше, то кара за нашу самодіяльність була б дуже жорсткою, бо керівниками газети були люди із партійними квитками.

Копирайт изображения UNIAN

Андрій Капустін, незалежний журналіст, у 1991 році – кореспондент харківської газети "Ориентир ДиП".

З самого ранку 19 серпня ми зібралися в редакції. Тоді мало хто мав супутникову антену, але у нас вона була і так ми могли дивитися CNN, а не "Лебедине озеро". Одразу ж домовилися, що ті, хто сумнівається, можуть залишити стіни редакції, оскільки ризик справді був великим.

Ідучи вулицями Харкова, ми не побачили танків, які на той час вже були у центрі Москви. Але звернули увагу, що у магазинах виявилося дуже багато сухого вина у трилітрових банках. Очевидно, партійні органи продумали, як у своєрідний спосіб згладжувати ситуацію.

Харків був особливим містом. Голова міськради Євген Кушнарьов входив тоді до "Демократичної платформи" КПРС і одразу ж заявив про несприйняття ГКЧП, був створений штаб протидії путчу.

Image caption В органі ЦК Комосомолу України 22 серпня - трохи жартів

У Харкові на той час було кілька незалежних видань, у тому числі "Ориентир-ДиП", до колегії якого входили Віталій Коротич, Євген Євтушенко та інші.

20 серпня ми встигли виготовити невеликий бюлетень із хронікою поточних подій. Інше видання, "Ориентир" під керівництвом Олександра Голосова вийшов повністю із атнипутчівськими матеріалами.

Роздавали ми ці свої листівки у центрі міста. Інформацію брали із CNN, могли бачити все, що відбувалося у Москві в режимі онлайн. У нас постійно працювали перекладачі, у підсумку, наші співробітники не спали в цілому близько 70 годин.

Окрім того, ми мали зв’язок із чеськими колегами, які у дні путчу були у Москві, а також ми підтримували контакти із Єреваном. До речі, звідти нам повідомили, що до Києва готується перекидання Генджийської дивізії. Цю інформацію передали В’ячеславу Чорноволу, а він у свою чергу – Леоніду Кравчуку.

Копирайт изображения UNIAN

Микола Княжицький, генеральний директор телеканалу ТВі, у 1991 році - спеціальний кореспондент Держтелерадіо УРСР

Хоча на УТ-1 ще до серпня 1991 року почали виходити "Вечірні новини" і молодіжна програма "Гарт", аналог російського "Взгляда", треба було долати багато перепон для того, щоб ті чи інші сюжети з'являлися.

Приміром, я робив матеріал зі Львова про єдину у світі "сидячу" статую Свободи, вона встановлена на теперішньому музеї етнографії. Один із заступників голови Держтелерадіо сказав, що не треба пропагувати "львівську свободу" на державному телебаченні.

На каналі працювали ті ж самі люди, що і до 1991 року, тому обмежень було багато. До незалежності на українському телебаченні дозволено було рівно стільки свободи, скільки дозволяли мати із Москви. Українські телевізійники багато чого копіювали із Москви. Під час перебудови - у Росії дозволили ТСН і "Взгляд", у нас дозволили "Вечірні новини" і "Гарт". Але все одно у Росії журналісти вже могли дозволити собі значно більше, ніж українські журналісти.

Були сміливі кроки, але усі вони жорстко контролювалися.

На УТ-1 досить часто з'являвся Леонід Кравчук, який спочатку працював в ідеологічному відділі ЦК КПУ, а потім очолив Верховну Раду. В часи перебудови можна було бачити дебати Леоніда Кравчука із представниками Народного руху України.

Мене ж найбільше вразило, як швидко на державному каналі телебачення змінилися кольори. Повернувшись із відрядження і ввімкнувши телевізор, побачив, що синьо-червоний фон змінено на синьо-жовтий, тобто, ще задовго до того, як Верховна Рада затвердила кольори національного прапора.

Копирайт изображения ukrinform

Сергій Грабовський, співробітник Інституту філософії, публіцист, член Асоціації українських письменників, у 1991 році – оглядач газети "Зелений світ".

Слід сказати, що у нас була одна з перших у Києві газетних редакцій, де набір і верстка були комп’ютерними. Дві кімнати, три комп’ютери, шість працівників.

19 серпня хлопці вигадували й одразу друкували на принтері листівки. Пам’ятаю одну із них – з витриманим у казенно-радісному стилі (а водночас і в пародійному) повідомленням: ура, вперед, ГКЧП уже визнали Муаммар Каддафі і Владімір Жириновський!

Надрукували стос листівок, після чого демонтували обладнання, щоби розвезти його по домівках, бо, можливо, ще доведеться у підпіллі працювати... Наївно? Звичайно. Але, думаю, якби тоді десятки тисяч людей не були наївними, то ГКЧП б переміг.

А так я взяв купу листівок – і поїхав у метро на Поділ, де була штаб-квартира "зелених" (автор цих рядків перебував серед засновників й ідеологів цієї партії). По дорозі "нашпигував" поїзд метро нашими листівками. А на Подолі вже зібралося чимало "зелених", і ми продовжили почату справу: надходила інформація з різних джерел, в тому числі і від знайомих із Москви, з цієї інформації "ліпили" різні тексти, друкували їх – на принтері і на машинках – а далі наші активісти розвозили їх по найбільш людних місцях Києва.

А надвечір кілька десятків "зелених" колоною пішли до Верховної Ради, де зібралися на мітинг активісти демократичних політичних сил. Взагалі, мітинги у центрі Києва були безперервними.

Із журналістами спілкувалася Світлана Дорош.