Як німецький еколог вирощує буйволів на Закарпатті

Копирайт изображения Valerii Siroshtan

"Шайди! Бистро! Йди геть, що кажу?" - лунає в долині Свидовецького хребта в Карпатах.

Симпатичний молодий чоловік у сонцезахисних окулярах та капелюсі веде стадо буйволів на зимівлю.

Вони - неначе караван у пустелі: то розтягуються в довгу вервечку вздовж гірської стежки, то розбрідаються, аби перепочити, поскубати вже сухуватої гірської трави.

Чоловіка звати Мішель Якобі. Він - еколог із Німеччини, живе на Закарпатті вже вісім років і розводить карпатських буйволів. Тут його впізнають і місцеві, і туристи.

"Бачив по телевізору про ферму буйволів на Закарпатті. Там ще якийсь німець був. Це він?" - недовірливо розпитує чоловік років сорока, який повертається з гірської прогулянки.

Маршрут Мішеля розпочався зі Свидовецького масиву (перехід по хребту). Кінцева точка – село Чумальово, де розташована буйволина ферма. Всього треба пройти майже 120 кілометрів.

Копирайт изображения Valerii Siroshtan

Із тридцятьма буйволами йдуть два коні, які везуть речі, та корова, яка теж провела літо на полонині. Її ведуть за собою двоє журналістів зі Швейцарії, які приєдналися до подорожі.

Вести тварин Мішелю допомагають два Миколи-пастухи. Старший нещодавно приїхав із зони АТО і після перегону планує туди повернутися. Він знайомий із Мішелем від самого початку його життя в Україні.

Менший Микола в ролі пастуха буйволів - уперше. Із собою він несе чотири літри самогону в пластикових пляшках. Зранку, в обід і перед сном пастухи випивають. Мішелю це дуже не подобається.

Ніч біля озера

Копирайт изображения Valerii Siroshtan

Мішель народився в місті Кіль біля Гамбурга. У 20 років став студентом університету у Фрайбурзі. Шість років вивчав екологію та лісництво. Ще в той час зацікавився Україною та Закарпаттям, особливо пралісами. І ось уже вісім років живе тут. Він переконаний, що в Україні люди ще знають, як жити разом із природою. У Німеччині цього уже немає.

"Разом із друзями я створив організацію "Збереження агробіорізноманіття Картпатських гір. Ми назбирали трохи грошей і я купив кілька буйволів на м’ясокомбінаті", - розповідає він.

Мішель із друзями скликали конференцію, де зустріли усіх людей, які тримають буйволів, і тепер вони допомагають один одному.

"Моя робота - зберегти генетичний матеріал буйволів. Щоб не було імбридінгу: коли один бик робить дітей дванадцятьом буйволицям, а потім ці діти-бики розмножуються зі своєю мамою і сестрами. Наша громадська організація тримає п’ять ліній різних великих карпатських буйволів", - каже Мішель.

Ми наздоганяємо його недалеко від Драгобрата на висоті 1 400 метрів. Це їхній другий день у дорозі і ночівля запланована біля озера Догяска. Тонкий синій светр із ромбиками, одягнений навиворіт. Мішель у капелюсі, в руці палиця, хоча тварин він не б’є.

Буйволи вже втомлені і спраглі. Час від часу зупиняються – якщо хтось один відстає, решта чекає.

Жовто-блакитні вантажівки ГАЗ-66 із туристами змушені повільно тягнутися за стадом і чекати, поки тварини звільнять дорогу. Водії нервово сигналять, але буйволи не зважають.

У спекотний день озеро Догяска здається міражем серед високогір’я. Тварини відчувають, що вода близько, прискорюються. Біля озера багато туристів, граються діти. Стадо буйволів задоволено занурюється. Старший Микола купається разом із ними, тре буйволам спини, чухає.

Копирайт изображения Valerii Siroshtan

Над самим озером височіє гора, сонце швидко за нею ховається, і біля підніжжя настає вечір. Буйволи неквапом виходять із води і йдуть пастися. Мішель та пастухи сплять просто неба в спальниках, без наметів.

Життя без нафти

"Я народився в родині, де не було проблем із грошима, стосунками, людьми. У нас із братом завжди все було спокійно та ідеально. Але коли я виріс, то побачив, що навколо є багато біди, і вирішив дізнатися, чому ця біда є і як змінити ситуацію", - розповідає Мішель.

Хлопець розмовляє закарпатським діалектом, який вивчив в Україні. Спочатку порозумітися з місцевими допомагали друзі-перекладачі, а потім і сам почав розуміти мову. Скаржиться, що говорити про буйволів українською йому легко, а от коли хочеться подискутувати про філософію чи політику – думає англійською чи німецькою.

"Я вирішив, що проблема - в нафті. Люди звикли до продуктів, які зроблені завдяки ній, і думають, що отримувати її легко. Але я зрозумів, що легка дорога - це неправильно. І потім у мене з’явилася мета – життя без нафти".

Німець визнає, що сам - також ще не ідеальний. Використовує пластик, коли пакує сир на продаж, а також не може відмовитися від кави.

"Буйвол – найекономічніша тварина. Він може тягнути віз, орати город, тягти своє сіно і дрова, дає молоко і м'ясо. А от біля корови ще треба і коні тримати, це не дуже вигідно. Коли я так подумав і дізнався, що буйволи зникають, я здивувався, як можемо жити без нафти, якщо такі тварини вимирають. Тому друга моя мета - це зберегти буйволів", - розповідає він.

Мішель уважно вивчає місцевість і дозволяє буйволам пастися не всюди – через сміття. Ці тварини полюблять їсти пластик, а від цього у їхніх шлунках утворюються пробки. Сміття згубно впливає на життя буйвола, від нього вони хворіють. Натомість у нормальних умовах буйвол живе 40-50 років. Господар, який завів цю тварину, отримує друга на все життя.

Надвечір до озера приїжджають три машини з туристами. Німець береться розповідати їм про життя буйволів на Закарпатті. Мішель просить символічну оплату за свою екскурсію – зібрати біля озера пакет сміття і забрати з собою.

У буйвола складний характер

Копирайт изображения Valerii Siroshtan

Мішель сидить на камені біля своїх коней. Навколо дзвінко гудять комарі та мошки. Він показує на буйволів, називає їхні імена, хоча для новачка тварини здаються однаковісінькими:

"Подивись на це вим’я, там п’ять літрів молока, але вона його не дасть. Ця тварина не зла, просто вона розуміє, що ми люди, а вона – буйволиця. Вона хоче давати молоко дітям, а якщо вони вже не п’ють, то навіщо? Я кажу їй: "Будь ласка, як мені твоє сіно фінансувати?". А вона відповідає: "Пий собі коров’яче молоко".

Буйволицю Крістіну Мішель купив на м’ясокомбінаті. До того, як туди потрапити, вона мала трьох різних господарів. За багато років так і не довірилася Мішелю, і він жартома стверджує, що вона постійно хоче його вбити.

Старший пастух розповідає, що буйволи такі ж розумні, як і собаки. А ще вміють виражати емоції: жаль, злість, співчуття.

"Прийдеш, почухаєш його - аж сльози пускають. Ласку люблять. На агресію реагують теж. Якщо ти б’єш буйвола, то маєш бути готовий до помсти. Раніше буйволи були чи не в кожному селі на Закарпатті. А тепер люди не хочуть навіть корів тримати, не те що буйволів".

Через складний характер буйволи часто не дають молока. Буйволиця Бура дає, Стрєлка також.

Ті буйволи, які народилися уже у німця - звикли до нього і дають молоко спокійно. Мішель недорого продає маленьких буйволів людям, але завжди попереджає, що чекати молока доведеться не менше року - поки тварина звикне і почне довіряти господарю.

Молоко у буйвола жирніше, ніж коров’яче, і, кажуть, дуже корисне для здоров’я. Саме з буйволиного молока виходить справжня моцарела.

Господарі не хочуть тримати буйволів, бо кажуть, що вони агресивні. Мішель же переконаний, що люди самі винні в тому, бо мають до тварин неправильний підхід.

Копирайт изображения Valerii Siroshtan

На світанку біля Догяски починається рух. Мішель разом із пастухами збираються в дорогу: сьогодні попереду ще 15 кілометрів переходу.

Поки німець лаштує коней, каже пастухам вирушати. Два Миколи женуть буйволів вниз по вузькій стежці, і ті поволі йдуть вперед. За двадцять хвилин буйволи повертаються назад без пастухів і вільно розходяться по долині. Очевидно, пастухи сховалися за горою, аби хильнути для настрою перед дорогою.

"А потім вони питають: "Чого німець не хоче нам платити?" - обурено вигукує Мішель, спускаючись у долину.

Біля озера залишається один туристичний намет, задубілі шкарпетки пастухів у траві та цівка диму від ранкового вогнища. Швейцарські журналісти ведуть коней і корову, а німець Мішель завертає стадо у напрямку Усть-Чорної.

Новини на цю ж тему