"Детектив по Фройду"

Image caption Богдан Коломійчук. Візит доктора Фройда. – Харків: Фоліо, 2016.

Рецензія члена журі конкурсу Книга року ВВС Андрія Куркова на книгу "Візит доктора Фройда" Богдана Коломійчука.

Богдан Коломійчук, що своїми попередніми книжками зробив собі вже помітну кар'єру в сучасній авантюрній українській літературі, видав нещодавно новий детективний ретро-роман "Візит доктора Фройда" – вже третю історію-справу львівського детектива Адама Вістовича.

Книга написана легко, інколи навіть "граючись", і проковтується на одному диханні, що є доброю ознакою для цього жанру.

Сюжет не надто складний – після неприємностей на роботі у Львові Адам Вістович знаходить спокій в Данцігу, аж раптом його розшукує шеф-інспектор віденської поліції, який готовий на все, аби тільки Вістович розслідував вбивство його доньки, вчинене маніяком, прозваним журналістами "Упирем".

Жорсткими методами віденському поліцейському вдається "переконати" Вістовича зайнятися цією справою, але з умовою, що спочатку він заїде до рідного Лемберга де, до речі, віденський пан вирішить проблеми пана Вістовича з його керівництвом.

І тут раптом слідом за Вістовичем та шеф-інспектором поліції Відня до Лемберга з'їжджається купа інших персонажів, включаючи доктора Фройда та самого маніяка "Упиря".

Окрім доктора Фройда в романі є ще два психіатри, а в розмовах виникає ще й четвертий!

Один з психіатрів виявляється сам маніяком, який чекає на шибеницю. Одного з пацієнтів психіатрів ми зустрічаємо вже на першій сторінці і він у нас ходить в підозрюваних аж до того моменту, поки його не вбиває справжній маніяк.

Про справжнього маніяка ми дізнаємось тільки те, що у нього травмований вказівний палець на правій руці.

Потім, правда, виявляється, що у маніяка є ще товариш-маніяк, що теж має травмований вказівний палець на правій руці.

Ясна справа, що читач "познайомиться" зі справжнім маніяком в самому кінці книжки. І, на жаль, так ніколи і не зрозуміє: внаслідок яких сексуальних травм дитинства він раптом почав ґвалтувати і вбивати молодих жінок та дівчат.

Ми не дізнаємось також, для чого він переключився раптом на чоловіків – психіатрів та їхніх пацієнтів. Але ми точно можемо сказати, що й сам Адам Вістович потребує в романі допомоги психоаналітика, бо деякі його дії не дуже "вписуються" у логіку історії.

Переповідати роман я не буду, щоб не відбивати бажання у читачів ознайомитись з пригодами Вістовича. Скажу тільки, що автор надто поспішав, як мені видається, закінчити цей роман. І писав його, як кіносценарій.

Тому пропустив багато деталей і моментів, які дуже важливі для вдумливого читача, що хоче все в історії зрозуміти, а особливо мотивації вчинків героїв та чому персонажі стали такими, якими вони є в романі.

На жаль, ми практично нічого так і не дізнаємось про бідного Якуба Німанда, з якого й починається ця історія, не дізнаємось ми причин, чому сам "Упир" став маніяком, не дізнаємось, чому маніяком раніше "Упиря" став психіатр Тофіль, серед пацієнтів якого й шукали "Упиря".

Окремо хотілось би набагато більше знати і про самого Вістовича.

Це особливо важливо для тих, хто починає знайомство з ним з цього роману!

Його роздратованість та часта втомленість майже не пов'язані з подіями цього роману, а отже мають бути поясненими хоча б в його думках чи снах.

В романі є й багато яскравих, цікавих, дуже кінематографічних сцен, включаючи "ловлю" маніяка на "помилкові" некрологи в газеті. Та й старий Лемберг описаний в тексті дуже яскраво і цікаво. Він наче сам з'являється у читача під ногами, коли автор описує події на Калічій Горі чи на Личаківській.

Тож друге видання, доповнене і дописане, мовби саме проситься в руки. Аби тільки автор не полінувався і попрацював над романом ще трохи!

Надсилайте свої рецензії на книги із Довгого списку Книги року ВВС на адресу chytach.roku@gmail.com.

Докладніше про конкурс читацьких рецензій читайте тут.

Новини на цю ж тему