Книжка про необхідність захищати свої перемоги

Image caption Брати Капранови. Забудь-річка. – Київ: Нора-Друк, 2016.

Читацька рецензія на книжку братів Капранових "Забудь-річка".

Страшно. Насправді, страшно та сумно, коли дівчинка-п'ятикласниця зі сльозами на очах говорить матері: "Я не хочу йти на урок, там знову будуть розповідати як батьки своїх дітей їли у 33-му році".

І не тому страшно, що не їли. Їли, помираючі та запаморочені, – їли, та інших діточок годували. Але страшно, що виховують цю дівчинку, яка колись так само обійматиме в радощах чи горі свого сина чи онуку, на наративі страху, наративі безвиході, наративі поразок і невдач.

Страшно, коли підручник історії нагадує систематизований каталог цих поразок. І не тому що їх не було – були, як у кожного народу, як і у кожної країни. А тому, що не Перемоги, яких так само було вдосталь, а саме Поразки смакують у цих підручниках, маскуючись під Патріотизм чи любов до Батьківщини. Бо насправді це ще одна форма викоренення Пам'яті.

Вбите, розстріляне, заморене голодом, спаплюжене, зґвалтоване, розіп'яте, розсіяне по світу. Примушене до рабства. Звикле до неволі. Без пам'яті роду. Без пам'яті. Як та Забудь-річка.

Але уявімо інше. Знає та дівчинка-п'ятикласниця, що батька її розстріляли у "коридорі" під Іловайськом, знає діда, що повернувся з Афгану без ноги, чула про прадіда – який пережив повоєнний голодомор. Але вже не пам'ятає про прапрадіда – якого, бо казав правду, ледь не запроторили до Сибіру, чи пращура, який не повернувся з чергової імперської війни. І далі – вглиб, аж до нищення Запорозької Січі козачками – "побратимами з Дону". Люди, як сльози, покотилася та сльоза по щоці та й висохла.

І тоді ця втрата пам'яті добровільна, така собі "хвороба країни", хвороба родин та хвороба людей. Інакше накриє біллю спогадів. Бо краще отой "чистий лист" чи "вакуум", з якого й пишеться нове життя.

Не одне століття на добровільну втрату пам'яті накладали втрату пам'яті штучну, втрату пам'яті зверху, – коли без неї безпечніше, більше шансів вижити, досягти чогось на своєму білому аркуші.

Три покоління. Трійця. Чи не випадково автори описали долю саме трьох батьків – дідів – прадідів. Ровесників, різних та водночас однакових – трьох Степанів Шагут. Польських жовнірів-українців, випущених з полону, галицьких інтелігентів у костюмах-двійках з туго затягнутими краватками, чи радянських комсомольців – "сірих "совслужащіх", у плащах і цивільних штанях, заправлених у халявні чоботи.

І доля їх спільна та різна – як колода карт у вправних руках долі. Кожен з них був кинутий у війну, але залишився людиною, залишився воїном, який захищав свою ба́тьківщину (саме з таким наголосом – на а), свою сім'ю, свою Уляну, своїх нащадків, свою Батьківщину.

А може, годі скиглити? Бо поруч із поразками були й перемоги, бажані і болючі. Може, саме про це - про необхідність захищати свої Перемоги - ця книжка. Не про вміння, бо його ще немає і його слід здобувати, вчитися його. А саме про необхідність.

І що ворог не завжди сидить в окопі навпроти. Де взялися ті усі "беркути", "соколи", "барси", "ягуари", "гепарди", "тигри", "альфи" і "омеги", та інша нечиста сила чи "сіре воїнство", що обороняло та обороняє перетинку між, за висловом авторів, людьми та "сценою", між людьми та "вищими істотами". І звідки вийшли ці істоти, як не з людей?

"Сцена, командний пункт та капітанський місток Майдану — саме через неї вищі істоти намагаються диктувати свою волю нижньому… Іноді сцені здається, що вона й насправді керує людьми".

Перемоги треба відстоювати і захищати. Бо інакше ними користуються інші: "Українці несподівано отримали таку бажану і таку болючу перемогу. Вони ще довго не могли прийти до тями, і частіше плакали, ніж думали. Ну а потім була війна".

"І був на тій війні сержант Збройних Сил України Степан Шагута".

Новини на цю ж тему