Забагато бабусьок і замало дітей

Image caption Лариса Ніцой. Дві бабуськи в незвичайній школі або скарб у візку. – Київ: Самміт-Книга, 2016.

Рецензія члена журі Андрія Куркова на книжку Лариси Ніцой "Дві бабуськи в незвичайній школі або скарб у візку".

Читаючи дитячу книжку Лариси Ніцой "Дві бабуськи в незвичайній школі або скарб у візку", я довго не міг зрозуміти: що мені заважає в цій історії?

Заважає так, як може заважати музика, що лунає з сусідньої квартири якраз тоді, коли ви читаєте книжку і хочете на ній зосередитись.

І врешті-решт я зрозумів. То була музика, що лунала із середини книжки і відволікала від сюжету.

Тобто не музика, а голос автора, схожий чимось на чіткий голос диктора. По-дорослому чіткий, хоча і начебто, можливо з дорослої точки зору, підлаштований під "дитячу" інтонацію.

Якщо починаєте читати цю книжку з початку, то вам цей голос автора розкаже про двох "протилежних" за архетипами бабусь: одна любить готувати і годувати, а друга займається спортом і йогою.

Але автор одразу попереджає, що вони не є головними героями.

Приблизний вік оповідача-автора ви, якщо ви не дитина, більш менш легко вгадаєте за деякими фразами та діями.

Коли автор пробує одночасно розбудити сплячих героїв – хлопчика з дівчачим ім'ям Любомир-Люба та дівчинку з хлопчачім ім'ям Василина-Вася – то серед інших грайливих "Гутен морген" та "Підьйом! Стенд ап!" раптом чується-читається "Хенде хох" з радянських фільмів про поганих німецьких фашістів.

Та й автор пробує розбудити двох героїв одночасно, нахилившись над їхнім будинком і не звертаючи уваги, що сплять вони в різних квартирах, хоч на одному поверсі.

Цей спосіб "розповідання історії згори" відразу робить всіх персонажів книги – і обох бабусь, і хлопчика на інвалідному візку Олежку, і вчителів школи – маріонетками що звисають на ниточках з рук автора.

Сам будинок, в якому вони живуть, теж відправляє дорослих читачів (якщо такі будуть) до радянської історії, а дітям інформація про те, що це "будинок для вчених" нічого не підкаже. Хоча ні!

Ми ж про двох головних героїв – хлопчика Любу і дівчинку Васю ще дізнаємось, що живуть вони з бабусями тому, що батьки-академіки поїхали за кордон науковими гастарбайтерами.

І тільки про батьків Олежки, що їздить на інвалідному візку, нам скажуть, що вони залишились і не покинули сина і країну саме тому, що шукають-вигадують ліки проти хвороби свого сина.

Ми цих батьків і не побачимо, і не почуємо в книзі жодного разу. Бо, мабуть, надто вони зайняті.

А ось обидві бабусі так і залишаться практично головними героями попри спроби автора переключити увагу читача на дітей, на трьох друзів Любу, Васю і Олежку.

На самому-самому початку, точніше – перед початком, на першій сторінці вдячний читач-бібліотекар радіє, що нарешті з'явилась книжка, де одним з героїв є хлопчик в інвалідному візку, який не може ходити до школи, бо школа не обладнана для дітей з проблемами руху, бо будували її давно.

Тож вчителі – це не відіграє ніякої ролі в книзі, але подано тільки для інформації – ходять до нього додому.

Дуже швидко ми знайомимось і з директором цієї школи.

Краще я познайомлю вас з нею словами автора: "Світлану Миколаївну знали всі. Це директор їхньої школи. Радше не просто директор, а невгамовний директор....Світлана Миколаївна завжди щось вигадувала для своїх учнів та їхніх батьків. Не виконати те, що придумала Світлана Миколаївна, нікому і на думку не могло спасти, бо дисціпліна в їхній школі була залізна".

Згодом ми прочитаємо, що взагалі-то школа була колись замком німецького барона з українським корінням, що залишився в Україні заради коханої українки, бо вона не схотіла переїжджати до нього в тодішню Німеччину.

Знову і знову ми отримуємо інформацію "згори", від автора. І таким чином начебто пригодницька книжка про пошуки скарбу стає спокійною і досить монотонною розповіддю про мрію автора, пов'язану з інклюзивною освітою.

Бо ж знайдений в таємних підвалах школи-палацу за допомогою Олежки скарб використали на те, щоб біля старої школи відновити ще більш старий палац німецького барона разом з парком і озером, а ще поруч збудувати школу, обладнану всім, чим тільки можна для зручного і спільного навчання здорових і не зовсім здорових дітей.

Таким чином ідея, заради якої написано твір, перемогла літературну історію.

Насправді, якщо прибрати зайву інформацію, скоротити безкінечні і не обов'язкові діалоги в підземіллі, прибрати з твору "педагогічний колектив" разом з директоркою та зменшити присутність автора – особливо його грайливі звертання до читача, то і сюжет, і герої стануть більш помітними і більш самостійними, що додасть дінаміки і "справжності".

Юні читачі не можуть повільно "іти за текстом", вони або "біжать" за героями, або втрачають до них інтерес.

Новини на цю ж тему