Препарування. Вчительки. Свідомості. Минулого. Майбутнього

Цю книгу полюблять одразу. Хоча будуть ті, хто може засудити. Я легко уявляю ці обурливі пасажі із листів розгніваних читачів: "Як можна так зображувати вчительку!.." Одразу їм відповім: це не роман про вчительку. І не про систему освіти. Цей роман – про нас. У системі освіти, цінностей, ідентичностей, минулого і майбутнього.

Отже, про освіту. На перший погляд, Лаюк береться нам розповідати про провінційне буття провінційної зірки освітянської ниви. Навіть патетика відповідна – "світоч освіти!".

Марія Василівна – яких тисячі, вивчили (чи вимучили?) тисячі учнів районних і сільських шкіл, готуючи до великого життя за порогом школи. Однак не стільки історія системи освіти радянської і пострадянської доби є провідним сюжетом у романі "Баборня", скільки – система загалом. Вона вигинає усіх на свій копил, вимагаючи саме такого вигину тіл і душ, який їй є зручнішим.

Ця система "вигнула" душу і тіло Марії Василівни так, щоб вона – рядова випускниця рядового педагогічного вузу – стала дружиною загадковому військовому, що не терпить вимог і прохань і живе своїм життям. Це тільки на перший погляд може здатися, що Марія Василівна живе – мов пливе за течією. А у цьому цілком свідомо намагається переконати нас автор – Мирослав Лаюк. Він застосовує усі відомі літературі прийоми, щоб відтягнути інтригу, заплутати читача: розпочинає оповідь із середини буття Марії Василівни, поступово доповнює інформацію про її життя потрібними деталями (чи одружена? Чи закохана? Чи має дітей? Чи щаслива у шлюбі?). Читачів мушу розчарувати: вам доведеться дочитати роман до кінця, щоб знайти відповіді на усі ці та інші питання. Та й, власне, не мелодраматичні колізії чи драматичні вихиляси української історії цікавлять Лаюка.

Затягуючи розповідь, Лаюк заводить нас углиб системи сюжетних колізій, сцен, загадок, відступів і роздумів спеціально. Прочитайте це речення ще раз й знайдіть ключові слова. Так-так. "Углиб системи" – це ключові слова. Експеримент автора у романі "Баборня" саме у цьому й полягає: завести нас так далеко у систему, щоб ми не змогли виплутатися із неї.

Це ж саме робить Марія Василівна із своїми учнями: вона так вигадливо і наполегливо заводить-заганяє їх до своїх лабіринтів, що їм не вирватися! Й ось вони уже смикаються на кінчику її кулькової ручки, що готова їхнє тіло вписати у журнал – "одиницею" або "п'ятіркою". Там, у графах системи, якою є кожний класний журнал, вони посядуть свої місця і будуть класифіковані відповідно до зоологічних таблиць, отримають назву, буде визначено їхній вид і підвид і запроторено до певної клітинки у загальній СИСТЕМІ суспільства.

Тільки часом система дає збій. Не система слів і речень Лаюка. З цим у автора усе гаразд. Усі слова, речення, абзаци, сюжетні лінії, сцени і екскурси в минуле так щільно припасовані, що не хочеться викинути ані шматочка цього живого тексту. Не виникає бажання перегорнути сторінку швидше або, не дай Бог, зазирнути у фінал. Йому навіть можна вибачити міфічного дракона-пожирача юних учительських душ! Цей образ в принципі може не ламає стрункості тексту.

Дає збій не система розповіді, а система як цілісний великий організм. Вчителька стане призвідцею кількох смертей. Мимоволі. Не задумуючись. Не помітивши, коли її кулькова ручка вписала цих людей у графу "смерть об'єкта№1" і "смерть об'єкта №2".

Мирослав Лаюк пише про це вражаюче буденною мовою. Без пафосу. Без овіяних чаром магічного реалізму сцен, чи виписаних у стилі готичної прози колізій, чи патетичних лірико-романтичних авторських відступів і роздумів на теми моральності суспільства. Патетики і дидактики не буде, любий читачу. Буде гола правда життя. Смерть як буденність для тих, хто покликаний формувати, плекати, вирощувати нове життя.

Можливо, саме тому Мирославу Лаюку вдалося добре прописати іще одну тему, якою цікавиться сучасна українська література, – історія України у лещатах Радянського Союзу. Автор щасливо уник пастки перетворити цю тему на авантюрно-пригодницький наратив із претензіями на філософське осмислення у дусі Юрія Винничука ("Танго смерті") чи описати її у формі розлогих екскурсів підвалами пам'яті, просторами, не заповнених музейних залів української минувшини, як у Оксани Забужко ("Музей покинутих секретів"). Тема "ми часів СРСР та що із нами, нашими предками і наших ненародженими дітьми зробила ця система" виписана без зайвої пристрасності у хорошому сенсі цієї фрази. Ця тема препарована – як система свідомості. Безмірно віриш автору, який стримано і холодно описав подружжя у системі, кохання – поза системою, долю – у системі і долю – поза системою. Я спеціально пишу, не уточнюючи імен і деталей, бо подумки приміряю цю книгу до її читача.

Ось студент філфаку. Його заінтригує це незнайоме слово на обкладинці: "Баборня". Інтуїтивно зрозуміло, що від "баба", але – в чім секрет? Майбутній філолог побачить у цих героях себе і своїх батьків, які ще пам'ятають, як то все було за СРСР. І цілком ймовірно, перейметься не лише сюжетом, але й красою фраз і довершеністю композиційної будови (якщо пригадає курс "вступ до літературознавства").

Ось вчитель чи викладач. Він дізнається про книгу із ЗМІ. Запам'ятає фразу-наліпку – "роман про вчительку". І цілком можливо, буде обурений: де ж та "вчителька перша моя, що недоспала ночей над моїми зошитами"? А може, навіть і скаже: це саме так було і є. І я сам був частиною цієї системи. Заплаче? Відкине книгу з огидою? Що б це не було, це буде успіх Мирослава Лаюка. Книга прочитана без емоцій – не варта прочитання. А "Баборню" читати із холодним серцем не вийде.

Ось інший читач. Він не філолог і не викладач. Він – частина системи освіти, колишній учень, студент, можливо, навіть пам'ятає присмерк радянської доби, або чув про нього від батьків. "Баборня" може його вжахнути: дві реальні смерті і одна фіктивна – цього достатньо, щоб зрозуміти, якою абсурдною і жорстокою є будь-яка система, що вимагає бути вписаним у чіткі правила і клітинки. Вибиваєшся – помри. Вписався – живи.

Добре, що Мирослав Лаюк не описує докладних емоцій чи переживань тих, хто живе у цій системі, в яку тебе втиснули силою вчительської, суддівської, кегебістської чи будь-якої іншої ручки. Це було б пафосне і трагічне читання. Виплакавшись під час нього, читач би назавжди б відклав книгу і заказав іншим: не читай! А "Баборню" хочеться іще раз перечитати. Щоб зрозуміти, як із звичайних слів вийшла така вражаюче чесна історія. Щоб знайти те місце, де оповідь із фарсу перетворюється на трагедію, а із трагедії – на фарс. Щоб відшукати, у якому абзаці показано, як ламався хребет радянськості і де він залишився ще дуже міцним; у кому із героїв можна впізнати себе, а у кому – своїх родичів.

Я віддала Лаюка іншим читачам і уже чекаю, коли він повернеться до мене знову.

Новини на цю ж тему