Маріке Верворт: паралімпійка, яка оформила документи на евтаназію

Marieke Vervoort Копирайт изображения Getty Images
Image caption На останніх Паралімпійських іграх в Ріо Маріке Верворт виборола срібло і бронзу

Всі двері міста Діст відкриті перед вами, якщо ваша супутниця - Маріке Верворт.

Зайдіть у будь-який ресторан цього миловидного бельгійського містечка, і відвідувачі її знатимуть. Вони підійдуть привітати її з двома медалями на Паралімпіаді-2016 у Ріо; вона підніме бокал, вітаючи іменинника за сусіднім столиком.

На кілька годин, вона стане душею вечірки.

Втім, ця 37-річна гонщиця на інвалідному візку потерпає від такого болю, що нерідко будить своїх сусідів криками посеред ночі. Спостерігаючи, як мало-помалу зменшується її старанно виплекана незалежність, Маріке вже спланувала власну смерть.

У Бельгії евтаназія легалізована, і вісім років тому пані Верворт підписала папери, які колись у майбутньому дозволять лікарям обірвати її життя. Річ не в тім, що вона воліє померти. Ні, вона хоче жити. Але вона хоче жити на власних умовах.

"Розум жене мене вперед, але тіло стогне"

Минуло три місяці, відколи вона завоювала срібло та бронзу на своїх других Паралімпійських іграх, але Маріке Верворт лишається улюбленицею своїх земляків. У Дісті вас вітає величезний рекламний щит з її обличчям, а підпис проголошує, що "місто пишається нею".

У дверях її спеціально обладнаної квартири нас вітає лабрадор Зенн - помічниця спортсменки. Чотири рази на день до неї заходять медсестри, щоб допомогти з медичними процедурами, але про побутові потреби дбає Зенн: подає господині різні речі, допомагає вдягатися. Та найголовніше, вона піднімає їй настрій.

Копирайт изображения BBC Sport
Image caption "Зенн дає мені дзен", - каже пані Верворт

"Коли я радію, вона теж радіє, - розповідає пані Верворт. - Коли я злюся, вона лякається і йде в іншу кімнату, щоб мене не дратувати. Коли я плачу, вона лягає поряд, обіймає мене, облизує мені обличчя".

"Коли вона бачить, що в мене скоро буде епілептичний напад, вона кладе голову мені на коліна. Це означає: Маріке, тобі треба лягти. Прийми безпечну позу, бо зараз почнеться".

Стіни її квартири щільно увішані фотографіями і картинами, що зображають миті її перемог; шафи і полички забиті кубками, медалями та пляшками шампанського.

Її досягнення дорого їй обійшлися. Її тіло вимучене прогресуючим і невиліковним захворюванням хребта, що діагностували у неї в 21 рік. Кожен день - непередбачуваний.

"Я знаю, як почуваюся зараз, але гадки не маю, що буде через півгодини, - пояснює вона. - Можливо, мені зробиться дуже й дуже зле. Під час нападів епілепсії я плачу і кричу від болю. Я вживаю дуже багато знеболюючих засобів, діазепам, морфін…"

"Мене часто питають, як це може бути - я показую такі хороші результати, ще й усміхаюсь, а тим часом біль та пігулки роз'їдають мої м'язи. Розумієте, спорт для мене як ліки".

Навіть вихід на стартову лінію в Ріо вже був досягненням. У 2013 році під час гонок з нею стався нещасний випадок: вона так сильно пошкодила плече, що лікарка сказала, що їй більше не піднятись на спортивні вершини. На це, як на інші невдачі в своєму житті, вона просто махнула рукою.

"Я зробила з свого ліжка тренажер - фізіотерапія, гумові петлі, - розповідає вона. - Я сама собою займалася, сама прописувала собі вправи. Після реабілітації я вже тричі побила світові рекорди".

Вона навідалась до тієї лікарки і подякувала за слова про те, що вершини їй нібито вже не світять.

"Ви надихнули мене боротися, як звір, - сказала вона лікарці. - Ви лише вселили в мене силу".

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Пані Верворт рада, що завершує кар'єру на висоті, але сумує, що мусить попрощатися з улюбленим спортом

Срібна медаль у гонках Т52 на 400 м у Ріо прийшла після 30-годинного шаленого нападу хвороби й доби під крапельницею в Паралімпійському селищі. Бронзі у "стометрівці" передувала інфекція сечового міхура, що протікала з високою температурою.

За її словами, ці медалі принесли їй і радість, і сум.

"Не уявляю кращого способу завершити кар'єру, та разом з тим мені сумно прощатися з улюбленим спортом", - пояснює вона.

"Хтось припиняє спортивну кар'єру, бо не хоче більше цим займатися. Але мене змушує стан здоров'я. Розум жене мене вперед, мовляв, в тебе ще вийде! Але тіло стогне, молить про пощаду: досить уже тренувань, ти мене зламаєш".

Найвизначніші медалі Маріке Верворт
Паралімпійські ігри-2012: золото (Т52 100 м) та срібло (Т52 200 м)
Чемпіонат світу-2015: золото (Т52 100 м, 200 м і 400 м)
Паралімпійські ігри-2016: срібло (Т51/52 400 м) і бронза (Т51/52 100 м)

"Вона не хоче, щоб її життя перетворилося на пекло"

Щоб більше дізнатися про спортсменку на прізвисько "звір із Діста", ми їдемо в гості до Лів Булленс - її близької подруги і навіть "хрещеної мами", як кличе її Маріке.

Попросіть друзів і рідних Маріке охарактеризувати її - і вони назвуть багато різних прикметників: рішуча, незалежна, бадьора, вперта. Я б додала - кумедна, вдумлива, а крім того, жахлива компаньйонка в авто, яка не дає спокійно кермувати.

Через постійну загрозу епілептичних нападів та погіршення зору їй більше не можна керувати автомобілем - який теж прикрашений її фото, з кулаком у повітрі після чергової перемоги. Наскільки я розумію, моя обережна поведінка за кермом руйнує її імідж "найшвидшої бельгійки на колесах".

"Ви їдете, як стара бабця! Ха-ха-ха!"

Image caption Малюнки на стінах її квартири відзначають досягнення пані Велворт

Пані Булленс запрошує нас у будинок, що частково є її приватною оселею, а частково - буддистським центром. Великі вікна виходять у зимовий сад, на стелі підвішені барабани та "ловці снів". Відкрита плита переобладнана на вівтар для свічок. Ідеальне місце, щоб перепочити після стресової поїздки.

Маріке познайомилась з Лів - коучем та психотерапевткою - у 2007 році, коли брала участь у змаганнях з паратріатлону Ironman, що традиційно проходить на Гавайях.

Відколи хвороба прикувала її до візка, вона захопилася тріатлоном. Двічі вона ставала чемпіонкою світу (серед параспортсменів), але в 2008 році її стан настільки погіршився, що вона мусила піти з цього спорту.

Це був найгірший період в її житті. Біль був нестерпним, а втрата незалежності - морально вбивчою. Вона сказала подрузі, що хоче накласти на себе руки.

"Вона не бачила сенсу жити далі. Життя здавалося їй заважким. Все було надто погано", - розповідає пані Булленс.

Але психолог порадила їй звернутися до доктора Віма Дістелманса, провідного фахівця з паліативної допомоги. Він запропонував альтернативу: евтаназію.

Евтаназія - лікарське втручання, що кладе кінець життю пацієнта - була легалізована в Бельгії у 2002 році. До неї дозволено вдатися лише тоді, коли хвороба пацієнта невиліковна, фізичний біль нестерпний і при цьому пацієнт зберігає раціональне мислення, щоб подати свідому заявку. Навіть тоді щонайменше два лікаря мають погодитись, що це правильне рішення.

Пані Булленс була першою, з ким Маріке Верворт поділилася своїм рішенням. Саме її вона хоче бачити біля себе, коли вмиратиме.

"Я відразу ж її підтримала, - каже пані Булленс. - Маріке - вперта людина. Вона знає, чого хоче і чого не хоче. Чого вона точно не хоче - щоб її життя перетворилося на пекло".

"Я швидко відчула, що таке рішення дає їй контроль над власним життям. А якщо вона матиме контроль над життям, то проживе довше. Їй постійно боляче, але тепер вона не мусить чекати, поки біль відбере в неї життя. Вона ніби каже болю: це я вирішую, коли мені піти, а не ти".

На одній із стін у коридорі будинку пані Булленс гості можуть лишити свої побажання чи якісь слова на згадку. Маріке досі там нічого не написала - і вирішує це виправити. Це дається їй непросто, бо руки вже не дуже слухняні. Пані Булленс розуміє: це дорогоцінна мить.

"Жінка, яка зараз пише на стіні, назавжди лишиться в моєму серці, - каже вона. - Маріке не завжди буде поруч фізично. Та мене втішає, що вона піде з життя гідно і що це буде нетяжко. В цьому її сила".

Бельгійські закони щодо евтаназії
У Бельгії, як і в Нідерландах та Люксембурзі, евтаназія дозволена.
Пацієнт має страждати постійно і нестерпно, а його хвороба бути серйозною та невиліковною.
Починаючи з 2014 року, смертельно хвора дитина у Бельгії теж може подати заявку на евтаназію, але тільки зі згоди батьків, і такі випадки розглядаються особливо ретельно.
Дорослий пацієнт не обов'язково має бути смертельно хворий, але мусить зберігати раціональне мислення.
Дитина, що претендує на евтаназію, мусить бути смертельно хворою і зберігати раціональне мислення.

"Я дуже багата, попри жахливу й страшну хворобу"

Йос і Одетт Верворт нічим не відрізняються від інших батьків талановитих спортсменів: пишаються дочкою і відвідують її змагання. Вони показують мені в альбомі знімки незабутніх митей: ось пляж Копакабана, ось гора Цукрова голова, а ось найголовніше - Маріке отримує срібну медаль та обіймається з бельгійською принцесою Астрід.

Вони бачили, як їхня атлетична дитина виросла й стала світовою рекордсменкою. Як усі батьки, вони розуміють: дитину треба відпустити. Але для них "відпустити" означає підтримати її рішення завершити життя евтаназією.

"Вона завжди була незалежною, - каже Йос. - Коли вона не змогла більше обходитись без візка, то злякалася, що тепер все життя проживе як інвалід, біля мами й тата".

"Дивлячись на її ситуацію, якщо ти реаліст, ти мусиш сказати "так". Якщо це рішення дає їй спокій, ми мусимо його прийняти".

"Від початку ми знали, що це рішення "на майбутнє". Але майбутнє наближається".

"Можливо, це питання місяців, а може, років. Але ми бачимо, що вона стає дедалі більш залежною від інших, а значить, все ускладнюється".

Її батьки, як і вона сама, ще не знають, коли прийде час. Втім, очевидно, що поки вона ще не готова.

Копирайт изображения Airspace
Image caption Пані Верворт змінила колеса на крила

Вона відмовилась від гонок на візку і захопилася польотами у вертикальній аеродинамічній трубі - у ній повітря рухається вгору, створюючи відчуття вільного падіння й даючи свободу її змученому тілу. В майбутньому Маріке планує самостійно стрибнути з парашутом з літака.

Вона також хоче пройти у літаку фігури вищого пілотажу і стрибнути з мосту на банджі. Її засмучує, що вона більше не може їздити за кермом, але її друзі, рідні та Зенн дають їй мотивацію до життя.

"Я - найбагатша дівчина у світі", - каже вона.

"Я дуже багата й дуже щаслива, попри жахливу й страшну хворобу".

Чи боїться вона помирати?

"Ні. Якби ви спитали мене десять років тому, чи хочу я стрибнути на банджі, я б сказала: ви що, здуріли? Але тепер я більше не боюся. Я готова піти на будь-який ризик, і я в захваті від усіх цих занять. А все тому, що я більше не боюся помирати", - пояснює вона.

"Думка про смерть мене умиротворяє. Це приємне відчуття".

"Я думала про те, як себе вбити"

Холодильник пані Верворт забитий запасами - не лише їжею на щодень, а й ігристим вином. Перед вечерею вона відкупорює пляшку - це один з її методів знеболення.

Ми йдемо вечеряти в один з ресторанів Діста, де до неї ставляться як до почесної гості. Вона рекомендує телятину на пательні й тальятеле з креветками - обидві страви виявляються дуже смачними. Ми прекрасно проводимо вечір.

Наступного дня ми приходимо до неї на останню з запланованих розмов - і знаходимо її у ліжку, скрючену та ледь живу після важкої ночі.

Рано-вранці вона викликала медсестру, щоб та вколола їй морфін. Зенн не відходить від господині ні на крок.

Важко повірити, що це - та невгамовна жінка, з якою ми провели вчорашній день. Ми на власні очі переконуємось, наскільки непередбачувана її хвороба.

Та через сорок хвилин Маріке готова продовжити розмову. Ми говоримо про те, чому вона обрала евтаназію, а не самогубство.

"Якби не ті папери, я б не змогла поїхати на Паралімпіаду. У мене була важка депресія - я думала про те, як себе вбити", - розповідає вона.

"Надіюся, що в Англії та в інших країнах влада подивиться на евтаназію інакше - це не вбивство. І я тому найкращий доказ. Тільки завдяки цим паперам я досі жива".

"Усі люди тут у Бельгії, що мають такі ж папери, дуже задоволені. Їм не доведеться помирати в муках. Вони самі можуть обрати, коли це зробити, і бути в той момент поруч з дорогими людьми. Евтаназія дозволяє померти спокійно й гідно".

Розмова завершується сміхом, коли Зенн, відчувши в атмосфері надмірну серйозність, вирішує її розрядити і випускає гази.

Через кілька секунд Маріке закочує очі під лоба - в неї починається епілептичний напад. Ми натискаємо червону кнопку, і за хвилину приходить медсестра. Це звична процедура.

Ще кілька годин, і вона вже в Брюсселі: проголошує мотиваційну промову й не відмовляє жодному, хто хоче з нею сфотографуватись чи взяти автограф.

Вона сповнена рішучості не змарнувати ні миті того життя, яке в неї залишилось. Вона вже спланувала свій похорон, на якому має бути багато шампанського, і написала власний некролог.

"Я все підготувала. Я написала листи усім, хто в моєму серці, поки ще могла зробити це власноруч", - каже вона.

"Я написала те, що хочу, щоб вони тоді прочитали. Нехай кожен підніме за мене бокал шампанського, бо ця людина прожила прекрасне життя. В неї була важка хвороба, та завдяки цій хворобі вона досягла того, про що більшість лише мріє. Вона була сильна духом".

"Нехай люди пам'ятають, що Маріке жила сьогоднішнім днем і насолоджувалась кожною миттю".

Новини на цю ж тему