"Bequest": історія - небезпечний ворог

книга

"Bequest": книга з такою назвою з'явилася на полицях англійських книгарень. Авторка її, українка на ім'я Анна Шевченко, живе в Британії вже кільканадцять років.

Вона написала англійською мовою детективно-історичний роман про золото гетьмана Полуботка, яке той нібито поклав у банк Англії 300 років тому. Роман вийшов у видавництві Headline.

Легенда про золото Полуботка надихає вже не першого митця на переосмислення її - відомі письменники Степан Руданський та Юрій Мушкетик зверталися до історії про непокірного Петру Першому козацького гетьмана, а через два роки після незалежності було знято фільм "Вперед, за скарбами гетьмана". Книга Анни Шевченко пов'язує цю історію трьохсотрічної давнини з сучасністю і місцем України в ХХІ столітті. Вона легко читається, сповнена цікавими для західного читача подробицями з радянського життя, містить справжні уривки зі щоденників воєнного часу, які написав дід авторки, і має також детективну та любовну лінію. Авторка завітала в Буш Хаус, звідки виходять програми Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі, і Cвітлана Пиркало почала розмову з найочевиднішого - з назви. Як перекласти українською мовою "Bequest" by Shevchenko: чи можна сказати "Заповіт" Анни Шевченко?

Анна Шевченко: Дуже цікаве запитання, тому що це не "Заповіт", я не хотіла, щоб сказали: "Шевченко "Заповіт". Я би сказала, що це "Дар". Тому що це "Дар", який дається як "Заповіт". Я дуже довго думала, як це перекласти на українську мову, і перекласти дослівно не можна.

Бі-Бі-Сі: Отже, це не "Заповіт" Шевченка, але це "Дар" Шевченко. Про що ця книга?

Анна Шевченко: Книжка про те, про що всі українці, мабуть, знають. Про український лотерейний квиток в майбутнє, про золото Полуботка. Я не знаю, чи знайдете ви хоча б одну людину в Україні, яка б не знала, що це за золото, де воно знаходиться і що з ним зробити.

Бі-Бі-Сі: Ну, знайти таку людину, я певна, не проблема, але ви точно можете сказати, що це таке, де воно перебуває, якщо воно взагалі існує, тому що явно досліджень і роботи в цю книгу вкладено просто величезна маса. Я читала і дивувалася, наскільки багато тут історичних деталей! Наскільки це все відповідає дійсності?

Image caption Автор роману "Bequest" Анна Шевченко в студії Бі-Бі-Сі

Анна Шевченко: Дуже важливо мені було написати, що книжка була художня, літературно-художня, але щоб деякі справжні історичні моменти в книжці були відображені. Ця книжка видана в пам'ять мого діда - історика козацтва, археолога, який знайшов скіфське золото, Федора Павловича Шевченка. І я з цими скіфськими та козацькими легендами виросла, для мене половина з цього, фактично, вже реальність, половина з цієї художньої історії вже настільки була реальністю мого життя, що я не можу сказати, де видумка, де правда. Але я дійсно працювала дуже багато в архівах - Банку Англії, замку графа Орлі, нашого знаменитого Григорія Орлика у Франції, і це було надзвичайно цікаво.

Бі-Бі-Сі: Отже, книга розповідає про пошуки трьома людьми, основними героями, оцих скарбів гетьмана Полуботка, які він нібито залишив в Англійському банку давним-давно, майже 300 років тому, і який нібито зараз можна забрати з величезними відсотками і цим врятувати Україну. І троє головних персонажів - це молоді люди, які всі мають відношення до України, вони в такому любовному трикутнику, є й детективна лінія й історичні моменти. Як ви самі визначаєте жанр цієї книги?

Анна Шевченко: Це як чудова гра "Пошук скарбів". Я не можу сказати, що це детектив, і що це історична книга, я б сказала скоріше, що це книга про те, як історія може стати ворогом - і ворогом небезпечним. І для мене головний герой цієї книги - це не хлопець-українець, який шукає, це не герой досить негативний, який хоче його зупинити, це не англійська молода юристка - третя героїня, а все ж таки головний герой для мене - історія. Історія як досить небезпечний ворог, тому що історія цієї книги йде через 3 сторіччя і 7 країн. І весь час ця історія повертається і повертається, тому що недбале відношення до історії робить ситуацію все більше і більше загрозливою для героїв.

Бі-Бі-Сі: Ви пишете про те, як платили головою всі, хто хотів знайти і відібрати чи забрати це золото чи ці кошти на розбудову незалежної України і 300 років тому і зараз, тобто, ваш погляд на те, що Україна є далі розмінною картою у великій геополітичній грі, він явно таки досить усталений?.

Анна Шевченко: Мені хотілося би показати в цій книжці, що Україна як розмінна карта в геополітичній грі - це не нова концепція, якщо подивитися на концепцію XVIII сторіччя, коли цю гру розігрував знаменитий гравець у карти Вольтер. Фактично, ця гра розігрувалась абсолютно так же небезпечно і надзвичайно цікаво, я б сказала. Мені було цікаво робити ці дослідження, я маю надію, що цікаво це буде й прочитати.

Бі-Бі-Сі: І Вольтер, до речі, був знайомий з Пилипом Орликом, який написав українську Конституцію, і син якого став оцим графом Орлі, про якого ви пишете. Оце час від часу ми забуваємо про те, що Вольтер мав причетність до українських скарбів.

Анна Шевченко: І не просто мав причетність до українських скарбів: Вольтер був першим іноземцем, який написав книгу про Україну. Ця книга була фактично історією шведського короля Карла ХІІ, і у ній була така фраза про Україну: "Країна між Татарою та Московією, яка завжди хоче бути незалежною".

Image caption Герб гетьмана Полуботка

Бі-Бі-Сі: Ну і тепер вона нарешті незалежна, і в ній існує досить непоганий видавничий бізнес, який зараз, правда, постраждав від кризи, але таку книжку, здалось би, сам Бог велів видати українською мовою, а ви написали і видали її англійською. Чи у вас є такі плани?

Анна Шевченко: Я дуже б хотіла, щоб мою книжку прочитали українці, тому що ця книжка в мене все ж таки не просто про Україну, але й для України. І якщо буде така можливість чи бажання, я з радістю переклала б свою книжку на українську мову. Але мені було легше писати англійською мовою, тому що мені було не так страшно.

Бі-Бі-Сі: Дуже цікава захоплююча книжка! І не тільки Українська служба Бі-Бі-Сі зацікавилася нею, а й наші англійські колеги, звичайно, також. Я хотіла запитати, як вам вдалося написати таку велику книжку англійською мовою? Це все ж таки досить тяжка робота, навіть попри те, що ви - лінгвіст і перекладач! Чи у вас були якісь редактори, чи ви самі цим займалися?

Анна Шевченко: Дуже цікаве питання. Справа в тому, що не я писала цю книжку, а це вона вела по життю мене. Ідея цієї книжки прийшла до мене 10 років тому, коли моя бабуся передала мені щоденники діда - щоденники військового часу, і фрагменти цих щоденників використані у другому розділі цієї книжки. Я сказала бабусі, що придумаю історію, яка якось буде включати ці щоденники, тому що я хочу, щоб їх прочитали не тільки в Україні, але в усьому світі. А з якою історією можна поєднати щоденники відомого історика, крім історії козаків, тому що він був істориком козацтва? І це була перша ідея, перша лінія; книжку я писала, збирала архівний матеріал, досліджувала, звіряла історичні факти минулі 10 років, хоча чернетку накидала за 2 тижні, закрившись від світу, і поклала в стіл. І десь 4 роки тому у мене вийшла перша в світі книжка про український менталітет, культурологічний гід України.

Бі-Бі-Сі: Ви маєте на увазі англійською?

Анна Шевченко: Так, англійською мовою. Вперше книжка мала назву "Culture Smart: Ukraine", стала першою частиною міжнародної серії книжок, і мені було дуже важливо, щоб Україна стала частиною міжнародної і культурологічної серії країн. Книжка кілька разів була перекладена в усьому світі. І мій син сказав мені: "Мамo, ну якщо в тебе лежить вже інша книжка в столі, і ти вже одну надрукувала, мабуть, відправ її до когось!" І я відправила до агента. Навіть до двох агентів, яких мені вибрав син. Це видавництво, яке взяло цю книгу (воно бере одного нового автора в рік), має назву Headline. І мені зараз дуже смішно, що книжка виходить зараз не тільки в Австралії і Новій Зеландії, вона виходить навіть в Індії. Я дуже боюся, щоб з моєї досить трагічної книжки індуси не зробили боллівудський фільм, але це вже інше. Для мене головне, що ця книжка про Україну, для України і в пам'ять мого діда. До речі, прізвище моє Шевченко - це прізвище мого діда, який хотів, щоб три покоління жінок мали його прізвище. І тому моя мама, я і моя донька - ми всі Шевченко.

Бі-Бі-Сі: Ви вже є експертом з України, не лише, скажімо, автором і перекладачем, ви пишете і для британських медіа, і ось щойно розповіли про цю книгу про український менталітет. Наскільки, як ви вважаєте, справді інтерес до літератури якоїсь країни чи до літератури, яка дотична до цієї країни, пов'язаний з інтересом до самої країни, до її політики? Чи ви вважаєте, що до Майдану, до Помаранчевої революції вам би вдалося зацікавити такою досить далекою і незнайомою країною та ще й історією британських видавців, які є досить таки відомі тим, що вони не дуже хочуть занурюватися у світ якихось іноземних авторів?

Анна Шевченко: Я думаю, що для мене було важливо, щоб британські видавці знали більше про Україну, але я розумію, що для них була цікава сама історія золота, яка для нас, усіх українців, відома як історія золота Полуботка, але для західного читача це ще одна мрія про скарби. Це та ж казка про Алі-Бабу і сорок розбійників. Я думаю, це одна з тих легенд, яка є вічною, легенда, за якою скарби завжди зроблять країну чи людину щасливою.

Image caption Авторка виношувала книгу 10 років

Бі-Бі-Сі: Ми говоримо тут про величезну суму, звичайно, гіпотетичну суму, тому що існування цих скарбів так ніколи і не було доведено документально, а ви самі працювали в архівах і в Банку Англії і не знайшли підтвердження того, що цей скарб справді був, хоча знайшли інші дуже цікаві документи. Але ідея про те, що гетьман Полуботок справді міг покласти в англійський банк таку суму грошей і тепер її можна забрати, вона існує не тільки в уяві письменників чи культурологів, чи насправді українські політики, як ви вважаєте, серйозно розглядали колись таку можливість, що оці гроші справді там в Англії є і їх можна забрати? А це мова про 250 мільярдів доларів!

Анна Шевченко: От про що ніхто не згадує, але що дійсно є правдою, що в Книжці рекордів Ґіннеса золото Полуботка є другою найбільшою спадщиною, яку не забрали нащадки. Я думаю, що це теж дуже цікава ситуація, тому що ця спадщина записана в Книжці рекордів Ґіннеса.

Бі-Бі-Сі: Але ми не знаємо, наскільки ретельно вони перевіряли цю інформацію…

Анна Шевченко: Я говорила з декількома українськими істориками, яких, на жаль, вже немає на світі, і вони підтвердили, що в архівах НКВД і КДБ дійсно були документи, які займалися розглядом, чи були запити про цю спадщину. І я вважаю, що не буває відлуння без звуку. Десь якийсь, мабуть, позив про цю спадщину був. Я думаю, що оскільки гетьман Полуботок, фактично, був скарбником українського війська, і коли Петро Перший дійсно запросив його до себе і запитав, де це золото, і потім обшукували всі підвали будинку під Черніговом, де жив гетьман, золота не знайшли. Значить, кудись воно було сховано. Але чи дійсно воно потрапило до Англії, я сказати не можу.

Бі-Бі-Сі: Захоплююча історія, звичайно. Пошук скарбів, як ви вже сказали, це літературний сюжет, який існує вже століттями, можливо, навіть, і тисячоліттями, якщо згадати якусь шумерську літературу, а наскільки ви б сказали, що ви надихнулися чиїмось твором про пошук скарбів? Можливо, чиясь книжка для вас була натхненням? Про Полуботка писав і Юрій Мушкетик, і про пошуки скарбів, які можуть врятувати незалежну Україну, писав Андрій Курков, який так само видається англійською, хоча нею він не пише. Щось із цього було вам близьким?

Анна Шевченко: Я дуже уважно прочитала книжку Мушкетика, бо я дуже боялася, щоб не було повторів, і хочу сказати, що в мене абсолютно інший погляд на скарби. Я вже сказала, що книжка проходить через 3 століття та 7 країн, і в книжці дуже багато повторів, де ситуації, мабуть, повторюються: це як і було в XVIII сторіччі, потім в XIX, XX, XXI, в різних обставинах різні люди проходять через одну й ту ситуацію. І для мене фактично золото чи ті скарби - це був приклад (чи, можна сказати, навіть мотор!), щоб показати, що історія не прощає, історія може бути небезпечною, якщо до неї ставитися неуважно, тому що ви побачите, що в книжці дуже часто виникають ситуації небезпечні, коли люди до історії ставляться не з тою повагою, з якою треба до неї ставитись. І другий підхід, який мене теж надихнув, це те, що в мене дід був істориком-архівістом. Він мені колись сказав, що як не ховати документи в архівах, але через 100 років, через 200 правда все одно випливе.