Останній дзвоник в інтернаті для сиріт

Останній дзвоник в школі - інтернаті №12
Image caption Випускники школи-інтернату для сиріт №12 фотографуються на пам'ять

Днями в київській школі інтернаті №12 для дітей сиріт пролунав останній дзвоник. На вигляд ця школа майже нічим не відрізняється, просто кілька старих цегляних чотириповерхових будівель.

У дворі: школярі з квітами, вихователі роблять останні приготування перед початком урочистої лінійки. Поодаль стоять випускники, готуються пройти урочисте коло, поки школярі середніх класів репетирують вальс, який спеціально підготували на свято останнього дзвоника.

Ця урочиста лінійка як дзеркало соціального статусу дітей - на ній учні сиротинця, вчителі, вихователі. І лише кілька пар батьків.

Більшість із школярів усе життя провели у дитячих будинках та інтернатах. Але тепер вони ухвалюють для себе дорослі рішення про своє майбутнє.

"Хочу бути священиком"

Троє хлопців, з якими я спілкувалася, йдуть навчатися у технічно-професійне училище.

Протягом чотирьох років вони здобуватимуть професію. Володя мріє стати кухарем. Хлопець говорить, що в нього вже виходить смачно готувати. Він вивчатиме кулінарію, а потім відразу хоче піти працювати.

Анатолій також вчитиметься куховарити, але після училища планує вступати до вишу.

А ось Сергій зараз йде вчитися на взуттєвого майстра. Але його заповітна мрія – стати священиком. Він хоче служити Богу, допомагати бідним.

Image caption Кулінарна практика в інтернаті

Олег Покальчук, соціальний психолог, який аналізує, наскільки діти з сиротинця готові до самостійного життя.

На його думку, ці діти просто кинуті напризволяще:"Отут в ув'язнених і сиріт проблеми приблизно однакові, зрештою недалеко від них пішли й випускники вузів. Людина опиняється поза межами інституцій, в якій вона перебувала під меншою чи більшою опікою де вона розуміла динаміку свого особистісного суспільного розвитку. І потім раптом у неї за спиною зачиняються двері і все. Тобто людина залишається покинутою напризволяще по суті справи".

"Мені було страшно перейти дорогу"

Я зустрілася з кількома випускниками київської школи інтернату для дітей сиріт №12.

Для них працює центр підтримки. Вони поділилися зі мною своїми враженнями від дорослого життя.

Олена, рік тому випустилася з інтернату, зараз навчається у педагогічному коледжі.

Дівчина порівнює життя в різних інтернатах, і те, наскільки їхні випускники готові до життя після закінчення інтернатутого, як їх не тільки берегли, але й обмежували свободу:

"Там де я навчалась, там взагалі до магазину було два кроки, нас не випускали взагалі, тільки з вихователем. Може було таке раз на місяць, тільки по заяві. Тож коли я перший раз сюди приїхала три роки тому, то це було жахливо, бо мені було страшно перейти дорогу".

Своє обурення щодо обмеження свободи в сиротинці висловлює Юрій, який з іншого київського інтернату.

Минуло вісім років як він випустився, на собі відчув як брак свободи, так і її надлишок після закінчення. Він не відвідував заняття, був виключений з училища.

Пізніше схаменувся, взявся за розум, вивчився. Зараз має роботу.

Хлопець переконаний, що суворий режим негативно впливає на інтернату:

"У нас в школі, усі кого знаю, приміром випускників з мого класу, вони теж чекали вісім років, що втекти звідти. У нас були такі рамки, режим. На вихідні мене бабуся забирала, і в неділю ввечері думаю, знову треба повертатися в інкубатор. Ми так інтернат називали, і знову ці правила. Ось приміром тобі хочеться пограти у футбол, а тобі кажуть відбій. Всі гуляють, а ти спиш".

Квартира з туберкульозними родичами – реалії

Юра належить до тих сиріт, як він каже, яким пощастило отримати нову квартиру від київської влади.

Тепер частина випускників столичних сиротинців перебиваються в приватних соціальних гуртожитках, або змушені жити з родичами, хворими на туберкульоз, або які зловживають алкоголем.

Як розповідають самі випускники, їм проблематично стати у квартирну чергу.

Якщо офіційно є реєстрація, то ніхто не зважає на умови проживання. А державних соціальних гуртожитків міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту у Києві не створює.

Наталя Лук'янова, яка відповідає у відомстві за державне забезпечення сиріт, пояснює чому:

"Київ - місто велике, де є кошти, майже стовідсотково вирішили проблему надання житла такій категорії дітей".

Богдан Баштовий, директор Київського центру підтримки дітей та молоді при сиротинці №12 каже, що столична влада запровадила мережу комунальних квартир для сиріт.

"У двох кімнатах проживають наші випускники, які працюють навчаються, які ведуть нормальний спосіб життя і так далі. Дві інші кімнати займають випускники інших закладів, один у в’язниці, інший живе на вулиці, хоча у нього є житло. Крім того, він зловживає наркотиками. Як можна жити у квартирі з такими людьми? Ви ж розумієте, що це дуже важко. Тому на жаль, ця система не продумана. Не можна випускників селити в одну квартиру, і при цьому немає дорослої людини, яка б наставляла допомагала б".

Ситуація - катастрофічна

Соціальний психолог Олег Покальчук, що ситуація із державним забезпеченням сиріт в Україні катастрофічна:

Image caption Олег Покальчук, соціальний психолог

“Україна у нас є одним сиротинцем для всіх категорій населення без винятку, тому ці діти, насправді, не відчувають цього разючого контрасту. Вони це можуть відчути, порівнявши себе з ровесниками або колегами по статусу із західних країн. І це було б катастрофічно”.

Не зважаючи на проблеми з житлом для випускників сиротинців, судячи з їхніх слів, найліпша допомога для таких як вони - це поширення системи центрів підтримки для випускників шкіл-інтернатів, щоб було куди звернутися за допомогою в різних ситуаціях.Ігор, випускник Київського школи-інтернату №12:

“Таку систему треба впроваджувати в усіх інтернатах, які тільки є. Це було б дуже добре, ця система працювала б, і діти дивилися б на життя по-іншому. У кожної дитини є своя історія: у когось мати померла, когось кинула, а дякуючи цій системі вони б не думали про ці проблеми. вони б думали, що є люди, які люблять їх, опікуються ними. Я завжди казав, що мати не та, яка народила, а та, яка виховала”.

Олена, випускниця київського інтернату №12 погоджується з Ігорем, і каже, що сироті дуже легко піти хибною стежкою:

“Це дуже доречна приказка для нас усіх, і не було б так багато криміналу, багато б дітей розуміло, що алкоголь - це погано. І взагалі, я вважаю, що якщо ти вийшов зі школи, треба поставити собі ціль, і йти до неї. Не звертаючи, ні вліво, ні вправо, ніяк. Поставити мету і добиватися чогось в житті”.