Сідниці - культурне явище сучасності?

"Проект дверей" Копирайт изображения Reuters
Image caption "Проект дверей" Антеї Гамільтон у лондонській галереї Tate

Коли минулого року скульптура гігантських сідниць отримала номінацію на престижну премію Тернера, мистецтвознавець Келлі Гров'є вирішив дослідити історію нашого захоплення "м'яким місцем".

Ми живемо у Добу Заду. Якщо XVIII століття за його одержимість інтелектом і раціо прозвали Добою Розуму, то сьогодні, здається, нас надихає дещо інше.

Сідниці захопили культурну свідомість, а їхній оголений вигляд здатний щоразу "підривати" інтернет.

Ми оспівуємо їх у піснях, ніби це - якесь вічно невдоволене божество, яке потрібно улестити.

Насправді, у величезній кількості пісень: My Humps (Black Eyed Peas), Anaconda (Нікі Мінаж), Baby Got Back (репера Sir Mix-A-Lot) і Bootylicious (Destiny's Child) з пікантними рядками на кшталт "Не думаю, що тобі потрібне це желе".

Ми створили із заду такий фетиш, що готові лягати під ніж хірурга, аби довести його форму до абсолютної досконалості.

2015 року в світі зробили стільки пластичних операцій з корекції сідниць, що Американське товариство пластичних хірургів назвало 2015-ий "Роком заду".

Копирайт изображения Wikipedia
Image caption Венера з Холе-Фельс є одним з найперших відомих нам зображень людини в палеолітичному мистецтві

А художні зображення сідниць тепер претендують на найпрестижніші мистецькі нагороди.

Фотографія молодої жінки в британській галереї Tate, яка уважно дивиться вглиб величезної вертикальної розщілини, ніби в ній прихована найважливіша таємниця Всесвіту, є лише одним з багатьох прикладів нашого маніакального захоплення своїм "тилом".

Ця п'ятиметрова інсталяція "Проект дверей" є зухвалим твором лондонської скульптурки Антеї Гамільтон, за яку вона отримала номінацію на одну з найпрестижніших (і суперечливих) нагород сучасного мистецтва - премію Тернера.

Робота Гамільтон має передісторію. Вона втілила ідею італійського архітектора Гаетано Пеше, який планував зробити такий вхід у багатоквартирний будинку в Нью-Йорку, але так й не реалізував проект.

Після того, як сто років тому французький дадаїст Марсель Дюшан виставив у художній галереї пісуар, а 80-ма роками пізніше британська художниця Трейсі Емін представила на конкурс сучасного мистецтва зім'яте ліжко, здається, шокувати глядача вже неможливо.

Схоже, єдине, що ще здатне сколихнути притуплені почуття публіки XXI століття - це сідниці. І саме тому зад стає унікальним і невичерпним джерелом культурного осмислення.

А втім, фото відвідувачки музею, завороженої гігантською скульптурою Гамільтон, насправді лише замикає довгий ланцюжок в історії художнього сприйняття нашого тіла.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Виразні сідниці - невід'ємний атрибут візуальної культури від палеолітичної Венери до Кім Кардаш'ян

Одне з найперших зображень людини в палеолітичному мистецтві - це Венера з Холе-Фельс, знайдена в Німеччині 2008 року.

Крихітна статуетка з бивня мамонта, вік якої налічує понад 40 тисячоліть, недвозначно натякає, що людство завжди привертало чимало увагу до свого заду.

Неприродно величезні груди і виразні сідниці Венери свідчать, на думку вчених, про те, що вона слугувала тотемом родючості.

З того часу зад не втрачав своєї актуальності. Він надихав чи не кожного видатного майстра візуального мистецтва.

Від Ієроніма Босха, на полотні якого "Сад земних насолод" сідниці використовують для нотного запису, Сальвадора Далі, який гротескно витягує зад чоловіка на картині "Загадка Вільгельма Телля" і Жана-Леона Жерома, чий "Пігмаліон і Галатея" зображує чарівну метаморфозу кам'яної скульптури в персикову плоть, до відвертих селфі Кім Кардаш'ян, що бентежать кіберпростір.

А мораль яка? Коли мова заходить про мистецтво, сьогодні чи в прадавні часи, як співає Нікі Мінаж, we don't want none, unless it got buns, hun ("любий, те, що не має заду, нам не цікаво").

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.

Новини на цю ж тему