Як вижити в катастрофі - помилки, які коштуватимуть життя

Авіакатастрофа Копирайт изображения AFP/Getty Images

Щоби вижити в стихійному лиху, головне - це зовсім не геройство, кажуть фахівці. Єдине, що треба зробити, це уникнути безглуздих помилок, яких ми схильні припускатися перед загрозою смерті.

"Я ніколи не забуду цей звук. Скрегіт металу, який ламається", - каже Джордж Ларсон, пасажир рейсу 440 Індійських авіаліній, який 1973 року здійснював переліт із Ченнаї у Нью-Делі. Було десь 22:30, за бортом вирувала гроза, і літак летів низько.

Першим об землю вдарився хвіст машини. Ларсона викинуло з крісла. Але літак продовжував рухатися. Фюзеляж почало розривати на дві половини, електричні кабелі іскрилися, пасажири кричали.

Коли Ларсон отямився, він побачив, що лежить у купі металевого брухту, і його ноги застрягли в ньому. Незабаром під крилами літака почали вибухати баки з паливом.

На Ларсона згори посипалися уламки, і він зрозумів, що йому доведеться рятувати себе самому. "Розжарене повітря обпалювало легені, і дихати було дуже важко". Але на останньому подиху він зробив ривок, відкинув уламки, викотився на землю і відповз на безпечну відстань.

Із 65 пасажирів та членів екіпажу на борту вижили тільки 17, і Ларсон - один з них.

Йому насправді дуже пощастило. За кілька хвилин до катастрофи він серйозно порушив правила безпеки. Чоловік сидів у задньому ряду і спілкувався зі стюардесою. Раптом він чомусь відстебнув ремінь безпеки, хоча знак вимагав не робити цього.

Більшість людей, які під час катастрофи - непристебнуті, як правило, гинуть.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Пасажири, які під час катастрофи непристібнуті ременями безпеки, гинуть в чотири рази частіше

Ларсона врятувало й те, що коли почалася пожежа, він не розгубився, а зробив неймовірне зусилля і вибрався з літака.

Дивно, але багато людей перед загрозою смерті діють недостатньо швидко, щоби врятувати своє життя. Вони можуть сперечатися через дрібниці, коли їхній корабель тоне, або стояти собі спокійно на пляжі, на який насувається цунамі.

Психологам давно відомо, що в екстремальних обставинах люди часто діють на шкоду собі. Хоча в новинах зазвичай розповідають про дивовижні випадки порятунку, часто вони трапляються не завдяки діям людей, а саме всупереч ним.

"Тренінги з виживання навчають людей не стільки того, що треба робити під час катастрофи, а скільки того, чого не треба робити", - пояснює Джон Ліч, психолог з Університету Лестера, який вижив у пожежі на станції лондонського метро Кінгс-Кросс 1987 року.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Під час землетрусу в Японії 2011 року люди, ризикуючи життям, бігли в супермаркет за пляшками з алкоголем

Він каже, що в екстремальних обставинах 80-90% людей роблять не те, що треба.

На відео японського землетрусу 2011 року видно, як люди, ризикуючи життям, біжать у супермаркет за пляшками з алкоголем. А під час пожежі на борту літака в Денвері на початку цього року пасажири затримали евакуацію, оскільки дехто намагався зробити селфі на тлі палаючого авіалайнера.

Хоча такі дії суперечать здоровому глузду, люди все одно повторюють ті само помилки щоразу, навіть коли вони можуть коштувати їм життя.

Отже, чого саме потрібно уникати в ситуації, яка серйозно загрожує вашому життю?

ЗАЦІПЕНІННЯ

Коли ми уявляємо собі катастрофу, нам здається, що всі впадають у масову істерію. Так, принаймні, зображують стихійні лиха в фільмах. Але насправді найбільш природною реакцією людини в умовах небезпеки є бездіяльність.

Поліцейський, який намагався знешкодити зловмисників під час нещодавнього терористичного нападу на лондонському мосту, розповів, що люди застигли поруч "як олені в світлі автомобільних фар".

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Під час аварійної посадки літака в Дубаї в минулому році пасажири намагалися зібрати свої речі, коли салон вже охопило полум'я

Ця реакція є такою поширеною, що психологи вигадали для неї термін - "загальмованість у ситуації стресу".

Це не зовсім пасивна реакція, як може виглядати ззовні. Коли наш мозок паралізований страхом, в кров потрапляє адреналін, а м'язи напружені, "примітивна" підсвідома частина розуму посилає сигнал не рухатися з місця.

Цей механізм - дуже поширений у світі тварин, від щурів до кроликів, і, вочевидь, пояснюється останньою спробою залишитися непоміченим.

Але в небезпечних обставинах від здатності перебороти це заціпеніння часто залежить виживання.

ПАРАЛІЧ МИСЛЕННЯ

Дослідники звернули увагу на цю дивну особливість мозку за тривожних обставин.

Під час війни в Перській затоці на початку 1990-х Ізраїль готувався до нападу з боку Іраку. Оскільки у 80-ті роки іракська армія широко використовувала отруйний газ, уряд Ізраїлю очікував найгіршого.

Усі громадяни отримали протигазові маски та шприци для самостійного вводення протиотрути. Ізраїльським сім'ям рекомендували обрати "найбезпечнішу" кімнату у своєму будинку, в якій вони мали сховатися і одягнути маски, щойно пролунає сигнал тривоги.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption У пожежі на лондонській станції Кінгс-Кросс 1987 року загинула 31 людина

З 19 по 21 січня відбулося 23 напади, під час яких на густонаселений Тель-Авів було скинуто 11 тон вибухівки.

Понад тисяча ізраїльтян отримали різні поранення, але більшість із них - майже 80% - не через вибухи. Дехто постраждав під час помилкових тривог. Серед таких жертв було 11 смертельних випадків: сім - через те, що люди вдягли протигазові маски, але забули відкрити фільтр.

Сотні людей постраждали через те, що ввели протиотруту від нервовопаралітичного газу, хоча газової атаки взагалі не було.

Ще 40 травм (переважно розтягнення і переломи) було отримано, коли постраждалі намагалися прорватися до зачинених кімнат.

Чому так сталося?

Навіть у спокійних обставинах наш мозок реагує досить повільно, принаймні, повільніше за розвиток подій під час стихійного лиха.

Коли літак проходить перевірку на безпеку, його виробники мають продемонструвати, що евакуація усього салону займе не більше 90 секунд. Адже саме через цей час ризик пожежі різко зростає.

Для багатьох з нас, однак, півтори хвилини не вистачить навіть, щоби впоратися зі своїм ременем безпеки.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Під час терактів 11 вересня в США люди на верхніх поверхах Всесвітнього торгового центру почали евакуацію далеко не одразу

Річ у тім, як ми ухвалюємо рішення. Візьміть, приміром, шахи. Перші ходи в партіях гравці зазвичай роблять досить швидко, оскільки їхні варіанти відомі заздалегідь.

Але вже після чотирьох ходів у звичайній партії з'являється понад 288 мільярдів комбінацій. Тепер коли покладатися на запрограмовану стратегію більше неможливо, гравцям доводиться обмірковувати кожен хід і швидкість гри сильно уповільнюється.

"Наш мозок має дуже обмежений потенціал для обробки нової інформації", - зазначає Сарита Робінсон, психолог із Університету Центрального Ланкаширу.

А в екстремальних обставинах швидкість його робити знижується дедалі більше.

Копирайт изображения AFP
Image caption Швидкість ухвалення рішень в екстремальних умовах обмежується робочою пам'яттю. Так само як й у шахах

Це пов'язано не в останню чергу з гормонами стресу - адреналіном і кортизолом. Ці гормони впливають на роботу префронтальної кори мозку, яка відповідає за такі важливі функції, як робоча пам'ять.

І от, саме тоді, коли наша дотепність потрібна нам найбільше, ми стаємо забудькуватими і схильними до помилкових рішень.

"ТУНЕЛЬНЕ" БАЧЕННЯ

Типовою реакцією в екстремальних умовах є так звана "персеверація" - наполегливий повтор однієї дії, навіть коли вона не дає результату. Це явище настільки поширене, що його почали враховувати в розробці ременів безпеки на легкомоторних літаках.

Оскільки люди звикли, що ремені безпеки зазвичай розташовані в районі стегон, в надзвичайних ситуаціях це стає єдиним місцем, куди вони дивляться.

У попередніх конструкціях літаків кріплення ременю було розташовано вище, але в паніці під час аварійної посадки люди просто не могли його знайти.

Цікаво, що така поведінка спостерігається у пацієнтів з необоротними пошкодженнями префронтальної кори.

Отже, можливо, мозок відповідає на стрес "вимкненням" цієї ділянки, що й пояснює негнучке мислення в екстремальних умовах.

СТЕРЕОТИПНА ПОВЕДІНКА

З цього випливає наступна велика помилка.

"Чимало людей гине, коли вони повертаються до свого будинку, щоби взяти гаманець або вимкнути плиту", - розповідає Джеймс Гофф, фахівець з управління надзвичайними ситуаціями з Гавайському університету.

Гофф багато років інструктував мешканців небезпечних регіонів, як поводитися під час цунамі, і бачив, якою непередбачуваною може бути реакція людини під час стихійного лиха.

Здавалося, хто буде ризикувати своїм життям заради гаманця, але багато людей саме так і роблять. В психології цей феномен отримав назву "стереотипна поведінка".

Вона також спостерігається в тварин, коли вони виконують повторювані безглузді дії, як-от бігають по своїй клітці в зоопарку туди-сюди.

У людей це дивне явище виявляється в тому, що вони продовжують свої повсякденні справи, коли, приміром, будинок охопило полум'я.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption У надзвичайних ситуаціях люди схильні продовжувати свої повсякденні справи, ніби нічого не відбувається

Але чому ми не можемо вимкнути ці несвідомі рефлекси?

У повсякденному житті наш мозок великою мірою покладається на рутинні дії, які ми виконуємо не замислюючись, і таким чином вивільняє простір для нових речей, що потребують осмислення.

Сприйняття нової ситуації потребує багатьох зусиль, ось чому ми так втомлюємося на новій роботі або коли подорожуємо за кордоном.

Але екстремальні ситуації потребують іще більше зусиль, і це може бути просто не під силу нашому мозку. В такий момент ми й починаємо удавати, ніби нічого незвичного не відбувається.

ІГНОРУВАННЯ НЕБЕЗПЕКИ

У крайньому випадку така поведінка може вилитися в повне ігнорування небезпеки. "Так поводиться чи не кожна друга людина. Наприклад, під час цунамі багато хто іде на пляж, щоб подивитися на нього", - розповідає Гофф.

Він показує знімки людей, які спостерігають за цунамі в Індійському океані в грудні 2004 року.

Заперечення небезпеки відбувається з двох причин, пояснює Сарита Робінсон. Люди або не усвідомлюють, що ситуація дійсно ризикована, або просто не хочуть цього розуміти. Й останнє - дуже поширене явище.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Під час нещодавніх пожеж у Португалії багато людей загинули, тому що не поспішали залишати свої будинки

Люди часто поводяться так насамперед під час пожежі. Їм здається, якщо вони залишать свій дім, вони таким чином визнають, що його буде зруйновано.

"Люди часто чекають, поки не побачать дим, але це, як правило, означає, що вже надто пізно: вони - в пастці вогню", - розповідає Ендрю Гіссінг, експерт з управління ризиками в надзвичайних ситуаціях з консалтингової фірми Risk Frontiers.

Ученим уже давно відомо, що наш мозок дуже погано вираховує ризики. А коли ставки високі, ми ще більше схильні покладатися на інтуїцію, а не факти, відкидаючи тривожні думки і запевняючи себе, що все не так погано.

Це пояснює, чому пацієнти з онкологією, попри тривожні симптоми, чекають в середньому цілих чотири місяці, перш ніж звернутися до лікаря. А також чому під час терактів 11 вересня в США люди на верхніх поверхах Всесвітнього торгового центру починали евакуацію далеко не одразу.

ЩО ТРЕБА РОБИТИ

Тоді виникає закономірне питання. Якщо покладатися на свою інтуїцію не варто, що треба робити в екстремальній ситуації?

Головною умовою врятування в катастрофі - це мати попередній план дій, впевнений Джеймс Гофф.

"Якщо ви завчасно знаєте, що треба робити, ви почнете рятуватися, не гаючи часу", - пояснює він.

Психолог Джон Ліч багато років проводить курси виживання для військових. Він вчить їх "виплутуватися" із найскладніших ситуацій, від захоплення заручників до падіння гелікоптера у воду. В останньому випадку, до речі, треба залишатися на своєму місці, поки фюзеляж майже повністю не заповниться водою і не перегорнеться.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Під час цунамі в Індійському океані в грудні 2004 року багато людей вийшли на пляж подивитися на стихійне лихо

Вибиратися із салону треба буквально в останній момент, і також стежити, щоб вас не зачепило лопатями гвинта, який продовжуватиме обертатися.

Ліч знає, що єдиний спосіб уникнути помилкових рефлекторних реакцій - це тренуватися заздалегідь.

"Техніки виживання потрібно багато відпрацьовувати, поки вони не стануть автоматичними", - підкреслює він.

АЛЕ ІНОДІ ПРОСТО МАЄ ПОЩАСТИТИ

Вам цікаво, чим завершилася історія Ларсона, який вижив у катастрофі індійського авіалайнера? Виявилося, що найбільшою небезпекою для нього було не падіння літака, а те, що сталося після цього.

Чоловіка знайшли місцеві селяни і доправили до лікарні. Ларсон мав опіки першого та другого ступенів, переломи тазу та руки і пошкодження сечового міхура.

Щоб упевнитися, що в нього не має інших внутрішніх травм, йому зробили операцію. За кілька тижнів Ларсон повернувся до США, але почав втрачати вагу, і рана ніяк не загоювалася.

Аж раптом його лікаря осяяла здогадка. Він зробив надріз на рані і витягнув з неї бинт понад 30 см завдовжки, який пробув у животі Ларсона майже місяць.

Ларсону дійсно пощастило, якби лікар не виявив бинт, прогнози були би невтішними.

Навіть у найбільш екстремальних обставинах шанси на виживання все ж таки є. За умови, що ви будете підготовленим, діятимете швидко і не покладатиметесь на інтуїцію та автоматичні реакції.

Але, як свідчить досвід Ларсона, іноді потрібно просто народитися в сорочці.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

Новини на цю ж тему