Афганістан - Україна: Свистом по талібах!

Жінка в бурці в Афганістані
Image caption Красунь впізнають, дивлячись на ноги

Одна знайома журналістка, яка кілька років працювала в Кабулі, розповідала, як одного разу з водієм-афганцем повільно просувалася в джипі запиленими кабульськими вулицями, а назустріч узбіччям йшли малими групами жінки. Афганки, як водиться, були в бурках-паранджах, які накривають їх з голови до ніг.

Першу групу жінок водій-афганець пропустив, не зреагувавши ніяк. Так само й другу. А от третій групі він посвистів – таке собі афганське загравання… Знайома запитала - як він знає, чи під паранджею молода й красива чи не дуже?

- По стопам, по стопам! – відповів, сміючись, залицяльник… Це я до того, що пересічні афганці – не дивлячись на всю складність життя й навіть трагізм долі їхньої країни, вимотаної десятиліттями воєн, залишаються все ж людьми.

І по стопам красуню вирахують і свиснуть їй, і на абсолютно безалкогольних вечірках (Афганістан все ж!!!) міцний напій тихенько розливають у червоні алюмінієві бляшанки з-під кока-коли щоб веселіше було вести розмови, споглядаючи як гори довкола Кабула стають рожевими при заході сонця...

Тому коли мова заходить про Афганістан, то, мабуть, не буде справедливим говорити виключно про військові операції НАТО, талібів, наркотики, Карзая чи впливи сусідніх країн. Бо ж де в усьому цьому афганці з їхнім життям? В цьому, вочевидь, і найважча місія НАТО та країн-партнерів, чиї війська є в Афганістані.

Можна було в 2001-му Талібан скинути, можна, мабуть, і рештки його в боях на півдні нині здолати, але як переконати самих афганців, що останнє десятиліття в їхньому житті є найкращим? Адже при талібах і свистіти не можна було, і залицятися, і кока-колу (навіть без алкоголю в ній!) пити. І в футбол грати і навіть танцювати і навіть музика була заборонена.

Саме тому, вочевидь, НАТО нині і робить сильний акцент на гуманітарній складовій своєї присутності: школи (зокрема для дівчат!), лікарні, дороги, робота з фермерами, щоб ті не мак вирощували, а щось інше, ну, і щоб за кланом Карзая приглядати, бо не можна ж прагнути заволодіти усім бізнесом країни!

Контингент чи персонал

…В кулуарах саміту НАТО в Бухаресті в квітні 2008-му року до групи журналістів підійшов тодішній міністр оборони України Юрій Єхануров. Обличчя міністра було серйозним: – Україна втричі збільшує війська в Афганістані, - сказав міністр і, витримавши паузу, посміхнувся: “З трьох до дев’яти офіцерів!”

Нині ж мова йде про збільшення кількості українців в Афганістані з 10 до 30 військовослужбовців. Але українські представники не втомлюються підкреслювати, що мова йде про невелику присутність військового персоналу (для чого достатньо рішення президента), а не про присутність військового контингенту (в цьому разі потрібна згода парламенту).

Рішення про три десятки офіцерів ухвалено РНБО ще восени минулого року і було питання, - а як подивиться нова влада на українську присутність в Афганістані, з огляду на біль від втрат часів радянської кампанії.

Але ось в червні уряд України ухвалив план заходів річної програми співпраці з НАТО, яким передбачена “можливість розширення миротворчого персоналу в Афганістані й Іраку”. Тобто цифра в 30 вояків може бути не остаточною.

Можна, мабуть, погодитись з тими військовими експертами, які кажуть, що присутність українців – нехай і незначна, важлива з кількох моментів. Українські офіцери здобувають досвід координації і роботи в натовських командних структурах.

Плюс гуманітарна сторона теж дуже важлива – ті ж лікарі, чи ж фахівці зі знешкодження саморобних вибухових пристроїв, яких незабаром може направити Київ і які можуть врятувати багато життів, а також запобігти каліцтву ще більшої кількості людей.

До того ж в Афганістані українці служать з литовцями в провінції Гор, а українські лікарі – разом з польським контингентом. І у такий спосіб в далекому Афганістані ніби скріплюється україно-польсько-литовське військове співробітництво, апогеєм якого може незабаром бути спільна миротворча бригада.

Україна бере участь у найвідповідальнішій і найважливішій місії НАТО - що ще більш важливо нині, коли Київ зняв з порядку денного питання про приєднання до альянсу, обмежуючись лише партнерством. Зрештою, якби не Афганістан, то на саміті НАТО в Лісабоні пізніше цього року України (за умов не проведення засідання комісії Україна-НАТО на найвищому рівні) взагалі могло б не бути.