Блог з Луганська: як у "республіці" вмирає благодійність

Авдіївка Копирайт изображения Getty Images
Image caption Так міжнародні гуманітарні організації допомогали жителям Авдіївки взимку 2017 року. На підконтрольній озброєним прихильникам "ДНР та ЛНР" вони не можуть працювати

Якщо говорити про ситуацію на Донбасі, то, в першу чергу, на думку спадають помітні зміни в житті. Це втрата роботи, зміна колишнього життєвого ладу, виїзд друзів, зростання цін та низькі зарплати більшості людей, які лишилися в "республіці".

Проте є ще одна сторона життя, яку дуже складно помітити, але яку дуже відчувають ті, хто лишився тут жити. Це повна переоцінка цінностей та адаптація не тільки до нових реалій життя, але і до себе нового в цьому новому житті. Почну з себе, тому що оцінити свої зміни дещо легше - вони на виду.

До війни в мене було три проекти, з якими я дуже успішно працювала. Два з них були пов'язані з допомогою людям, і мені за них добре платили. Восени 2014 року проекти припинили, і мені запропонували виїхати за межі "республіки", аби продовжити займатися улюбленою справою.

Тоді я обрала дім та сім'ю, оскільки вважаю це найважливішим в моєму житті. Однак за 3,5 роки в моєму житті нічого не з'явилося замість роботи-хоббі.

Після закритих проектів в "республіці" нічого не з'явилося на заміну їм, тобто ця ніша допомоги вразливим групам людей вільна.

Так, можна було б продовжувати займатися тим, що я робила в рамках проекту самостійно. Однак, думаю, це було б дивно. Є речі, які можуть робити священики чи волонтери в рамках якихось проектів.

Якби я діяла не від імені організації, а від себе самої, то це б викликало не лише подив, а й підозру.

Ще в період 2014 - 2015 років в "республіку" намагалися зайти міжнародні благодійні організації з цікавими ідеями щодо психосоціальної допомоги. Я знаю, що "республіка" не дала акредитацію одній з них, посилаючись то на антисанітарію на складах, то на перевезення заборонених психотропних препаратів.

Це організації зі світовим іменем, які успішно працюють по всьому світу, в гарячих точках і скрізь проходять перевірку. Проте саме вимоги "республіки" виявилися настільки серйозними, що ніхто їм не відповідає. Тому ці організації просто відступили.

Один з приватних благодійників якось мені сказав: "Такого приниження як при перетині кордону муж "ЛНР" та "ДНР" я не відчував ніколи. Я радий допомогти, але я не готовий терпіти всі етапи перевірки вантажів, призначених для тих, хто їх потребує".

На одній з моїх робіт я відповідала за благодійну допомогу кільком дитячим будинкам в Луганській області. Мої працедавці легко відгукувалися на прохання про допомогу різним організаціям інвалідів та будинкам для людей похилого віку.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Люди стоять у черзі за гуманітарною допомогою в Донецьку у жовтні 2014 року

Це було цікаво тим, що до проекту добровільно приєднувалися сотні людей, які збирали та сортували одяг, організовували заходи для вихованців дитячих будинків та робили інші речі. Зокрема, був в нашій організації працівник, за допомогою якого інтернат для дітей-інвалідів біля Луганська забезпечили саджанцями фруктових дерев.

У 2014 році власники компанії виїхали з Луганська, сотні працівників залишилися без роботи, а благодійна діяльність припинилась. Самі працівники відразу опинилися за межею бідності. Але будинки для інвалідів лишилися і, як і завше, потребували добровольців для допомоги.

Проте аби продовжувати займатися своєю діяльністю, мені потрібні люди, транспорт та гроші. А нічого цього в мене не було, бо сама лишилася без роботи.

Спочатку я відчувала провину перед всіма, хто чекав нас на свята, звик до нас та вірив в маленьке чудо, яке ми дарували кожному протягом багатьох років.

Я дізналась, що адміністрація цього інтернату виїхала на територію, контрольовану Україною ще в 2014 році, а вихованці лишилися там, де й жили все життя - у своєму єдиному будинку з сумною припискою через дефіс "інтернат".

І через деякий час я зрозуміла, що ніша допомоги іншим лишилася незайнятою, але мій потенціал нікому не потрібен. Озирнувшись по сторонах, я зрозуміла, що багато хто перебуває у стані здивування, розгубленості і нереалізованості.

Мій знайомий, як і я, опинившись без роботи, почав писати фантастичні романи, а вершиною його досягнень стало членство в місцевій "спілці письменників".

Товаришка, яка до війни брала участь в різних танцювальних конкурсах, позбавлена такої можливості, почала освоювати вироби з вовни, закрившись вдома.

Але найбільше мене вразила моя товаришка - власниця мережі магазинів взуття в Луганську, яка багато років допомагала безхатькам, зняла про них фільм та будувала за свої кошти притулок... Після війни вона пішла в монастир, відмовившись від боротьби з вітряними млинами в обличчі місцевих чиновників.

Я не думаю, що знайшовся ще хтось, ким би керували такі альтруїстичні мотиви допомагати іншим, знаходячи для цього душевні та матеріальні ресурси.

До таких же втрат після 2014 року можна зарахувати припинення роботи проекту харчування дітей на вулиці гарячими обідами, зупинку проекту з психологічної допомоги хворим на сухоти та забезпечення шприцами ін'єкційних наркоманів.

Тепер ці категорії залишилися без допомоги, підтримки та опіки небайдужих людей. І найбільше вражає - що дуже багато моїх знайомих, які гостро потребують допомоги, не знають, куди їм треба звертатись.

Є міфічна російська гуманітарка, але вона не покриває потребу в харчах, ліках та й просто в людській участі. А такої допомоги в "республіці", на жаль, не передбачено.

Стежте за нами в Telegram! Ми надсилаємо туди головні новини і добірку найкращих статей.

Також на цю тему

Новини на цю ж тему