"Змарнований талант": Іван Кавалерідзе - людина з нерадянською біографією

Природа наділила Івана Кавалерідзе, 130-річчя якого відзначають цього дня, різноманітними талантами. Важко уявити, що всі вони належать одній людині: художник, скульптор, кінорежисер, сценарист, театральний драматург. А ще певний час вів наукову діяльність, працював у Академії архітектури. Мало хто з українських митців може похвалитися схожою "всеїдністю".

Митець жив і творив у радянську добу, проте мав біографію, далеку від радянських канонів. Його життя - дивне сполучення творчих злетів і компрометуючих (з погляду влади) обставин.

"Мистець високої міри", але водночас "змарнований талант кіномистецтва і скульптури", - так згадував про нього відомий письменник Улас Самчук. Певний час вони товаришували.

Пам'ятник княгині Ользі, встановлений Кавалерідзе 1911 року, київські більшовики скинули в 1919-му - мовляв, не той персонаж, якого має шанувати пролетаріат.

Фільм "Прометей" (за мотивами творчості та біографії Тараса Шевченка) заборонили 1936-го. Кажуть, на вимогу Сталіна. Не сподобалося вождю, що на екрані росіяни програють війну на Кавказі. Неподобство! Після розгромної статті у головній партійній газеті "Правда", де режисеру закинули прославляння сепаратизму, йому заборонили ставити історичні картини.

Взагалі, зі своїм баченням Кобзаря митець не вписувався у прокрустове ложе комуністів. Пам'ятник Тарасові в Ромнах, споруджений 1918 року за часів УНР, демонтували більшовики у 1920-ті роки - як "петлюрівський". Пам'ятник у Сумах, поставлений за радянської влади 1926 року, простояв лише три десятиріччя. Його знищили начебто за особистою вказівкою Хрущова, якому не імпонував кубізм.

Спецслужби ставилися з підозрою до Кавалерідзе через його проживання в захопленому німцями Києві. У повоєнних радянських анкетах з'явилася спеціальна графа: "Чи перебували Ви на окупованих територіях?" Іван Петрович мусив писати: "Так", це автоматично робило власника анкети "неблагонадійним".

А він же ж не просто "перебував", але короткий час керував міським відділом культури і мистецтва. Намагався, користуючись посадою, оживити Київську кіностудію, яка після втечі червоних стояла мертво.

У ті дні Улас Самчук подарував йому другий том своєї трилогії "Волинь". Кавалерідзе прочитав і захопився. Хотів екранізувати на студії, яку сподівався відродити.

Із того задуму нічого не вийшло. Але якби вийшло, Іван Петрович мусив би невдовзі емігрувати. Й тоді не бачити Києву пам'ятника Григорію Сковороді на Контрактовій. І не лише його.

Мав молодшого брата Володимира. Той теж залишився в окупації, але в Житомирі. За німців очолював наукову установу, що досліджувала ґрунти. Через те змушений був тікати з України, опинився аж у Латинській Америці.

Родич за кордоном - теж "компрометуюча обставина". Радянська анкета передбачала запитання: "Чи маєте родичів за кордоном?" Ствердна відповідь - "чорна мітка".

Іван Петрович і радий би написати: "Не маю", проте Володимир періодично надсилав йому листи. Кажуть, митець їх не читав (принаймні розповідав усім, що принципово не відкриває конверти), але приховати наявність брата-емігранта не міг.

Зрештою, таких "чорних міток" Кавалерідзе мав багато.

На цьому тлі дивом виглядають його творчі здобутки.

Один із засновників українського авангарду в пластиці. Творець перших українських кіноопер ("Наталка Полтавка", 1936, "Запорожець за Дунаєм", 1937). Автор перших в Україні пам'ятників Тарасові Шевченку. Один із фундаторів українського історичного кіно.

На його творчому рахунку 10 фільмів, що їх поставив як режисер, та кількадесят відомих монументів у різних куточках України. У творчих колах Івана Петровича давно вважали класиком, проте держава не поспішала офіційно підтвердити його мистецький статус.

Звання народного артиста УРСР Кавалерідзе одержав 1969-го - йому на той час було 82 роки! Певно, почесне звання готували, як тоді було заведено, до 80-річного ювілею. Але документи щось дуже довго проходили інстанції "нагорі".

Його спогади, написані в 1970-ті роки, виявилися настільки "незручними", що побачили світ лише в часи перебудови - 1988-го. Їх опублікували спадкоємці, бо самого мемуариста вже 10 років як не було на цьому світі. Щоправда, та єдина публікація відбулася зі значними скороченнями. Повністю спогади не видані й досі.

Гуляючи по сучасному Києву, скрізь зустрічаємо Кавалерідзе. На Михайлівській площі - його княгиня Ольга (відновлена). Біля Золотих воріт - Ярослав Мудрий. Ці монументи щільно обросли міським фольклором.

У Софійському монастирі - пам'ятний знак майстра першій київській бібліотеці. У Пасажі - меморіальна дошка Борисові Гмирі. За Куренівкою, на Біличому полі, є вулиця Кавалерідзе. А на Андріївському узвозі - меморіальна майстерня-музей.

Дивна річ: за життя митцеві не надто віддавали належне, проте після смерті лише в Києві урочисто відкрили аж дві меморіальні дошки. За радянських часів - на будинку, де він жив, на Великій Васильківській. У незалежній Україні - на Кіностудії ім. Довженка, де працював.

З обох Іван Петрович, піднявши брови, здивовано розглядає нас, сучасних.