Блог психолога: 1 вересня - лишіть дітей у спокої

школярі Копирайт изображения УНІАН

Ні, новий рік все-таки настає 1 вересня. Тільки не той - чарівний, коли попереду - прекрасні дива. А той, що є втіленням суворих буднів, нудної праці. А все легке, радісне, безтурботне залишилося у минулому літі.

Коли минає дитинство

Принаймні так сприймають закінчення літа і прихід осені, судячи з мінорного тону теле- та радіоведучих, чи загальномережевого смутку, більшість співгромадян.

Певно, свого часу усім нам батьки навіювали, мовляв, от підеш до школи... А далі у жанрі хорору перераховувалися усі можливі труднощі, з якими нам доведеться стикнутися.

І називалася низка вимог і "повинностей", які постануть перед нами і які можна вмістити в багатообіцяюче застереження "Там з тобою ніхто панькатися не буде".

Чи треба казати, яку гамму емоцій відчуває заряджений отак першачок? Та й не лише він. Для тих, хто вже знає, як то воно - ходити до школи, дорослі так само знайдуть "підбадьорливі" аргументи. Що, мовляв, у п'ятому класі навчатися набагато складніше, ніж в четвертому. А у восьмому, відповідно, - ніж у сьомому. Що вже казати про дев'ятий і одинадцятий?!

Словом, важко жити на світі школяреві Віті. І Сашкові, і Оленці. А роблять так батьки, та й бабусі (рідше - дідусі), бо їм самим страшно. Бо в них досі живуть вони маленькі і перелякані біля їхньої школи. У юрбі великих і серйозних людей. Роблять крок у доросле життя. У невідоме. У відкритий космос.

Вчитися - на радість мамі?

От і згадують дорослі, що вчилися і поводилися в школі погано. Через що потім дехто не зміг стати тим, ким мріяв. І життя зрештою склалося не так, як хотілося б. Отже тепер, на їхню думку, надзавданням є реалізувати у дітях те, чого з різних причин не вдалося свого часу їм.

Діти ж є продовженням нас. Так думає більшість. І в своєму прагненні забезпечити своїх Оленок і Сашків усім найкращим роблять їм ведмежу послугу. Живучи "для дітей", вони призначають їх своїм сенсом життя. Отже, ускладнюють процес їхнього відокремлення, дорослішання, ставання самостійними.

Тим самим нав'язують дитині невластиву гіпервідповідальність. У свідомість маленької людини закладається хибний причинно-наслідковий зв'язок поведінки. І фальшиві мотивації. Вона привчається робити не те, що їй подобається. А те, за що її хвалитиме мама чи бабуся.

І вчитися треба "на відмінно" не тому, що це цікаво, а щоб були задоволені батьки. І навпаки - погана оцінка для деяких перемотивованих дітей інколи обертається на трагедію. Бо мама ж такі надії на неї чи на нього покладала. А він (вона) виявилися нікчемами.

Не бійся, я сам боюся

Копирайт изображения УНІАН

От тут і з'являються дитячі неврози як наслідок різноспрямованих прагнень. Як догодити батькам, коли те, чого вони вимагають, - нецікаво? І як робити те, що подобається, і водночас виправдати високе звання батьківського сенсу життя?

А все тому, що дитину занадто ретельно "готували" до школи. Яке все ж таки лицемірне поняття оте готування до школи, про що тільки й чуєш скрізь протягом серпня. Таке нагнітання емоцій змушує батьків передавати дітям власні тривоги за те, щоб їхнє чадо не виглядало гірше за інших.

Різноманітні страхи: від того, чи вистачить коштів купити все необхідне до того, а раптом вчительці щось не сподобається і вона виміщатиме своє невдоволення саме на вашій дитині.

Що ж робити, запитаєте ви? Взагалі махнути на все рукою? А як же, діти - наше все?

Вони - окремі люди. Самі по собі

Останнє раджу забути. Ну хоча б притлумити. Діти - не ваше, і не все. Вони - окремі люди, із власними здібностями, інтересами, прагненнями. Ваш багатий життєвий досвід їм може не лише не стати у пригоді, а навіть зашкодити. Бо для тих завдань, які вони вирішуватимуть свого часу, ваші методи, напевно, вже виявляться застарілими.

Психічно вцілілі діти, які протягом шкільних років були сенсом батьківського життя, як правило потім відриваються по повній. Вирвавшись із задушливих родинних обіймів, вони вступають на музиканта замість вчити фінанси й аудит. Відпускають і фарбують волосся, ходять до різноманітних клубів. Надолужують згаяне.

Ви лише живете поруч із ними тимчасово, допомагаючи їм стати на ноги.

Діти з їхніми шкільними роками мають бути усього тільки частиною, хоч і вагомою, нашого життя. А ще там мають бути робота, захоплення, особисте життя. І багато іншого.

Забезпечивши матеріальні й емоційні потреби дитини, ми маємо розвиватися самі як особистість. Щоб, пишаючись нами, дітям хотілося б бути в чомусь на нас схожими.

Новини на цю ж тему