Як петлюрівець Довженко "виправляв" біографію

1927 року на екрани вийшла "Звенигора" - фільм, що приніс славу Олександрові Довженку.

Наступного з'явився "Арсенал", а 1930-го - знаменита "Земля", один із шедеврів світового кінематографу.

Невдовзі Великий Німий заговорив, і свою першу звукову стрічку режисер знімає про будівництво Дніпрогесу.

У Довженковому щоденнику - унікальному за рівнем одвертості свідченні про найтрагічніші десятиліття української історії - багато роздумів про неможливість творити у тоталітарній державі, про те, що ангели його покинули і натхнення черпати нізвідки.

До того ж, за роботою геніального майстра пильно стежив тоді сам "великий Сталін". А митцеві було чого боятися. І "Звенигора", і "Арсенал" стали спробами "виправити" власну біографію.

З огляду на радянську ідеологію, Сашко Довженко зробив революційного 1917 року неправильний вибір.

Він воював у петлюрівському війську, в тому самому курені "чорних гайдамаків", що штурмував у січні 1918 київський завод "Арсенал", де більшовики підняли повстання проти Центральної Ради.

Серед слідів від куль, добре помітних на арсенальських мурах, можна думати, є і ті, що лишилися від Довженкових пострілів.

Зі своєю частиною Олександр відступав аж до останнього рубежу, до Кам'янця-Подільського. Це якраз там 1919 року захисники української держави робили остаточний вибір.

Хтось, як, скажімо, поет Євген Маланюк, пішов на Захід. Довженко вирішив повертатися, опинився в більшовицькому полоні; від розстрільного вироку його врятував Василь Блакитний.

Доводилося співпрацювати з переможцями, грати на чужому полі.

У "Звенигорі" йдеться про немічного діда, який шукає віковічних скарбів. Внук, емігрант-поворотець, який воював під жовто-блакитними прапорами, спонукає старого підкласти гранату на шляху поїзда. Але другий внук, машиніст Тиміш, устигає запобігти катастрофі та забирає діда з собою у світле радянське майбутнє.

Художня довершеність твору була очевидною, але українська інтелігенція не сприйняла ідеологічної підміни.

Річ у тім, що сценарій фільму написали поет Майк Йогансен і Юртик. Під цим псевдонімом сховався Юрко Тютюнник, знаменитий отаман УНР, якого виманили з еміграції внаслідок чекістської спецоперації. Замість очолити мережу повстанських загонів, нібито готових виступити проти радянської влади, він опинився у в'язниці і був згодом помилуваний.

У первісному варіанті сценарію наголошувався мотив пошуків зачарованого українського скарбу, сподівання національного ренесансу. Довженко цілковито змінив ціннісні акценти, обурені автори зняли свої імена з титрів.

Після "Арсеналу" конфлікт іще більше поглибився. Тут уже Олександр Довженко переписує і власну біографію, і велику історію.

Знаменитий фінальний епізод фільму - розстріл робітника Тимоша Стояна плюгавими й нікчемними петлюрівцями. Герой виявився невразливим для куль, а його вороги щезають у безвісті.

У цій сцені, що її можна знов-таки трактувати як символічне самогубство я-автора, котрий розраховується із власним минулим, магічно заліковує травму, унаочнено метафору "кулі його не беруть".

Тиміш опановує ситуацію, впокорює незліченних супротивників і веде локомотив історії у радісну прийдешність. Тільки що цей міф ґрунтується на страшній омані, на непрощенній обмові недавніх товаришів по зброї, на жонглюванні історичними фактами.

Учорашніх соратників представлено підлими людцями, готовими запродати все на світі за отой цитатний шмат гнилої ковбаси. Фільм надіслали у подарунок XVІІІ з'їздові більшовицької партії, після кремлівського перегляду його похвалив і привітав оплесками сам Сталін.

Натомість "Земля" тому й стала шедевром, що в ній Довженко приглушує політичну заангажованість.

Уже перші кадри - хвилюється море пшениці, пливуть, як одвіку, хмари над полем - дихали миром і спокоєм не спокушеного злом первозданного світу. Символіка достатку, здоров'я, селянського хліборобського раю. Коли з'являється соціальна конкретика, одразу потрапляємо у рукотворне пекло розбрату.

Гине один із головних персонажів, але ланцюг кривавої помсти не продовжується, бо убивцю - знов унаочнення метафори - сама земля не приймає, йому нікуди сховатися від людської зневаги.

"Землю" одразу визнано світовою класикою, Довженкові яблука стали великим символом. Між тим, коли ми дивимося сьогодні на дітей, які граються в яблуневому едемі, не можемо не думати, що за кілька років їм, найімовірніше, судилося загинути у великому голодоморі 1933…

Далі вже сам Сталін замовляє режисерові "українського Чапаєва" - і на екрани виходить "Щорс".

Замовлення означало, що буде вмить збудовано павільйон, а секретарі обкомів присилатимуть сотні кіннотників і весь необхідний реквізит. Але зворотним боком справи стала необхідність узгоджувати сценарій у найвищому кремлівському кабінеті. Після нічних розмов вождь часом навіть підвозив додому.

Побутує багато розповідей про те, як вони вдвох ходили вулицями нічної Москви, розмовляючи, мабуть же, про високе, а спантеличений двірник не міг зрозуміти, що ж доповідати в органи про свого дивного пожильця.

Рівня "Землі" Довженко вже так ніколи й не сягнув. Фільми тридцятих-сорокових стали свідченнями деградації обдарування. Лише в атмосфері суспільної відлиги він зміг написати "Зачаровану Десну" - повість про дитинство, про людину в колі сім'ї, у єдності з природою.

Та навіть і тут будь-які виходи у ширший суспільний простір обертаються потрясіннями і втратами. Кіноповість із її пафосом людяності, наголошенням краси стала програмним текстом українського шістдесятництва.

У Довженковому щоденнику раз у раз натрапляємо на роздуми про ціну художницького компромісу.

В одному з афоризмів, опублікованих 1928 року в журналі "Кіно", Довженко обіцяв працювати ще сто літ і просив лише не заважати. Але після переорієнтації, остаточно засвідченої "Арсеналом", заважали все більше.

У тоталітарній державі влада тирана не могла співіснувати з владою художницькою, вона підпорядковувала собі все.

Під протекторатом Сталіна Довженко зробив кілька непоганих фільмів. Без високої опіки вони були би непорівнянно кращими. Бо муза не хотіла працювати у відділі партійної пропаганди.