Голлівуд на Чорному морі

Одеська кінофабрика Копирайт изображения UNIAN

Одеську кінофабрику в двадцяті роки захоплено називали Голлівудом на березі Чорного моря.

Знамените ВУФКУ - Всеукраїнське фотокіноуправління - зуміло втілити дуже амбітні проекти, залучити до співпраці багатьох першорядних акторів, режисерів, письменників, художників.

Кіно вабило їх як мистецтво нове: тут легше було побороти опір традиції, ширшим видавався простір і для творчих експериментів, і для авантюрних пригод. До того ж, воно мало стати масовим, захопити мільйони - і то в країні, де зоставалася актуальною боротьба з неписьменністю.

Хто тільки не їхав до Одеси в надії на прихильність десятої музи!

Оскільки держава вважала Великого Німого (звук з'явиться лише за декілька років) потужним засобом ідеологічного впливу, то грошей не шкодували - і заробляли кіношники дуже добре.

Український модерний театр уже був на піднесенні, тож провідні театральні режисери й актори і стали зірками кіно. Знімалися й корифеї, скажімо, Іван Замичковський, і актори модерного театру "Березіль", як-от харківська прима Наталя Ужвій.

Що називається "вся Одеса" любила незрівнянного Бронека Бучму. Провідний актор у багатьох спектаклях Леся Курбаса, Бучма згодом знявся у цілій низці фільмів, ставши справді знаменитим після ролі в Довженковому "Арсеналі".

Друзі зоставили колоритні спогади про його одеське побутування. Скажімо, їдучи вранці з готелю "Лондонський" до садиби Сандонато-Демидових, де йшли зйомки, актор наймав окремого фіакра, аби той віз його штудерну патерицю - і тим одразу зажив слави у темпераментних одеських візників.

Копирайт изображения Wikimedia
Image caption Амвросій Бучма

На студії знімали переважно історичні та історико-революційні стрічки.

Багато писали про фільм "ПКП". У назву винесли абревіатуру, яку означували на польських вагонах ("Polska Koleja Państwowa"). Побутувала й ідеологічна інтерпретація - "Пілсудський купив Петлюру".

А найбільшою принадою фільму став не з кіноробіт знаний актор. Річ у тім, що один із провідних військових діячів УНР отаман Юрко Тютюнник зіграв тоді самого себе. Йшлося, до того ж, про події, які українські глядачі пережили зовсім недавно, історія писалася по гарячих слідах.

Більшість кінодебютантів були молодими, наснаженими енергією національного відродження, усе здавалося тоді можливим і досяжним.

Навіть і головному редактору кінофабрики письменникові Юрію Яновському ще ледь виповнилося 25, тож керівництво творчим і нетворчим гармидером давалося важко. Аванси він виписував щедро, нахабних авантюрників од потенційних геніїв міг відрізнити не завжди.

Краще вмів упокорити мистецьку вольницю директор Павло Нечеса. Колишній революційний матрос, посланий стежити за правильністю "партійної лінії", він не мав жодної освіти. Його комісарська шкірянка і міцно присолена лайка мали би швидше відлякувати, але, попри це, він зміг заслужити повагу вибагливої творчої молоді.

Яновському він довіряв безоглядно, більше стежив не за творчими, а за фінансовими й господарськими справами.

І це якраз Нечесу можна вважати хрещеним батьком режисера Олександра Довженка.

Копирайт изображения ukrinform
Image caption Довженко провів в Одесі близько трьох років, знявши там знаменитий фільм "Звенигора"

Довженко - карикатурист харківської газети "Вісті ВУЦВК" - мріяв про кар'єру художника і взявся оформлювати кіноафіші швидше для заробітку.

Далі спробував написати сценарій і, невдоволений затримкою, сам поїхав до Одеси знімати.

Директор дозволив, безцеремонно пообіцявши вигнати, коли провалить перші фільми.

І режисер, і ще один дебютант, котрому судилася мистецька слава, оператор Данило Демуцький, оволодівали секретами ремесла на ходу: як "крутити" знімальний апарат, як клеїти плівку, як міняти плани й ракурси…

Комедійні короткометражки "Вася - реформатор" та "Ягідка кохання" виявилися смішними, але не більше. Втім, директор Сашка Довженка не вигнав.

В Одесі режисер зустрів красуню Юлію Солнцеву, знамениту "марсіанку Аеліту" з однойменного фільму, яка стала його дружиною, зіграла епізодичну роль у "Землі", а потому незмінно працювала як асистент.

Про "Голлівуд на березі Чорного моря" Юрій Яновський написав один із найкращих наших романів ХХ століття, у якому твориться захопливий міф Одеси як мистецької столиці.

"Майстер корабля" - це текст-шифр, роман із подвійним дном, де настанови на документування дійсності дотримано дуже послідовно.

Усі герої мають пізнаваних прототипів, більшість сюжетних епізодів верифікуються мемуарами та щоденниками реальних учасників описаних подій.

Копирайт изображения Wikimedia
Image caption У романі "Майстер корабля" Юрій Яновський створив захопливий міф Одеси як мистецької столиці

Історія кохання в романі - це спогад про стосунки Олександра Довженка, Юрія Яновського і незрівнянної балерини Тайях.

У книжці вона танцює єгипетську царівну в балеті "Йосип Прекрасний" (він справді йшов на сцені одеської опери), діяльно долучається до зйомок фільму (ідеться про нездійснений Довженків задум - стрічку "Повстання мертвих").

Документальне підґрунтя роману вабило багатьох заінтригованих дослідників. Довженко та Яновський легко вгадуються як прототипи головних персонажів. Але хто став об'єктом їхнього захоплення?

Приму одеського балету Іту Пензо (у романі вона також напівіталійка), довго не могли знайти, бо вона багато років відсиділа в таборах за статтею "член сім'ї ворога народу".

У війну втекла на фронт (конспіративно, сховавшись у вантажівці!), домоглася зняття судимостей, отримала бойовий орден і поранення. Та все це не врятувало від іще одного пізнішого арешту.

Аж при початку вісімдесятих вона прочитала "Майстра корабля", згадуючи й коментуючи найдрібніші деталі, відтворюючи одеський мистецький побут кінця двадцятих.

Копирайт изображения Ukrinform
Image caption Олександр Довженко на зйомках фільму "Іван", 1931 рік

Молоді українці митці дуже швидко виробилися тоді на високих Майстрів. У темні часи, які невдовзі настали, все ними зроблене вже ставало гідним кари злочином.

Тож і про роман "Майстер корабля" старалися менше згадувати - автор же опоетизував ворогів народу, з якими розправилася радянська феміда. Репресовано було Іту Пензо, директора кінофабрики Павла Нечесу.

Але українська стихія в строкатій інтернаціональній Одесі продовжувала нуртувати і в найгірші радянські десятиліття. Наснажувала блискучих письменників-шістдесятників, мистецтвознавців і архівістів, котрі берегли документи й шукали затоптаних слідів.

Зрештою, найяскравішою сторінкою в історії Одеської кіностудії і на сьогодні зостається та пореволюційна, "голлівудська", означена іменами Довженка і Яновського, Курбаса і Бучми. Десята муза була до них дуже прихильною.

Новини на цю ж тему