Націоналізм чи Папа Римський: чому забороняли "Собор" Олеся Гончара?

олесь гончар Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption Олесь Гончар - один із класиків української літератури радянських часів

Сьогодні минає сто років із дня народження Олеся Гончара. Автора книжок, які відзначалися найвищими радянськими преміями, але знуджували читачів. Біографія Олеся Гончара - неспростовний доказ того, що свобода слова письменникові конечно необхідна.

Його найвідоміший роман "Собор" зіграв значну роль в одній із великих політичних інтриг радянської доби.

Тут змішалися висока політика й культурний спротив, боротьба за владу і письменницькі амбіції. До протистояння долучилися високопосадовці - Петро Шелест, Володимир Щербицький і, зрештою, Леонід Брежнєв.

Улюбленець влади

Це тим дивовижніше, що письменник натоді здобув ледь не всі радянські відзнаки, з Ленінською премією включно, навіть став членом Центрального комітету компартії України.

За дебютні "Прапороносці" йому свого часу вручили аж дві (!) сталінські премії. А потому таврували "націоналістичні" новели. Тож побував і на коні, і під конем. Із читацькою прихильністю було складніше.

Його тексти сприкрювалися надмірною заідеологізованістю.

З одного боку, автор по змозі, більш-менш у межах дозволеного, висловлював свої національні переконання. Але мусив і зрівноважувати потенційно небезпечні "ухили" вірнопідданими радянськими пасажами.

Прозі катастрофічно бракувало сюжетної напруги, дратувала психологічна одномірність персонажів. Божого дару Гончареві ніби й не бракувало. Але його талант занидів у понурому й бідному підсонні соціалістичного реалізму.

Зрештою, роман - дитя громадянського суспільства. І в тоталітарному соціумі він не міг розквітнути. Війна у "Прапороносцях" виглядала надто ліричною й красивою. Героїзму видавалося забагато.

І сама романтична манера письма для другої половини ХХ століття бачилася геть застарілою. Він чимало зробив як громадський діяч, він підписував листи на захист українських шкіл і музеїв. Але творчість - царина особлива, моральні чесноти не завжди допомагають за письмовим столом.

Ворог держави

І раптом Олесь Гончар стає ледь не ворогом радянського ладу. А водночас - і автором, яким щиро захоплювалися читачі.

"Собор" здобув неймовірну популярність, його передавали з рук у руки, продавали "з-під поли", він мав навіть певний міжнародний розголос.

Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption Олесь Гончар з дружиною на фоні собору, який став "героєм" роману

І справа не в художніх якостях чи письменницькій майстерності, а в цензурній забороні.

Влада, сама того, зрозуміло, не бажаючи, зробила Гончареві успішну піар-акцію.

Роман видали спершу в січневому числі журналу "Вітчизна", потім у твердій обкладинці фантастичним, як на сьогодні, тиражем 115 000 примірників. І ніяких підозр текст ні в кого не викликав.

У творі наголошувалося кілька справді животрепетних проблем. Найперш ішлося про збереження національної пам'яті, про необхідність охорони історичного культурного спадку.

Тут якраз прозаїк чутливо вловив дух часу: наші сімдесяті роки стали порою наснаження історичної свідомості, пошуку коренів і ґрунту, адже радянські цінності остаточно збанкрутіли.

Порятунок культури і екологія

Сюжет розгортався навколо подій і конфліктів, пов'язаних зі збереженням дерев'яного собору, збудованого у дніпровських плавнях ще в козацькі часи.

Виразно прозвучали й екологічні аспекти: металургійні комбінати українського Півдня катастрофічно забруднювали довкілля.

Робітничу Зачіплянку, місце дії роману, підставово ототожнювали із заводським передмістям Дніпропетровська, деталей-натяків не бракувало.

А в підлому героєві-кар'єристові, котрий захотів будь-що-будь отримати бонуси, знищивши собор і тим засвідчивши свій бездоганний атеїзм, несподівано пізнав чи не себе самого всесильний перший секретар Дніпропетровського обкому комуністичної партії Олексій Ватченко.

До того ж розповіді про якісь негаразди у його "вотчині" вважав у принципі неприпустимими.

Політичні ігри

І далі вже ця історія стає банальною боротьбою за виживання на владному олімпі. У бій ввели важку артилерію. Дніпропетровський керівник - земляк і близький приятель самого генсека Брежнєва.

Тож на березневому пленумі ЦК КПУ 1968 року Ватченко - річ небувала - виступив у ролі літературного критика, аналізуючи політичні помилки й прорахунки Олеся Гончара.

Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption Собор у Новомосковську, збудований у XVIII столітті, зберігся. У 2012 році його реставрували

Ось вона, державна турбота про мистецтво - адже все відбувалося на засіданні найвищого органу влади…

Кидати звинувачення "ідейно порочному", як сказав промовець, творові, що вже розійшовся дуже великим накладом, романові, написаному лауреатом Ленінської премії, депутатом і членом центрального комітету партії, - це брати на себе велику відповідальність за наслідки.

Адже бумеранг міг повернутися й боляче вдарити. Проте досвідчений партапаратник забезпечив надійні тили.

Зі спогадів тодішнього секретаря ЦК партії з ідеології знаємо, що якраз у березні 1968 на зустрічі в Москві Леонід Брежнєв радив йому звернути пильну увагу на політично незрілий, як інформували господаря Кремля, роман Олеся Гончара.

На такому рівні інформувати мав якраз Ватченко. Київське керівництво цього не робило, Петро Шелест усіляко намагався втишити скандал.

Те, що для Олексія Ватченка було, ймовірно, актом самозахисту й зміцнення кар'єрної драбини, для інших партійних лідерів обернулося натомість чудовим подарунком, ще однією підставою усунути Шелеста. Він уже мав деякі гріхи "націоналіста".

А Володимир Щербицький, ще один дніпропетровський висуванець, давно мріяв про найвищу посаду в республіці.

Нобелівська премія та Папа Римський

Звинувачення на адресу Шелеста громадилися, його помилки й недохопи раз у раз таврувалися.

Випливла дивоглядна й цілком фантастична історія, нібито зловорожі західні радіоголоси поширили інформацію про висунення "Собору" на Нобелівську премію.

Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption Головний комуніст України Петро Шелест, який дещо співчував українському руху, міг втратити посаду у тому числі і через історію з романом "Собор"

І то не кимось там, а великим ворогом радянського ладу й комунізму Папою Римським. Зрозуміло, що цілий сюжет сфабрикували кадебісти.

Не кажучи вже про дуже низький художній рівень твору, він не міг висуватися й за формальними критеріями.

Скажімо, через відсутність перекладів. Врешті, якою мовою мав читати його глава католицької церкви?

Але зате переможний козир у кар'єрних іграх: коли очільник республіки допустив аж такі підступи міжнародної реакції, то він точно не відповідає своїй посаді.

У квітні 1973 року Шелеста таки відправили на пенсію. Попередньо "навівши лад" - для цього виявилися потрібними численні арешти дисидентів, зокрема в 1972 році.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram!

Також на цю тему

Новини на цю ж тему