Олександра Єфименко: росіянка, яка просувала історію України

єфименко Копирайт изображения http://www-gazeta.univer.kharkov.ua/
Image caption Олександра Єфименко (Ставровська)

30 квітня минає 170 років із дня народження Олександри Єфименко - першої у Російській імперії жінки-історика, що отримала докторський ступінь і звання професора, авторки блискучих підручників з історії України, активної діячки харківської Громади.

Доля цієї неймовірно обдарованої жінки - неспростовне свідчення того, що навіть обставинам, які видаються цілковито непереборними, завжди можна протистояти.

Але конче потрібно відповідальність перед своїм хистом, перед Божим даром поставити вище за житейські спокуси й незгоди.

Із Сибіру до України

Український вибір сибірячки Олександри Єфименко (дівоче прізвище - Ставровська) визначило велике й незрадливе кохання тривалістю в ціле життя.

Народжена на Півночі, в суворому Архангельському краї, сформована як людина російської культури, зовсім юною зустріла політичного засланця з України Петра Єфименка.

І відтоді його батьківщина стала рідною і для неї. Це чоловік увів її в коло власних наукових інтересів. Одружившись із неблагонадійним громадянином імперії, не мала права продовжувати викладацьку діяльність. Тож зосередилася на роботі в архівах, активно друкувалася.

Швидко здобула авторитет у наукових колах, зокрема ґрунтовною працею "Селянське землеволодіння на крайній Півночі".

Але коли подружжя повернулося, подолавши численні бюрократичні заборони, до Харкова, молоду дослідницю захоплює українська стихія.

А історія України стає фахом і пристрастю.

У Харківському університеті наприкінці ХІХ століття була добра історична школа. Олександра Єфименко одразу ж долучилася і до праці в місцевій Громаді.

Охоче читала публічні лекції в бібліотеці, захопилася Григорієм Сковородою. В пізніших публікаціях багато уваги зосереджувала на діяльності й творчості представників харківської школи романтиків.

Своїм учителем Єфименко вважала корифея вітчизняної історіографії, одного з фундаторів київської Старої громади та громадівського руху загалом Володимира Антоновича.

Було щось спільне навіть і в самих обставинах їхнього "навернення" у нову віру.

Антонович зрікається своєї польської тожсамості й заявляє у знаменитій "Сповіді" про обов'язок служити тій землі, де випало вирости й сформуватися.

Росіянка Єфименко також самохіть обирає українську ідентичність.

Копирайт изображения Wikipedia
Image caption Одна з історичних праць Олександри Єфименко

Скромна харківська квартира Єфименків виконувала роль привабливого інтелектуального салону навіть і попри дуже вбоге умеблювання та брак найнеобхіднішого. Архангельське заслання спричинило тяжку хворобу Петра Савича.

Тож утримувати велику багатодітну родину мусила самотужки. Чоловіка жартома називала своїм "архіваріусом". Він допомагав підбирати матеріали для її досліджень, займався коментуванням, класифікацією.

Побутові клопоти, негаразди, хвороби, безгрошів'я - усьому цьому Олександра Єфименко зуміла протиставити свою крицеву волю й настанову на творчу самореалізацію, бажання збутися, а не занидіти в повсякденні.

Заглиблення в історію

Буквально за кілька років вона стає першорядним фахівцем з історії України. Охоче публікується на сторінках журналу "Киевская старина". Журнал видавала київська Стара громада, редактором був її неформальний "гетьман" Володимир Науменко.

Ідеї Олександри Яківни в цей українофільський контекст вписувалися цілком органічно. Успішною стала її книжка 1891 року "Малоросійське дворянство". Займалася історією міських братств.

У часи після заборонного Емського указу такі культурницькі акценти були найбільш ефективними, зокрема й з огляду на цензуру. Адже братства у ХV - ХVІІ ст. виникли як релігійні та культурно-просвітницькі організації, зокрема і в обороні православної віри проти католицької експансії.

До того ж значна частина громадівців, серед них і Володимир Антонович, назагал вважали культурницьку діяльність необхідним підґрунтям будь-яких соціальних змін.

Українофіли опікувалися освітніми проектами, писали популярні книжки про визначних українських діячів для поширення серед селянства.

Копирайт изображения УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ
Image caption Під час революційних подій 1917-1918 років Олександра Єфименко запропонувала свій підручник з історії України

Це й були ті зерна, з яких проростала державницька ідеологія, формувався світогляд уенерівського покоління.

1896 року вона перемогла у конкурсі на кращий підручник з історії України. І надалі популяризація історії зоставалася для неї незмінно важливою.

Уміла писати просто, володіла блискучим стилем, бездоганно зрівноважувала фактаж і узагальнення.

1907 року її запросили викладати в Петербург. Лекції Олександри Єфименко на Вищих Бестужевських жіночих курсах (жінкам ще не дозволяли навчатися в університетах, і мережа курсів стала такою собі паралельною системою освіти) збирали величезні аудиторії.

Вона вміла говорити емоційно й дохідливо, не поступаючись при тому глибиною аналізу. Активно друкувалася у солідних столичних журналах. А після занять спішила додому, боячись уже не застати чоловіка живим.

Безсонні ночі змучували, але лекції, робота з людьми її швидше наснажували енергією, аніж втомлювали.

Успішна кар'єра і трагічна смерть

1910 року Харківський університет за поданням Вищих Бестужевських жіночих курсів присвоює їй ступінь доктора історії. Одразу ж здобуває і посаду професора.

Святкування 40-річного ювілею її наукової діяльності стало справжнім тріумфом. Її порівнювали з найвизначнішими жінками епохи.

Перша російська революція уможливила скасовування Емського указу. Пожвавилася видавнича й освітня діяльність. А з проголошенням української держави одразу постала проблема викладання національної історії.

Справді, не за старими ж україножерськими підручниками було вчити молодь! Піддані новопосталої держави зовсім не знали свого минулого.

І то йшлося не лише про селянство, але й про інтелігенцію, яка здобула освіту в імперських школах та університетах, за книжками, де про Україну йшлося у кращому разі на кількох сторінках.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Олександра Єфименко намагалась заховатись від революційного насильства в Україні, але це їй не допомогло

Олександра Єфименко швидко підготувала підручник з історії України для середніх та початкових шкіл.

У лютому 1918 відправила рукопис у Харків академіку Дмитру Багалію. І сама покинула Петербург. Курси закрили, роботи більше не було, контури майбутнього окреслювалися невиразно.

Разом з донькою Тетяною, поетесою, єгиптологом, Олександра Яківна повертається в Україну. Сподівалася знову працювати в Харкові.

Двоє жінок замешкали на далекому хуторі Любочка на Харківщині. Здавалося, тут легше перечекати штормові пориви революційних подій. Однак у ніч з 17 на 18 грудня до них у дім прийшли з обшуком.

Озброєні чоловіки допитувалися нібито, чи не переховуються в хаті доньки місцевого старости. Матір і дочку вбили просто в їхньому обійсті.

Хочете отримувати головні статті в месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

Новини на цю ж тему